Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

«Можливо, я просто відкладаю побачення з нею. Можливо, причина лише в цьому».

Але причина була не в цьому Причина була важливіша.

Вона подивилася на номер своєї машини — 5761 RD, із тим ідіотським малюнком гагари — та на злинялу наклейку на бампері — жартівливий подарунок від Джоді. Там був напис ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ І ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. Більш нічого.

Дивися уважніше, під’юджував її внутрішній голос, і тоді вона помітила щось цікаве в далекому кутку паркувального майданчика, майже під самим живоплотом. Порожню зелену пляшку. Пляшку з-під пива, в цьому вона була майже переконана. Люди з обслуги паркувального майданчика або прогледіли її тут, або ще не дійшли до неї. Лізі поквапилася туди й підняла пляшку, вдихнувши кислий дух, який виходив із шийки. На досить злинялій етикетці була намальована собача морда з вищиреними зубами. Згідно з написом на етикетці ця пляшка колись містила в собі пиво вищого ґатунку під назвою «Полярний Вовк». Лізі принесла пляшку до свого автомобіля й поставила її на тротуар під полярною гагарою, зображеною на номерному знаку.

БМВ кремового кольору — це ще не дуже добре.

БМВ кремового кольору, який стоїть у затінку дуба, — це ще не дуже добре.

БМВ кремового кольору, який стоїть у затінку дуба з порожньою пляшкою з-під пива «Полярний Вовк» під номерним знаком штату Мен 5761 RD, а трохи ліворуч — жартівлива наклейка на бампері… це вже добре.

Майже добре.

А чому?

До цього Лізі було байдужісінько.

Вона поквапилася до головного корпусу лікарні.

7

Їй не довелося долати якісь труднощі, щоб побачитися з Амендою, хоч офіційно час відвідин починався о другій пополудні, тобто не раніш як через півгодини. Завдяки докторові Олбернісу — і Скотові, звичайно, — Лізі була у Ґрінлоні чимось подібним до зірки. Через десять хвилин після того, як вона назвала своє ім’я та прізвище в головній приймальні, біля столу, який здавався зовсім крихітним на тлі грандіозного муралю[66] Нової Доби, де діти зі сплетеними руками захоплено вдивлялися в нічне небо, Лізі вже сиділа зі своєю сестрою в маленькому патіо, куди виходили двері Амендиної кімнати, цмулячи каламутний пунш із філіжанки Діксі і дивлячись на гру в крокет на пагористому задньому моріжку, на честь якого, безперечно, й було названо лікарню.[67] Десь поза межами видимості монотонно стрекотіла газонокосарка. Чергова медсестра запитала Аменду, чи не хоче вона випити чашечку соку, й розцінила її мовчанку як ствердну відповідь. Тепер ця чашечка стояла неторкана біля Аменди на столі, тоді як сама вона в піжамі кольору зеленої м’яти та з недавно вимитим волоссям, що було стягнуте стрічкою, дивилася кудись удалину пустим поглядом — «Вона дивиться не на гравців у крокет, а кудись крізь них», — подумала Лізі. Руки Аменди лежали, згорнуті на колінах, але Лізі бачила бридкий шрам, який охоплював наче зашморгом її ліву долоню і блищав свіжим бальзамом. Лізі тричі намагалася розпочати розмову, але сестра поки що не промовила їй у відповідь жодного слова. Що, на думку медсестри, було нормальною реакцією на курс лікування, який вона тепер проходила. Аменда нині перебувала поза межами будь-яких можливостей спілкування, вона не чула звернених до неї слів, можливо, вона зараз десь обідала, подорожувала або вирушила з візитом на астероїдний пояс. Усе своє життя вона була особою неспокійною і завдавала всім чимало клопоту, але зараз вона перейшла в якийсь вищий стан, новий навіть для неї.

А Лізі, яка готувалася до важливої зустрічі в кабінеті свого чоловіка уже через шість годин, не мала часу, щоб супроводжувати сестру в її дивній подорожі. Вона ковтнула свого майже позбавленого смаку трунку — їй захотілося кока-коли, але verboten,[68] через кофеїн — і відставила його вбік. Вона розглянулася навколо, аби переконатися, що вони тут самі-одні, і стягла руки Аменди з її колін, намагаючись не морщитися від слизького відчуття мазі та горбкуватих ліній порізів, які гоїлися під нею. Якщо Аменді й було боляче від таких рухів, вона цього не показувала. Її обличчя залишалося гладеньким і безвиразним, наче вона спала з розплющеними очима.

— Амендо, — сказала Лізі. Вона намагалася налагодити контакт очима зі своєю сестрою, але це було неможливо. — Амендо, послухай мене тепер. Ти хотіла допомогти мені розчистити те, що Скот залишив за собою, і я потребую, щоб ти допомогла мені в цьому. Мені потрібна твоя допомога.

Ніякої відповіді.

— Є один поганий чоловік. Божевільний чоловік. Він чимось схожий на того сучого сина Коула в Нешвілі — дуже насправді схожий, — але я не зможу виплутатися з цієї халепи сама-одна. Ти маєш повернутися звідти, де ти є, й допомогти мені.

Ніякої відповіді. Аменда дивилася пустим поглядом на гравців у крокет. Крізь гравців у крокет. Десь торохтіла газонокосарка. Паперові чашечки із соком стояли на столі, в патіо, столі, який не мав кутів, бо в цьому місці кути були так само verboten, як і кофеїн.

— Ти знаєш, що я думаю, Мендо-Кролику? Я думаю, ти зараз сидиш на одній із кам’яних лав разом із рештою тих дуркуватих психів, витріщившись на озеро. Я думаю, Скот бачив тебе там під час одного зі своїх візитів і сказав собі: «А, вона любителька себе різати. Я одразу впізнаю любителів себе різати, коли їх бачу, бо мій тато теж належав до цього племені». Він сказав собі: «Це жінка, яка переселиться сюди дуже рано, якщо хтось не встромить палицю їй у колеса, так би мовити». Я правильно розповідаю, Мендо?

Ніякої реакції.