Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Я не знаю, чи він передбачив появу Джима Дулея, але він передбачив, що тобі судилося закінчити своє життя у Ґрінлоні й ти не зможеш цього уникнути, як не може лайно уникнути, щоб не прилипнути до ковдри. Ти пам’ятаєш, як Денді іноді казав цю фразу, Мендо? Лайно не може уникнути, щоб не прилипнути до ковдри. А коли наша добра матінка кричала на нього, він казав, що лайно схоже на чорта, бо воно не пітніє. Ти пам’ятаєш?

Знову жодної реакції від Аменди, лише пустий божевільний погляд.

Лізі подумала про ту холодну ніч, коли Скот сидів у кімнаті для гостей, а надворі завивав вітер і палахкотіло небо, й наблизила свої губи до Амендиного вуха.

— Якщо ти мене чуєш, — потисни мої руки, — прошепотіла вона. — Потисни так сильно, як тільки зможеш.

Вона чекала, рахуючи, як минають секунди. Вона вже зовсім утратила надію, коли раптом відчула легенький, легенький потиск. Це могло бути мимовільною судомою м’язів або просто грою її уяви, проте Лізі так не вважала. Вона подумала, що, перебуваючи десь дуже далеко, Аменда почула, як сестра кличе її на ім’я. Кличе її додому.

— Дуже добре, — сказала Лізі. Її серце калатало так сильно і так швидко, що їй здавалося, воно зараз задушить її. — Це добре. Це непоганий початок. Я хочу забрати тебе, Амендо. Я хочу привести тебе додому, й ти мені допоможеш. Ти мене чуєш? Ти повинна допомогти мені.

Лізі заплющила очі й знову потиснула руки Аменди, знаючи, що може зробити боляче своїй сестрі, але не думаючи про це. Аменда нарікатиме згодом, коли матиме голос для того, щоб нарікати. Але світ наповнений голосами, якось сказав їй Скот.

Лізі зібрала в кулак усю свою волю та зосередженість і створила в уяві найчіткішу картину озера, яку тільки могла створити, бачачи перед собою кам’янисту улоговину, на дні якої воно лежало, бачачи його білий піщаний пляж у формі наконечника стріли та кам’яні лави, що тяглися від нього вгору злегка вигнутим амфітеатром, бачачи розколину у скелі та другу стежку, щось подібне до горла, яке вело до цвинтаря. Вона надала воді осяйного синього кольору, що мерехтів тисячами сонячних зблисків, вона уявила собі це озеро таким, яким воно буває опівдні, бо вже донесхочу надивилася на Місячне Коло в сутінках.

Ну ж бо, подумала вона і стала чекати, коли відчує запах свіжого повітря, а звуки Ґрінлона стихнуть. На якусь мить їй здалося, що ці звуки зникли, але потім вона вирішила, що то, певно, лише гра її уяви. Вона розплющила очі й знову побачила перед собою маленьке патіо й паперову чашечку з Амендиним соком на круглому столі; Аменда й далі перебувала у своєму глибокому ступорному спокої, така собі воскова лялька, наділена спроможністю дихати, в піжамі кольору зеленої м’яти, яка застібалася липучками, бо ґудзики можна було проковтнути. Аменда з волоссям, яке було стягнуте зеленою стрічкою, і океанами в очах.

На мить Лізі опанував жахливий сумнів. Можливо, вся ця історія була лише витвором її божевілля, за винятком Джима Дулея, звісно. Адже такі божевільні родини, як Лендони, могли існувати лише в романах Клео Вірджинії Ендрюс,[69] а такі місця, як Місячне Коло, — в казках для дітей. Вона була одружена з письменником, який помер, — і це все. Один раз вона його врятувала від смерті, та коли через вісім років по тому він захворів, перебуваючи в Кентуккі, вона вже нічого не змогла зробити, адже мікроба лопатою не вб’єш, чи не так?

Вона послабила свій потиск Амендиних рук, потім стиснула їх знову. Кожна часточка її сильного серця та неабиякої волі бурхливо запротестували. Ні! Це було реально! Місячне Копо існує реально! Воно було там у 1979 році, до того як я одружилася з ним, я знову була там у 1996 році, щоб знайти його, коли він цього потребував, щоб привести його додому, бо він потребував, щоб його привели додому, і я знову була там сьогодні вранці. Мені треба лише порівняти, як боліла моя грудь одразу після того, як Джим Дулей перестав її калічити, і як вона реагує, коли я доторкаюся до неї тепер, якщо я починаю сумніватися…

— Африканка, — прошепотіла вона. — Він сказав, що африканка тримала нас там тоді, як якір, він сам не розумів чому. А тепер ти тримаєш нас тут, Мендо? Може, якась перелякана, вперта частина тебе утримує нас тут? Утримує мене тут?

Аменда не відповіла, але Лізі подумала, що саме це й відбувається. Одна частина Аменди хотіла, щоб Лізі прийшла її забрати й привела додому, але була й друга частина, яка не хотіла рятуватися. Ця частина прагнула нарешті визволитися від цього брудного світу та його брудних проблем. Ця частина буде більш ніж щаслива, й далі годуватися крізь трубку шлангу й вистрілювати відходи із себе проносом, і просиджувати теплі вечори тут, у цьому маленькому патіо, маючи на собі піжаму, застебнуту на липучки, дивлячись пустим поглядом на зелений моріжок та гравців у крокет. А на що Менда дивиться справді?

На озеро.

Вона дивиться на озеро вранці, дивиться на озеро пополудні, дивиться, як на ньому виграє проміння призахідного сонця, дивиться, як воно мерехтить у світлі зірок та місяця, як підіймаються над його поверхнею тонкі спіральки пари, схожі на сни забуття.

Лізі знову відчула у своєму роті приємний солодкий смак, той самий, який вона вперше відчула вранці, коли прийшла до тями, й подумала: «Це з озера. Мій приз. Мій трунок. Два ковточки. Один для мене, а другий…»

— А другий для тебе, — сказала вона.

І одразу її наступний крок став для неї таким очевидним, що вона не могла зрозуміти, чому вона згаяла стільки часу. Усе ще тримаючи Аменду за руки, Лізі нахилилася вперед і наблизила своє обличчя до обличчя сестри. Очі Аменди й далі не були сфокусовані й утуплені кудись удалину під її рівненько підстриженим сірим волоссям, ніби вона дивилася крізь Лізі. І лише тоді, коли Лізі просунула руки під лікті Аменди, спочатку притиснувши її до місця, а тоді притуливши свої губи до губів сестри, лише тоді очі Аменди широко розплющилися з виразом запізнілого розуміння; лише тоді почала Менда пручатися, та було вже пізно. З рота Лізі бризнув солодкий потік, коли її другий ковток із озера змінив напрямок свого руху на зворотний. Вона застосувала свій язик, щоб розтулити Амендині губи, і коли вона відчула, як другий ковток води, яку вона випила з озера, перетік із її рота в рот сестри, Лізі побачила озеро в досконало прозорому світлі дня, побачила набагато краще, аніж під час своїх попередніх спроб зосередитися, хоч якими вони були напруженими. Вона вдихала пахощі франжипанів і бугенвілій, змішані з глибоким і якимсь засмученим запахом олив — вона знала, що так пахнуть серед дня закохані дерева. Вона відчувала утрамбований гарячий пісок під своїми ногами, ноги в неї були босі, бо її кеди не вирушили з нею в цю подорож. Її кеди не вирушили, але вона вирушила, вона сюди добулася, вона була

8

Вона була в Місячному Колі, вона стояла на теплому спресованому піску пляжу, й цього разу яскраве сонце висіло в неї над головою й мерехтіло не тисячею зблисків на поверхні озера, як було раніше, а, мабуть, мільйонами. Бо ця вода була ширшою. Якусь мить Лізі дивилася на неї, зачарована, а також на великий корабель із вітрилами, який плив по ній. І коли вона дивилася на неї, вона несподівано зрозуміла те, що сказала їй невідома істота, яка лежала в Амендиному ліжку.