Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Аменда, здавалося, зробила над собою величезне зусилля… й усміхнулася.

— Коли я востаннє себе порізала. Скот допоміг мені повернутися додому. Він сказав… я вам усім потрібна.

Її слова мало що прояснили для Лізі. Надто пізно, щоб це мало якесь значення, звичайно, але ліпше було б усе-таки знати. І чому він ніколи нічого не розповідав про це своїй дружині? Бо він знав, що маленька Лізі страшенно боїться Місячного Кола та істот — а надто однієї з них, — які тут жили? Певно, що так. Бо відчував, що рано чи пізно вона про все довідається сама? Звичайно, що так.

Аменда знову втупила свій погляд у корабель, який стояв у гавані і був її версією Скотового озера. Лізі струснула її за плечі.

— Мені потрібна твоя допомога, Мендо. Один псих хоче мене покалічити, і я хочу, щоб ти встромила палицю йому в колесо. Мені потрібна твоя допомога тепер!

Аменда обернулася й поглянула на Лізі з майже комічним виразом подиву на обличчі. Під ними якась жінка у східному халаті, тримаючи в руці знімок усміхненої дитини з рідкими зубками, подивилася на них і промовила мляво й докірливо:

— Тихше… не заважайте… мені… думати… навіщо… я… це… зробила.

— Не пхай носа в чуже корито, Бетті, — різко кинула їй Лізі, а тоді обернулася до Аменди. Вона з полегкістю побачила, що Аменда досі на неї дивиться.

— Ти про кого, Лізі?..

— Про одного психа. Він з’явився через клятущі папери й рукописи Скота. Але зараз уся його увага спрямована на мене. Він поранив мене сьогодні вранці й поранить мене знову, якщо я… якщо ми…

Аменда знову звернула погляд на корабель, який гойдався на хвилях, кинувши якір у гавані, й Лізі твердо взяла її голову у свої долоні, й тепер вони знову дивились одна на одну.

— Слухай мене уважно, Тичко.

— Не називай мене Тичкою…

— Слухай мене уважно, і я не буду. Ти знаєш мою машину? Мій БМВ?

— Так, Лізі, але ж…

Аменда все ще поривалася звернути свій погляд на воду. Лізі майже силоміць знову повернула її голову назад, але інстинкт підказав їй, що так вона мало чого досягне. Якщо вона справді хоче вивести Аменду звідси, вона повинна зробити це своїм голосом, своєю волею, а головне скористатися з того, що Аменда сама хоче піти.

— Мендо, цей суб’єкт… може не просто мене покалічити, а якщо ти не допоможеш мені, то існують усі шанси, що він мене вб’є.

Тепер Аменда подивилася на неї з подивом і розгубленістю.

— Уб’є?

— Атож. Атож. Я обіцяю тобі все пояснити, але не тут. Якщо ми затримаємося тут надовго, це закінчиться тим, що я зрештою залишуся тут і витріщатимуся на «Рожеві троянди» разом із тобою.