Розділ без назви (1)

Обличчя в старого знову прояснилося.

— Лакеї! — повторив він. — Цього слова я тоже давно не чув. Лакеї! Аж згадуються ті старі врємєна. Помню — о, це було чорті-коли — у мене була привичка у неділю після обіду ходити у Гайд-Парк послухати хлопців, які там ораторствовали. Армія Спасіння, Римо-католики, євреї, індуси — кого там токо не було. А один хлопець — я не скажу зараз, як його звали, но як він говорив! Як їх обкладав! «Лакеї! — кричав він. — Буржуйські прихвостні! Підстилки правлячого класу!» Паразіти — ще одне його любиме слово. І гієни — я точно помню, шо він називав їх гієнами. Ясно, він це казав про лейборістов, ви ж понімаєте.

Вінстон відчував, що вони балакають про різні речі.

— Я хотів вас ось про що запитати, — сказав він. — Ви відчуваєте, що сьогодні у вас більше свободи, аніж тоді? Чи що до вас гуманніше ставляться? Раніше багаті люди, ті, хто перебував на вершині влади...

— У Палаті лордів, — замислено промовив старий.

— Нехай і в Палаті лордів, якщо вам так подобається. Але я вас запитую, чи ставилися ті люди до вас як до нижчого тільки тому, що вони були багаті, а ви бідний? Чи правда, що ви мусили називати їх «сер», а коли їх зустрічали, то скидали перед ними капелюха?

Здавалося, старий глибоко замислився. Перш ніж відповісти, він випив майже чверть свого пива.

— Да, — погодився він. — Вони любили, шоби проходячи мимо них, ти торкався до своєї кепки. Вроді показував їм, шо ти їх уважаєш. Мені це, правда, не нравилося, але я так часто робив. Можна сказати, должен був робить.

— А чи правда, — я лише цитую те, що прочитав в історичних книжках, — що ті люди та їхні лакеї могли штовхнути вас із хідника у канаву?

— Один з них якось мене штовхнув, — сказав старий. — Я помню це як учора. То була ночь після сорєвнованій по греблі — у них обично була привичка робити велику гульню після тих сорєвнованій, — і я зіштовхнувся з молодим пацаном на Шафтесбері-авеню. Він якраз був із джентльменів — біла рубашка, циліндр на голові, чорний пінджак. Він хитався тротуаром, і я нечаянно на нього наткнувся. «Ти що не дивишся, куди тебе несе? — запитав він. «А ти шо, думаєш, купив цей проклятий тротуар?» — сказав я йому. «Якщо знову вріжешся в мене, я відкручу тобі башку», — пригрозив він. Я йому сказав тоді: «Ти бухий. Я за секунду здам тебе поліцаям», — так я йому і сказав. І вірите, він з такою силою штурханув мене у грудь, що я мало не попав під автобус. Я тоді був молодий, і я би йому харашо врєзав, єслі б...

На Вінстона навалилося почуття безпорадності. Пам’ять старого була справжнім звалищем дріб’язкових подій. Його можна було розпитувати цілий день і не довідатися від нього нічого істотного. До певної міри історія Партії могла бути правдивою. Вона могла бути й цілком правдивою. Він удався до останньої спроби.

— Можливо, я не цілком зрозуміло висловився, — сказав він. — Я ось що хотів сказати. Ви прожили вже багато масу й половину свого життя — до Революції. У 1925 році, наприклад, ви були вже дорослим. Ви можете сказати зі свого досвіду, чи у 1925 році людям жилося краще, ніж тепер, чи гірше? Якби можна було обирати, коли б ви хотіли жити — тоді чи тепер?

Старий замислено подивився на дошку для гри в дротики. Він допив своє пиво, повільніше, ніж спочатку. Коли він почав говорити, його тон набув філософської смиренності, так ніби пиво його пом’якшило.

— Я знаю, чого ви від мене ждете, — сказав він. — Ви хочете, щоб я сказав, хотів би я знову буть молодим, ілі нє. Якби ви їх спитали, большинство людей скажуть вам, шо вони хотіли б буть молодими. Коли ти молодий то здоровий і сильний. А коли доживаєш до моїх годов, то про здоров’я нада забуть. У мене постоянно крутить ноги, а мій мочовик просто іздівається. Вночі мені приходиться скакувать з ліжка шесть ілі сєм раз. З другой сторони, коли ти старий, то є й якісь плюси. Тебе не колишуть ті самі хлопоти, шо у молодості. Тебе уже не тягне до баб, а це серйозно. Віриш, у мене вже десь років тридцять не було баби. І шо інтересно — абсолютно не хочеться.

Вінстон сперся спиною на підвіконня. Було безглуздо далі продовжувати цю розмову. Він хотів піти купити ще пива, але тут старий несподівано підхопився на ноги й швидко почовгав до смердючого пісуару в кутку кімнати. Зайві півлітри вже подіяли на нього. Вінстон сидів хвилину або дві, дивлячись на свій порожній кухоль, і майже не помітив, як ноги понесли його назад на вулицю. Щонайбільше через двадцять років, подумав він, на величне й просте запитання: «А чи справді життя до Революції було кращим, ніж тепер?» уже ніхто не зможе відповісти. Але насправді вже зараз на нього не можна відповісти, бо ті, хто бачив давні часи і дожив донині, просто не можуть порівняти колишній світ із сьогоднішнім. Вони пам’ятають мільйони незначних подій, суперечку з колегою по роботі, пошуки загубленої помпи до мотоцикла, вираз на обличчі давно померлої сестри, хмари пилюги, що здіймалася вітряного ранку сімдесят років тому: але всі значущі факти поза зоною їхнього бачення. Вони схожі на мурах, що бачать дрібні речі, але не помічають великих. І коли зникне пам’ять, а письмові записи будуть фальсифіковані — коли це станеться, то доведеться змиритися з претензіями Партії на поліпшення умов життя, бо не існувало і ніколи не існуватиме жодного стандарту, із яким можна було б його порівняти.

Тієї миті потік його думок несподівано урвався. Він зупинився і підвів голову. Він стояв на вузенькій вуличці з кількома невеличкими темними крамницями, затиснутими поміж будинків. Над головою висіли три облізлі металеві кулі, які, схоже, раніше були позолочені[16]. Йому здалося, він знає це місце. Авжеж! Він стояв перед крамничкою лихваря, в якій купив записника для свого щоденника.

Раптом його опанував страх. Купити записника — це вже був сам по собі досить зухвалий вчинок, і він тоді заприсягнувся, що ніколи знову сюди не поткнеться. Але коли він задумався і послабив контроль, ноги самі його сюди принесли. Почавши писати свій щоденник, він сподівався захиститися саме від подібних самовбивчих вчинків. Водночас він помітив, що хоча вже була майже дев’ята вечора, крамниця була ще відчинена. Міркуючи, що в самій крамниці він значно менше привертатиме до себе уваги, аніж коли стовбичитиме перед нею на вулиці, він увійшов досередини. Якщо виникнуть запитання, він зможе пояснити, що шукав леза для гоління.

Крамар щойно запалив підвісну гасову лампу, яка трохи чаділа, але зате створювала затишну атмосферу. Це був худорлявий і сутулий доброзичливий чоловік років шістдесяти, з довгим носом і лагідними очима, що ховалися за товстими скельцями окулярів. Його волосся було майже біле, але кошлаті брови ще були чорними. Його окуляри, його скупі, але метушливі рухи і той факт, що на ньому був старий піджак із чорного оксамиту, надавали йому інтелігентного вигляду і видавали в ньому належність до літературного чи музичного світу. У нього був м’який, ніби збляклий, голос, і у ньому майже не вчувалося тієї специфічної вимови, притаманної більшості пролів.

— Я впізнав вас, коли ви ще стояли на вулиці, — відразу сказав він. — Ви той джентльмен, який купив у мене подарунковий записник для молодих леді. Там був чудовий напір. Його зазвичай називали кремовим. Такого паперу не роблять, мабуть, уже років п’ятдесят. — Він подивився на Вінстона поверх окулярів. — Я можу вам чимось допомогти? Чи ви просто хочете подивитись, що тут у мене є?

— Я тут просто проходив, — ухильно відповів Вінстон.