Розділ без назви (1)

Коли він прийшов додому, була вже десята година вечора. Світло мали вимкнути найраніше о двадцять третій тридцять. Він пішов на кухню й ковтнув майже повну кружку джину «Перемога». Потім підійшов до столу в ніші, сів і дістав із шухляди щоденник. Але одразу його не розгорнув. Телеекран жіночим металевим голосом завивав якусь патріотичну пісню. Він сів, дивлячись на оправу свого записника з мармуровим візерунком, марно намагаючись виштовхати голос зі своєї свідомості.

Вони приходять вночі, завжди вночі. Найрозумніше вбити себе, перш ніж вони тебе схоплять. Безперечно, дехто так і робить. Багато зникнень — це просто самогубства. Але треба бути достатньо мужнім, щоб накласти на себе руки у світі, де зовсім недоступні вогнепальна зброя або швидка і надійна отрута. Він із подивом подумав, що з біологічного погляду від болю і страху немає жодної користі, що людське тіло зрадливе й завжди ціпеніє тієї самої миті, коли від нього вимагається особливе зусилля. Він міг би змусити мовчати чорняву, якби лише діяв достатньо швидко: але саме через невідворотність небезпеки він утратив саму спроможність діяти. Його вразив той факт, що у хвилини кризи ніколи не доводиться боротися проти зовнішнього ворога. А завжди — лише проти власного тіла. Навіть тепер, попри випитий джин, тупий біль у животі не давав можливості послідовно мислити. І він помітив, що так само відбувається у всіх героїчних або трагічних ситуаціях. На полі битви, у кімнаті тортур, на кораблі, що тоне, обставини, проти яких борешся, відразу забуваються, бо тіло збільшується, аж поки заповнює собою всесвіт, і навіть коли ти не паралізований страхом і не кричиш від болю, життя — це безперервна боротьба проти голоду, або холоду, або сонливості, проти кислотності у шлунку чи зубного болю.

Він розгорнув щоденник. Важливо було хоча б щось записати. Жінка на телеекрані почала співати нову пісню, її голос впивався йому у мозок, неначе скалки розбитого скла. Він спробував подумати про О’Браєна, для кого чи кому він писав свого щоденника, але натомість почав думати про те, що з ним станеться, коли його схопить Поліція Думок. Немає значення, чи вб’ють вони тебе одразу. Краще, якщо одразу. Але перед смертю (ніхто про це не говорив, але кожен знав) відбувалася рутина зізнання, яку треба було пройти: плазування підлогою і благання пощади, тріск поламаних кісток, вибиті зуби і злипле у криваві пасма волосся. Навіщо все це терпіти, якщо кінець завжди однаковий? Хіба не можна скоротній своє життя на кілька днів або тижнів? Нікому не вдавалося ухилитися від слідства, і кожен зізнавався. А якщо бодай один раз зізнатися у своїх злочинних намірах, то раніше чи пізніше помреш. Навіщо тоді розтягувати цей жах, який все одно не зможе відвернути смерті?

Він спробував викликати у свідомості образ О’Браєна, і цього разу йому це краще вдалося. «Ми зустрінемося там, де не буде темряви», — сказав йому О’Браєн. Він знав, що це означає, чи думав, що знає. Місцем, де немає темряви, було уявне майбутнє, якого ніхто ніколи не побачить, але до якого кожен, завдяки попередньому знанню, може містично долучитися. Проте через надокучливий голос із телеекрана він ніяк не міг продовжити цієї думки. Він устромив у зуби сигарету. Половина тютюну швидко висипалася на язик, і годі було виплюнути назад цю гірку пилюку. Витіснивши обличчя О’Браєна, в його уяві виринуло обличчя Старшого Брата. Як і кілька днів тому, він дістав із кишені монету і поглянув на неї. На нього дивилося його обличчя: важке, спокійне, поблажливе. Але що за посмішка ховалася під темними вусами? У пам’яті, мов подзвін, знову спливли слова:

ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА

Частина друга

Розділ 1

Був уже пізній ранок, коли Вінстон вийшов із своєї кабінки й пішов до вбиральні.

З протилежного кінця довгого, яскраво освітленого коридора йому назустріч ішла самотня постать. Це була та сама чорнява дівчина. Минуло чотири дні відтоді, як він зустрівся з нею біля антикварної крамниці. Коли вона підійшла ближче, він побачив, що її права рука висить на непомітній здалеку пов’язці, яка була одного кольору з її комбінезоном. Вона, мабуть, зламала собі руку, повертаючи один із великих калейдоскопів із сюжетними шаблонами для романів. Це була звичайна травма для Департаменту Художньої Літератури.

Між ними залишалося десь чотири метри, коли дівчина спіткнулася і впала, мало не вдарившись об підлогу обличчям. Вона скрикнула від болю. Певно, вона впала прямо на свою травмовану руку. Вінстон зупинився. Дівчина звелася навколішки. Її обличчя стало молочно-жовтим, і на його тлі губи здавалися ще червонішими. Її погляд прикипів до нього з благальним виразом, у якому було більше страху, аніж болю.

Вінстона охопили дивні почуття. Перед ним був ворог, який намагався його вбити, але також перед ним була людина, якій дошкуляв біль і в якої, можливо, зламана кістка. Тож він інстинктивно подався вперед, щоб їй допомогти. Тієї миті, коли він побачив, як вона падає на свою забинтовану руку, він неначе сам відчув біль у власному тілі.

— Вам боляче? — запитав він.

— Пусте. Рука. Скоро минеться.

Дівчина сказала це так, ніби в неї сильно калатало серце. І ще вона дуже зблідла.

— Ви нічого не зламали?

— Ні, зі мною все гаразд. Просто трохи поболить, і все.

Вона подала йому свою вільну руку, й він допоміг їй підвестися. Її обличчя перестало бути таким блідим — схоже, їй стало краще.

— Дурниці, — коротко повторила вона. — Я лише трохи вдарилася зап’ястком. Дякую, товаришу!