Розділ без назви (1)

«Якщо є надія, — написав Вінстон, — то вона у пролах»[12].

Якщо є надія, то її слід шукати лише у пролах, бо тільки там, у тій величезній зневаженій масі, яка становить 85 відсотків населення Океанії, може народитися сила, спроможна зруйнувати Партію. Партію не можна знищити ізсередини. Її вороги, якщо в неї є вороги, не мають можливості об’єднатися чи просто упізнати один одного. Навіть якщо легендарне Братство існує, то годі уявити, щоб його члени могли зібратися у більшій кількості, аніж по двоє чи по троє. Вони могли б повставати лише очима, зміною голосу, щонайбільше, вимовленим пошепки словом. Але проли, якби вони лише якось усвідомили свою силу, не мали б потреби влаштовувати змови. Їм потрібно лише піднятися і струснутися, як кінь струшує із себе мух. Якби вони захотіли, то вже завтра вранці рознесли б Партію на друзки. Безперечно, раніше чи пізніше вони надумають так зробити. Але ж...

Він пригадав, як одного разу йшов багатолюдною вулицею, коли попереду із бічного провулка гримнув могутній крик сотень голосів — жіночих голосів. То був потужний і грізний крик гніву та розпачу, глибоке й гучне «О-о-о-о-о!», що дзвеніло у повітрі, наче оглушливе бамкання дзвона. У нього тьохнуло серце! «Почалося!» — подумав він. Повстання! Нарешті проли пробудилися зі сну! Коли він підійшов до того місця, звідки лунав крик, то побачив натовп із двохсот-трьохсот жінок, які з’юрмилися біля прилавків вуличного ринку з такими трагічними обличчями, ніби вони були приреченими пасажирами корабля, що  йшов на дно. Але цієї миті загальний розпач трансформувався у безліч індивідуальних сварок. З’ясувалося, що на одному з прилавків продавали металеві каструлі. Вони були поганими й ламкими, але завжди було важко купити будь-який посуд. Сьогодні ж вони несподівано надійшли у продаж. Жінки, яким пощастило їх купити, під ударами й штурханами решти намагалися зі своїми каструлями видертися із товкотнечі, тоді як інші галасували біля прилавка, звинувачуючи продавця в тому, що він обслуговував інших, а більшу частину каструль узагалі сховав кудись під прилавок. Знову вибухнули крики. Дві гладкі жінки, в однієї з яких було довге волосся, вчепилися в ту саму каструлю і намагалися видерти її одна в одної. Близько хвилини вони тягли її кожна до себе, поки у неї не відірвалася ручка. Вінстон з огидою спостерігав за ними. А проте, хай на якусь мить, але яка могутня сила вчувалася у тому крикові, що вихоплювався лише з кількасот горлянок! Чому вони не могли з такою ж силою кричати про щось справді важливе?

Він записав:

«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, а свідомими вони зможуть стати, лише коли повстануть».

Йому здалося, ніби цю фразу він переписав з одного із партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що вона визволила пролів з рабської залежності. До Революції капіталісти їх тяжко пригнічували, морили голодом і шмагали, жінок примушували працювати в шахтах (до речі, вони й досі там працюють), дітей з шестирічного віку продавали на фабрики. Але водночас, згідно з принципами дводумства, Партія навчала, що проли, природно, належать до нижчого класу і їх, вдаючись до дуже простих правил, треба утримувати в покорі, як тварин. Насправді про пролів відомо дуже мало. Але, з іншого боку, про них і не було чого багато знати. Поки вони працюють і розмножуються, інший бік їхнього життя не має жодного значення. Полишені на самих себе, як худоба на рівнинах Аргентини, вони живуть життям, яке видається їм природним, дотримуючись звичаїв предків. Вони народжуються й виростають у канавах, у дванадцять років починають працювати, переживають короткий період краси й статевого потягу, у двадцять років одружуються, в тридцять досягають середнього віку, а помирають здебільшого в шістдесят. Обрій їхньої свідомості заповнюється тяжкою фізичною працею, піклуванням про родину і дітей, дрібними сварками із сусідами, кінофільмами, футболом, пивом, а передусім азартними іграми. Їх неважко контролювати. Поміж ними завжди штовхаються кілька агентів Поліції Думок, поширюючи брехливі чутки та помічаючи й усуваючи тих, хто, на їхній погляд, може становити загрозу, але не робилося жодної спроби нав’язати їм партійну ідеологію. Залучати пролів у політичні процеси вважалося недоцільним. Від них вимагався лише примітивний патріотизм, до якого завжди зверталася влада в разі потреби переконати їх погодитися на довший робочий час або на менші порції їжі. І навіть коли вони ставали невдоволеними, а таке іноді траплялося, їхнє невдоволення ні до чого не призводило, бо позбавлені загальних ідей, вони могли зосередитися лише на дрібних специфічних турботах. Вони зазвичай не помічали важливіших проблем. У себе вдома більшість пролів не мали навіть телеекранів. Та й громадська поліція дуже рідко втручалася в їхнє життя. У Лондоні процвітала злочинність, тут існував цілий світ злодіїв, бандитів, повій, торговців наркотиками і різномастих рекетирів, та оскільки цей світ існував у середовищі самих пролів, то це також не мало значення. У всіх питаннях моралі їм дозволялося дотримуватися старих звичаїв. Їм не насадили сексуального пуританства Партії. Не карають за розпусту, дозволяють розлучення. Їм би також дозволили будь-яку релігійну діяльність, якби проли виявляли до неї найменший інтерес. Їх ніколи не підозрюють. Як сказано в одному з партійних гасел: «Проли і тварини — вільні».

Вінстон нахилився й обережно почухав свою варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Проблема, до якої він незмінно повертався, полягала в неможливості дізнатися, яким насправді було життя до Революції. Він дістав із шухляди дитячий підручник з історії, який взяв почитати у місіс Парсонс, і почав переписувати до свого щоденника взятий звідти абзац:

«У давні часи (там так було написано), перед славною Революцією, Лондон не був тим чудовим містом, яким ми маємо його тепер. Він був темним і брудним, жалюгідним місцем, де майже ніхто не мав удосталь їжі і де сотні й тисячі бідняків ходили босими і не мали навіть даху над головою. Діти, не старші за тебе, мусили працювати по дванадцять годин на день на жорстоких панів, які шмагали їх канчуками, якщо вони повільно працювали, і годували їх черствим хлібом, який запивали водою. Але посеред цієї жахливої вбогості стояли кілька великих і гарних будинків, у яких жили багатії, що мали не менше тридцятьох служників, які їм догоджали. Цих багатіїв називали капіталістами. Вони були гладкими, бридкими чоловіками зі злими обличчями, як той, що на наступній сторінці. Ви бачите, що він одягнений у довге чорне пальто, яке називалося сурдутом, а на голові в нього чудернацький блискучий капелюх, схожий на димар, який вони називали циліндром. То був однострій капіталістів, і нікому більше не дозволялося його носити. Капіталісти володіли усім на світі, а інші люди були їхніми рабами. Вони володіли всією землею, всіма фабриками і всіма грошима. Якщо хтось їм не підкорявся, вони могли посадити його до в’язниці або прогнати з роботи і до смерті заморити голодом. Коли звичайна людина розмовляла з капіталістом, вона мусила догоджати й низько йому кланятися, скидати кашкета й називати його «сер». Найголовнішого з капіталістів називали «король» і...»

Але він уже знав, про що йтиметься далі. Буде згадано про єпископів з їхніми батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих мантіях, про стовпи ганьби, про акції, про одноманітну механічну працю, про покарання канчуками, про банкети у лорда-мера і практику цілування ніг у папи римського. Був також звичай, що називався правом першої ночі, про який, мабуть, не згадують у підручнику для дітей. Це був закон, що дозволяв кожному капіталістові спати з будь-якою жінкою, що працювала на одній із його фабрик.

Звідки він міг знати, скільки брехні містить ця інформація? Можливо, й справді середньостатистичній людині тепер живеться краще, аніж до Революції. Єдиним доказом протилежного був німий протест його власного тіла, інстинктивне відчуття, що він живе у нестерпних умовах і що колись вони були не такими. Його вразив той факт, що справжньою характеристикою сучасного життя є не його жорстокість і небезпечність, а його порожнеча, його бруд, його безглуздість. Якщо поглянути навколо, сучасне життя не лише анітрохи не схоже на брехню, що вивергається із телеекранів, а й на ті ідеали, яких прагне досягти Партія. Більша його частина, навіть для члена Партії, є нейтральною і не стосується політики — скніння на нудній роботі, товкотнеча у метро, штопання роздертої шкарпетки, спроби дістати пігулку сахарину, збереження цигаркового недопалку. Проголошуваний Партією ідеал — це щось величне, жахливе й осяйне — світ із сталі й бетону, світ страхітливих машин і жахливої зброї, народ воїнів і фанатиків, що марширує у довершеному порядку, думає про те саме, викрикує однакові гасла, безперервно працюючи, воюючи, тріумфуючи, переслідуючи ворогів — триста мільйонів людей з тим самим обличчям. Реальність зовсім інша: тьмяні й брудні міста, де сновигають вічно голодні люди у подертих черевиках, що пропускають воду, напівзруйновані будинки, збудовані в дев’ятнадцятому сторіччі, просякнуті смородом вареної капусти та несправних нужників. У його уяві постало видіння Лондона, величезного й напівзруйнованого міста з мільйоном сміттєвих баків, а на нього наклався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і поріділим волоссям, яка безнадійно длубається у засміченій каналізаційній трубі[13].

Він нахилився й знову почухав свою гомілку. Вночі й удень телеекрани заливали у вуха статистику, доводячи,  що сьогодні люди мають більше їжі, більше одягу, кращі будинки, більше відпочивають — що вони живуть тепер довше, менше часу працюють, що вони тепер більші, здоровіші, сильніші, щасливіші, розумніші, краще освічені, аніж люди, які жили п’ятдесят років тому. Жодне слово з цієї балаканини не можна ані довести, ані спростувати. Наприклад, Партія стверджує, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів мають освіту, а нібито до Революції освічених пролів було лише п’ятнадцять відсотків. Партія запевняє, що сьогодні дитяча смертність становить лише сто шістдесят на кожну тисячу і продовжує зменшуватися, тоді як до Революції вона становила всі триста. Це наче одне рівняння з двома невідомими. Може бути так, що буквально кожне слово у книжках з історії, навіть ті речі, які ти беззастережно приймаєш, це чиста фантазія. Зрештою, могло ніколи й не існувати такого закону, як право першої ночі, і навіть такого створіння, як капіталіст, або такого капелюха, як циліндр.

Усе розпливалося в невизначеності. Минуле було стерте, процес стирання забутий, брехня стала правдою. Лише раз у своєму житті він мав конкретний, неспростовний доказ фальсифікації. Він приблизно півхвилини тримав його у своїх руках. Це було 1973 року — приблизно в той самий час, коли він розлучився із Катаріною. Але та подія сталася на сім чи вісім років раніше.

Історія почалася в середині шістдесятих років, у період великих чисток, коли були знищені перші вожді революції. До 1970 року не залишилося нікого, крім самого Старшого Брата. Всі інші на той час були оголошені зрадниками й контрреволюціонерами. Ґолдштайн утік і переховувався невідомо де, а кілька інших просто зникли, тоді як більшість були страчені після показових публічних процесів, на яких вони зізнавалися у своїх злочинах. Серед тих останніх, хто вижив, було троє людей на ім’я Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. Здається, цих трьох заарештували 1965 року. Як то часто траплялося, вони зникли десь на рік чи надовше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім несподівано їх вивели на сцену й висунули проти них звичайні звинувачення. Вони зізналися у своїх зв’язках із ворогом (тоді ворогом також була Євразія), розтраті державних коштів, убивстві кількох авторитетних членів Партії, інтригах проти лідерства Старшого Брата, які почалися ще задовго до Революції, а також в актах саботажу, що спричинили смерть сотень тисяч людей. Після того як вони в усьому зізналися, їх помилували, поновили в Партії й призначили на посади — на перший погляд, важливі, але насправді малозначущі. Усі троє опублікували в «Таймсі» довгі розвінчувальні статті, аналізуючи причини свого ренегатства й обіцяючи виправитися.

Невдовзі після того, як їх виправдали, Вінстон побачив усіх трьох у кафе «Під каштаном». Він пригадав, з яким нажаханим зачудуванням краєм ока спостерігав за ними. Вони були набагато старші за нього, релікти старого світу, майже останні великі постаті, що залишилися від героїчних днів ранньої Партії. Їх ще осявала слава підпільної боротьби та громадянської війни. Йому здавалося, що він дізнався про їхні імена раніше, аніж про Старшого Брата, хоча на той час половина фактів і дат уже встигли стертися. Але, водночас, тепер вони були поза законом, недоторканні, найпевніше приречені на знищення через рік або два. Врешті-решт, ніхто з тих, хто потрапляв у лабети Поліції Думок, не міг врятуватися. Вони були мерцями, які лише чекали, коли їх покладуть у могили.

Ніхто не сидів за сусідніми від них столами. Бути поміченим поблизу таких людей було вкрай необачно. Вони мовчки сиділи перед склянками з джином, приправленим гвоздикою — фірмовим напоєм кафе «Під каштаном». Із них трьох найбільше враження на Вінстона справила зовнішність Рудзерфорда. Він колись був славетним карикатуристом, чиї викривальні малюнки допомагали розбурхати народну свідомість до Революції і під час неї. Навіть тепер його малюнки зрідка публікувалися у «Таймсі». Це було лише імітацією його колишніх робіт — позбавлені життя та непереконливі, ці малюнки завжди були переспівом його давніх тем: бридкі нетрі, діти, що помирають від голоду, вуличні бійки, капіталісти в циліндрах — нескінченні марні зусилля повернутися у минуле. Він виглядав страхітливо: із гривою брудного сивого волосся, з мішками під очима, покраяним зморшками обличчям і товстими негроїдними губами. Мабуть, колись він був надзвичайно сильним; але тепер його велике тіло обвисло, обм’якло, роздулося, розповзлося на всі боки. Здавалося, він розламувався й розсипався, наче обвалена гора.

То був безлюдний час близько третьої години дня. Тепер Вінстон не міг пригадати, як о такій незвичній порі він міг опинитися у кафе. Воно було майже порожнє. З телеекранів лунала музика з металевим відлунням. Троє чоловіків сиділи у своєму кутку, застиглі, мовчазні. Офіціант без замовлення приніс їм наступні склянки з джином. Біля них стояла на столі шахівниця із розставленими фігурами, проте гра не розпочиналася. А тоді десь на півхвилини щось сталося з телеекранами. Мелодія, що з них лунала, змінилася, і змінився також сам тон музики. В неї вплелося щось дивне, але це було важко описати. То була незвична, тріскуча, пронизлива й глузлива нота — про себе Вінстон назвав її жовтою нотою. А потім голос із телеекрана заспівав:

Під каштаном, під розлогим

Продавали ми себе,

Я — тебе, а ти — мене,

Під каштаном, під розлогим