Розділ без назви (1)

— Правильно. Він був за Судом. Ех, його розбомбили багато років тому. Колись це була церква. Називалася храмом Святого Климента Данського. — Він вибачливо усміхнувся, ніби сказав щось кумедне, і додав: — «Помаранчі та лимони, — Сент-Климента кажуть дзвони».

— Що це? — запитав Вінстон.

— Коли я був малим, у нас був такий віршик. Як там далі, не пам’ятаю, але знаю, як він закінчується: «Запалю я свічку — час тобі у ліжко. А візьму в руку ножа — прощавай твоя душа». Це був ніби танок. Діти тримали руки вгорі, щоб проходити під ними, а коли доходили до «А візьму ножа — прощавай твоя душа», їхні руки опускалися й хапали тебе. Там повторювалися назви церков. У тому віршику називалися усі лондонські церкви — я маю на увазі, всі головні церкви.

Вінстон замислився, до якого сторіччя належала церква. Завжди було важко визначити вік якоїсь лондонської споруди. Усі ті, що були великими й виглядали новими, автоматично оголошувалися збудованими після Революції, тоді як старіші приписувалися туманному періодові, що називався середніми віками. Вважалося, що століття капіталізму не залишили по собі нічого цінного. Вивчати історію за архітектурою було так само безглуздо, як і за книжками. Статуї, написи, меморіальні дошки, назви вулиць — усе, що могло відкинути світло на минуле, систематично змінювалося.

— Я не знав, що це була церква, — сказав Вінстон.

— Їх чимало залишилося, — сказав старий, — хоч тепер вони пристосовані для інших потреб. Але як же звучав той віршик? О, згадав!

«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони, Віддавай три фартинги, кажуть дзвони Сент-Мартіна».

Це те, що я можу пригадати. Фартинг був дрібною мідною монетою, схожою на один цент.

— А де була церква Сент-Мартіна? — запитав Вінстон.

— Церква Сен-Мартіна? Вона ще й досі стоїть[18]. На майдані Вікторії, біля картинної галереї. Будівля з трикутним портиком, високими сходами і колонами попереду.

Вінстон добре знав те місце. У тій будівлі був музей, в якому проходили всілякі пропагандистські виставки — моделей ракет, плавучих фортець, воскові панорами, що ілюстрували звірства ворогів і таке інше.

— Її називали церквою Святого Мартіна-на-Полях, додав старий, — хоч я й не пригадую жодних полів у тому районі.

Вінстон не купив картини. Вона могла б викликати ще більші підозри, аніж скляне прес-пап’є, і її неможливо було віднести додому, не вийнявши з рами. Але він затримався ще на кілька хвилин, розмовляючи зі старим крамарем, чиє прізвище, як він дізнався, було не Вікс, як написано на вивісці над крамницею, а Чаррінгтон. З’ясувалося, Містер Чаррінгтон був удівець, йому було шістдесят три роки і він тримав цю крамницю вже тридцять років. Він не раз думав змінити прізвище над вітриною, але так ніколи й не зібрався цього зробити. Увесь час, поки вони розмовляли, у Вінстоновій голові крутився уривок віршика. «Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони, віддай мені три фартинги, кажуть дзвони Сент-Мартіна!» Смішно, але коли він подумки їх повторював, йому здавалося, ніби він і справді чує дзвони, дзвони втраченого Лондона, які ще й досі десь існували, приховані й забуті. Він чув, як звуки линуть від однієї примарної дзвіниці до іншої. Хоча, наскільки міг пригадати, він ніколи у своєму житті не чув, як лунають церковні дзвони.

Він залишив містера Чаррінгтона і спустився сходами один, щоб старий не побачив, як він, перш ніж вийти за двері, пильно оглядає вулицю. Він уже вирішив, що нескоро знову ризикне відвідати цю крамницю — скажімо, лише за місяць. Навряд чи це буде небезпечнішим, аніж пропустити якийсь вечір у Центрі. Набагато більшою дурницею було повернутися сюди після купівлі щоденника, не знаючи, чи можна довіряти власникові крамниці. Та менше з тим!

Так, подумав він знову, він сюди повернеться. Він купить інші чудові рештки минулого, які тут залишилися. Купить гравюру церкви Святого Климента Данського, вийме її з рами й принесе додому, заховавши під комбінезоном. Він примусить містера Чаррінгтона пригадати решту вірша. На мить у його свідомості навіть знову промайнула божевільна думка винайняти кімнату нагорі крамниці. Він так нею захопився, що секунд на п’ять забув про всяку обережність і вийшов на вулицю, не виглянувши попередньо у вікно. Він навіть почав мугикати імпровізовану мелодію:

«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони, Віддавай три фартинги, кажуть...»

Несподівано його серце заціпеніло, а всередині все похололо. За десять метрів йому назустріч хідником ішов хтось у синьому комбінезоні. Це була та сама чорнява дівчина з Департаменту Художньої Літератури. Світло було слабке, але він легко її упізнав. Вона подивилася йому прямо у вічі, а потім швидко проминула його, наче нічого й не сталося.

Вінстона на кілька секунд паралізувало так, що він не міг ворухнутися. Потім повернув праворуч і надсилу рушив геть, не помітивши, що пішов у хибному напрямку. У будь-якому разі одну проблему було розв’язано. Він уже не сумнівався, що дівчина за ним шпигує. Вона навмисне пішла за ним сюди, адже годі було повірити, що проста випадковість привела її того самого вечора на ту ж саму темну вулицю за кілометри від будь-якого кварталу, де жили члени Партії. Це було б неймовірним збігом. Чи вона справді агент Поліції Думок, чи просто шпигун-аматор, який вирішив прислужитися владі, — це нічого не міняло. Досить того, що вона за ним стежить. Мабуть те, як він заходив до пабу, також не залишилося поза її увагою.

Йому довелося примусити себе іти далі. З кожним кроком важке скло у кишені било його по стегну, і він уже навіть подумував викинути його. Але найбільше надокучав біль у животі. Протягом кількох хвилин йому здавалося, що якщо він швидко не знайде туалету, то помре. Але у такому кварталі не було громадських туалетів. Потім спазм минув, залишивши по собі тупий біль.

Вузька вулиця завела його у глухий кут. Вінстон зупинився, постояв кілька секунд, не знаючи, що йому далі робити, потім розвернувся і пішов назад. Коли він повертався, йому подумалося, що дівчина проминула його лише три хвилину тому, і якщо він побіжить, то зможе її наздогнати. Він ітиме за нею, поки вони не потраплять до якогось тихого кварталу, і там проломить їй череп каменем з бруківки. Шматок скла в його кишені був для цього занадто легким. Але він негайно відмовився від цього наміру, бо для нього нестерпною була навіть сама думка про те, щоб примусити себе зробити якесь фізичне зусилля. Він не зможе бігти, не зможе завдати удару. Крім того, вона молода й дужа і стане захищатися. Він також подумав, що йому варто поквапитися до Громадського Центру і залишатися там аж до його закриття, щоб забезпечити собі бодай часткове алібі на цей вечір. Але це також було неможливо. Його охопила смертельна млявість. Єдине, чого він хотів, — це якнайшвидше дістатися дому, а потім сісти і заспокоїтися.