Розділ без назви (1)

Сайм підвів голову.

— Сюди йде Парсонс, — повідомив він.

Здавалося, в його голосі також звучало невимовлене: «цей кінчений ідіот». І справді, через залу йшов Парсонс, Вінстонів сусід у будинку «Перемога», — гладкий чоловік середнього віку з русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У свої тридцять п’ять років він уже нажив жирові складки на шиї і животі, але рухався ще по-хлоп’ячому рвучко. Увесь його вигляд настільки нагадував хлопчака у дорослому тілі, що, незважаючи на військовий комбінезон, його легше було уявляти в однострої Розвідників — синіх шортах, сірій сорочці та червоній хусточці на шиї. Кожен, хто дивився на нього, завжди уявляв собі ямочки на колінах і закасані рукави на коротких і пухлих руках. І справді, за першої-ліпшої нагоди Парсонс завжди намагався одягти шорти — коли йшов у похід чи брав участь у якійсь фізкультурній масовці. Він привітав їх обох веселим «Привіт! Привіт!» і сів за стіл, війнувши на на них різким запахом поту. На його рожевому обличчі блищали краплі вологи. У нього була унікальна здатність пітніти. У клубі завжди можна було вгадати, що саме він грав у настільний теніс — настільки мокрим було руків’я ракетки після його руки. Сайм дістав клапоть паперу, на якому була записана довга колонка слів, і став їх переглядати, затиснувши між пальцями чорнильний олівець.

— Дивись, навіть на обіді працює, — сказав Парсонс, штовхаючи ліктем Вінстона. — Зарядка для розуму, еге? Старий, що ти тут понавиписував? Щось надто мудре, щоб я міг зрозуміти? А знаєш, Сміт, чому я за тобою бігаю? Ти забув підписатися.

— На що підписатися? — запитав Вінстон, автоматично засунувши руку до кишені по гроші.

Приблизно чверть його платні доводилося витрачати на добровільні внески, яких було стільки, що їх усі годі було запам’ятати.

— На Тиждень Ненависті. Внески за місцем проживання. Я скарбник нашого кварталу. Ми маємо добре постаратися, щоб влаштувати справжню виставу. Я тобі так скажу, моєї вини в тому не буде, якщо старі будинки «Перемога» не виставлять на вулиці найбільше прапорів. З тебе два долари.

Вінстон витяг і простягнув йому дві м’яті й засмальцьовані банкноти, які Парсонс поклав у маленький нотатник, записавши його прізвище акуратним почерком малограмотної людини.

— До речі, старий, — сказав він. — Я чув, мій шалапут учора поцілив у тебе з рогатки. Я добряче його висварив. Пообіцяв відібрати в нього рогатку, якщо він знову за це візьметься.

— Думаю, він трохи засмутився, що йому не дозволили подивитися на страту, — сказав Вінстон.

— Вони, звичайно, лобуряки, але виховані у правильному руслі, еге ж? Розбишаки, так, але мислять правильно. Вони тільки й думають про Розвідників і про війну. Ти знаєш, до чого моя мала докумекала минулої суботи, коли їхній загін вирушив на прогулянку дорогою на Беркгемстед? Вона підмовила ще двох дівчат, відірвалася від гурту, і вони стежили за якимось чоловіком. Вони дві години поспіль ішли за ним через ліс, а коли вийшли до Амершема, то здали його патрулям.

— Навіщо? — здивувався трохи ошелешений Вінстон.

Парсонс тріумфально провадив:

— Вона була переконана, що він іноземний шпигун — можливо, його скинули на парашуті абощо. Але в цьому вся заковика, старий. Як думаєш, чому він видався їй підозрілим? Вона помітила, що у нього якісь дивні черевики — вона ніколи не бачила, щоб хтось носив такі черевики. Тож, певно, то був іноземець. Недурна як на свої сім років, правда ж?

— І що з ним сталося? — запитав Вінстон.

— Звідки я знаю? Але я не здивувався б, якби... — Парсонс зробив такий рух, ніби цілиться з гвинтівки, й клацнув язиком, зображуючи постріл.

— Дуже добре, — відсторонено промовив Сайм, не підводячи очей від свого клаптя паперу.

— Звичайно, нам усім треба бути пильними, — погодився Вінстон.

— Не варто забувати, що ми воюємо, — докинув Парсонс.

Наче на підтвердження цих слів, з телеекрана над їхніми головами пролунав звук сурми. Але цього разу йшлося не про чергову перемогу — це було повідомлення Міністерства Достатку.