Розділ без назви (1)

Найлютіший ворог, подумав він, це власна нервова система. Напруга в ньому могла стати помітною будь-якої миті. Він пригадав чоловіка, якого кілька тижнів тому проминув на вулиці: звичайний на вигляд чоловік, член Партії, тридцяти п’яти-сорока років, із валізою в руках. Вони були за кілька метрів один від одного, коли ліва половина незнайомцевого обличчя несподівано пересмикнулася. Цей спазм знову повторився, коли вони проминали один одного: то був лише посмик, швидка, наче клацання фотографічного затвора, судома, яка, мабуть, була для нього звичною. Він згадав, як ще тоді подумав: цей бідолаха довго не протягне. І найдужче лякало те, що скоріш за все та конвульсія була підсвідомою. Але, вочевидь, найнебезпечнішим було заговорити уві сні. Він розумів, що від цього неможливо вберегтися.

Вінстон перевів подих і продовжив писати далі:

«Я увійшов за нею у двері, а звідти, перетнувши заднє подвір’я, — до кухні у напівпідвалі. Під стіною стояло ліжко, а на столі — лампа з приглушеним світлом. Вона...»

Йому звело щелепи й захотілося сплюнути. Біля тієї жінки у напівпідвальній кухні він згадав про Катаріну, свою дружину. Вінстон був одружений — принаймні колись. Мабуть, він і тепер вважався одруженим, бо, наскільки йому було відомо, його дружина ще не померла. Йому на мить здалося, що він знову вдихає задушливе повітря тієї напівпідвальної кухні, вдихає змішаний запах клопів, брудної білизни, бридкий і водночас збудливий запах дешевих парфумів, збудливий, бо жодна жінка — член Партії — не користувалася парфумами, і навіть годі було уявити, щоб хтось із них на це наважився. Парфумами пахли лише пролки. У його свідомості запах парфумів був нерозривно пов’язаний зі зляганням.

Коли він пішов з тією жінкою, то було його перше гріхопадіння за приблизно два роки. Звичайно, було заборонено мати стосунки з повіями, але то було одне з тих правил, яке іноді можна було порушити. Хоча й таке порушення було небезпечним, але це не було питанням життя і смерті. Якщо упіймають із повією, можна було загриміти на п’ять років у табір примусової праці, але не більше того, якщо, звичайно, ти не скоїв ще чогось. А якщо тебе не заскочили прямо у ліжку, то взагалі було легко уникнути покарання. Бідняцькі квартали кишіли жінками, ладними себе продати. Деяких можна було купити навіть за пляшку джину, бо пролам не дозволялося його пити. Партія навіть частково заохочувала проституцію як вигрібну яму для зливання інстинктів, які неможливо було повністю викорінити. Проста розпуста була незначним злочином, за умови, що їй віддавалися таємно й без радості і у ній брали участь лише жінки з найбіднішого й упослідженого класу. Сексуальна розбещеність між членами Партії була непрощенним злочином. Але — хоча це й належало до тих злочинів, у яких незмінно зізнавалися під час великих чисток — годі було навіть уявити, щоб таке насправді могло статися.

Завдання Партії полягало не лише в тому, щоб перешкодити чоловікам і жінкам утворювати союзи, які вона не змогла б контролювати. Її справжньою і непроголошеною метою було позбавити статевий акт будь-якої втіхи. Як у шлюбі, так і поза ним Партія вважала своїм головним ворогом не стільки любов, як еротику. Усі шлюби між членами Партії мали схвалюватися спеціально призначеним для цієї мети комітетом, і — хоча цей принцип ніколи відверто не декларувався — якщо складалося враження, що певна пара має фізичний потяг одне до одного, їй ніколи не давали дозвіл на одруження. Єдиною метою шлюбу було народження дітей, які служитимуть Партії. На статеві стосунки дивилися як на бридку незначну процедуру, на кшталт застосування клізми. Про це також ніколи не говорили прямо, але від самого дитинства втовкмачували кожному членові Партії. Були навіть організації, такі як Молодіжна Антисексуальна Ліга, які проголошували цілковите утримання від статевих стосунків для обох статей. Усі діти мали народжуватися через штучне запліднення (Новомовою це називалося штучзап) і виховуватися у громадських закладах. Вінстон знав, що поки за це ще серйозно не взялися, але така теорія була цілком у дусі загальної партійної ідеології. Партія намагалася знищити статевий потяг, а якщо не знищити, то хоча б спотворити і забруднити. Він не знав, у чому саме полягає причина цього, але й не особливо дивувався тому, що відбувається. І що стосувалося жінок, то тут результати діяльності Партії були значно успішнішими.

Він знову згадав Катаріну. Минуло вже десять чи майже одинадцять років, як вони розлучилися. Дивно, наскільки рідко він про неї думав. Іноді він міг надовго забувати про те, що колись був одружений. Вони жили разом лише близько п’ятнадцяти місяців. Партія не дозволяла розлучень, але, якщо у подружжя не було дітей, то й не забороняла жити окремо.

Катаріна була високою дівчиною з русявим волоссям, дуже стрункою, з граційними рухами. Вона мала самовпевнене обличчя з орлиним профілем, яке можна було вважати шляхетним доти, доки не розумів, що це була лише зовнішня маска, нічим не підкріплена ізсередини. В їхньому шлюбному житті він дуже рано дійшов висновку, — можливо, саме через те, що знав її краще, аніж більшість людей, — що вона, безсумнівно, була найтупішою, найвульґарнішою, найпустішою з усіх, кого він будь-коли знав. В її голові не було жодної думки, яка не була б гаслом, і не було жодного ідіотизму, абсолютно жодного, який вона не могла б проковтнути, якщо цей ідіотизм пропонувався Партією. Він подумки прозвав її «людським магнітозаписом». А проте він ще якось міг би стерпіти спільне з нею життя, якби не секс.

Як тільки він її торкався, вона здригалася й заклякала. Обіймати її було те саме, що обіймати дерев’яну ляльку. А коли вона обіймала його й пригортала до себе, то виникало дивне відчуття, ніби вона водночас з усіх сил його відштовхує. Таке враження створювали її задерев’янілі м’язи. Вона лежала із заплющеними очима, не опираючись і не допомагаючи, а саме підкоряючись. Спочатку це його бентежило, а потім стало просто жахати. Але й тоді він міг би з нею жити, якби вони домовилися відмовитися від сексу. Але, на його подив, саме Катаріна не захотіла цього робити. Вона казала, що, якщо зможуть, вони повинні народити дитину. Отож, якщо ніщо не заважало, то регулярно раз на тиждень відбувалася ця процедура. Вона навіть нагадувала йому про це вранці, як про невідкладну справу на вечір, про яку не можна забувати. Вона мала для неї дві назви. Першу — «робити дитину», а другу — «виконувати наш обов’язок перед Партією». Найчастіше вона висловлювалася саме так. Незабаром з наближенням призначеного дня він починав відчувати справжній страх. Але, на щастя, у них так і не з’явилася дитина, і, зрештою, вона погодилася припинити спроби, а незабаром потому вони розійшлися.

Вінстон беззвучно зітхнув, а потім взяв ручку й написав:

«Вона лягла у постіль і відразу, без будь-якої підготовки, грубо і брутально, наскільки це взагалі можна уявити, задерла спідницю. Я...»

Він уявив собі, як стоїть там, у тьмяному світлі лампи, вдихаючи сморід клопів та дешевих парфумів, і в його серці виникло почуття поразки й огиди, яке навіть цієї миті змішалося з думкою про біле тіло Катаріни, навіки заморожене гіпнотичною силою Партії. Чому все було саме так? Чому він не міг мати власну жінку замість цих бридких злягань з інтервалом у роки? Але справжня любовна пригода видавалася йому немислимою. Партійні жінки були всі однакові. Цнотливість пронизувала їх так само глибоко, як і вірність Партії. Унаслідок старанного виховання, через ігри та обливання холодною водою, через ту нісенітницю, яку втовкмачували їм у школі, у Розвідниках і в Молодіжній лізі, через лекції, паради, пісні, гасла та маршову музику з них витісняли природні почуття. Розум підказував, що мають бути винятки, але серце відмовлялося вірити. Вони всі недоступні, бо їм так наказала Партія. Звичайно, він хотів, щоб його кохали, але навіть більшою мірою прагнув проламати стіну цнотливості, хай навіть це сталося б лише єдиний раз за все його життя. Успішно здійснений сексуальний акт був би бунтом. Бажання було думкозлочином. Навіть якби він зміг розбудити Катаріну, він би вчинив акт зваблення, незважаючи на те, що вона й так була його дружиною.

Але він мусив закінчити свою історію. Він написав:

«Я яскравіше підкрутив лампу. Коли я побачив її у світлі...»

Після темряви слабеньке світло гасової лампи здалося йому дуже яскравим. Він зміг уперше роздивитися жінку. Він ступив крок до неї й зупинився, опанований хіттю і жахом. Прийшовши сюди, він болісно усвідомив, на який ризик себе наражає. Цілком можливо, щойно він звідси вийде — його схоплять патрулі. Може, стоячи за дверима, вони вже чатують на нього. Навіть якщо він вийде звідси, не зробивши того, для чого прийшов.

Він мусив це записати, мусив у всьому зізнатися. У світлі лампи він насамперед побачив, що жінка стара. На її обличчі був такий грубий шар косметики, що, здавалося, воно може луснути, як маска. У її волоссі виднілися сиві пасма. Але найжахливішим було те, що в її напіввідкритому роті не було нічого, крім жахливої чорноти. У неї не було жодного зуба.

Він похапцем нашкрябав своїм нерівним почерком:

«У світлі лампи я побачив, що вона була зовсім старою — їй було не менше п’ятдесяти. Але я підійшов до неї і зробив це».

Він знову притиснув пальці до своїх повік. Нарешті він записав те, що хотів записати, але це не допомогло. Терапія не спрацювала. Йому все ще хотілося гучно вилаятися, так само як і раніше.

Розділ 7