Розділ без назви (1)

час 3.12.83 в повідомленні с.б. згадані неособи переписати й показати вищособ перед занесенням до файлу

З невиразним почуттям задоволення Вінстон відклав убік четверте повідомлення. Це була складна й відповідальна робота, і ліпше залишити її наостанок. Робота над іншими трьома повідомленнями була рутинною справою, хоча друге, мабуть, вимагатиме занудного блукання колонками цифр.

Вінстон набрав на телеекрані «минулі номери» й замовив відповідні випуски «Таймсу», які вже за кілька хвилин вискочили з пневматичних труб. В отриманих газетах були статті або повідомлення, які з тієї чи тієї причини треба було змінити або, якщо користуватися офіційним терміном, «виправити». Наприклад, у номері «Таймсу» від сімнадцятого березня вісімдесят четвертого року повідомлялося, що Старший Брат у своїй вчорашній промові передбачив, що на Південно-Індійському фронті все залишиться без змін, тоді як у Північній Африці слід чекати наступу євразійського війська. Але насправді сталося так, що Євразійське Вище Командування розпочало наступ у Південній Індії, а фронт у Північній Африці залишило поза увагою. Отже, виникла необхідність переписати один абзац із промови Старшого Брата так, щоб у ній було передбачено подію, яка відбулася насправді. Або, наприклад, у «Таймсі» за дев’ятнадцяте грудня були опубліковані офіційні прогнози про виробництво різних споживчих товарів у четвертому кварталі 1983 року, який був також шостим кварталом Дев’ятого Трирічного Плану. У сьогоднішньому числі газети повідомлялося про реальні цифри виробництва, які свідчили, що прогнози в жодному з випадків не справдилися. Робота Вінстона полягала у тому, щоб виправити попередні цифри прогнозів, узгодивши їх із сьогоднішніми реаліями. Щодо третього повідомлення, то воно стосувалося дуже простої помилки, яку можна було виправити за дві хвилини. Зовсім недавно, в лютому, Міністерство Достатку повідомило («категорично заявило» — такими були офіційні слова), що 1984 року не буде зменшення порцій шоколаду. Насправді, як Вінстону вже було відомо, наприкінці нинішнього тижня пайку шоколаду мали урізати з тридцятьох до двадцятьох грамів. Усе, що він мусив зробити, — це замінити початкову обіцянку застереженням, що, можливо, у квітні доведеться трохи зменшити норму шоколаду.

Після того як Вінстон закінчив з усіма повідомленнями, він прикріпив скріпками написані на мовописі виправлення до відповідних номерів «Таймсу» і вклав їх у пневматичну трубу. Потім майже автоматичним рухом зіжмакав початкові повідомлення та всі зроблені ним виправлення і вкинув у діру пам’яті, віддавши їх вогню.

Що відбувається в невидимому лабіринті, до якого вели пневматичні труби, він достоту не знав, але приблизно уявляв. Після того як виправлення, необхідні для того чи того числа «Таймсу», будуть зібрані й зіставлені, цей номер передрукують, оригінальний примірник буде знищено, а виправлений підшиють і повернуть на місце. Цей процес безперервних виправлень практикувався не лише у випадку газет, а й книжок, часописів, памфлетів, плакатів, брошур, кінофільмів, звукозаписів, коміксів, фотографій — до кожного різновиду літературної або документальної продукції, що мала хоч якесь політичне або ідеологічне значення. День за днем і, можна сказати, хвилина за хвилиною минуле узгоджувалося із сьогоднішнім днем. Завдяки цьому можна було документально довести, що будь-яке передбачення Партії було правильним. На папері не дозволялося залишатися жодній новині, жодній думці, яка б суперечила вимогам сьогодення. Уся історія була палімпсестом, що стирався й переписувався наново стільки разів, скільки треба. Після таких виправлень у жодному з випадків неможливо було довести фальсифікацію. Найбільший відділ Департаменту Записів, набагато більший, аніж той, в якому працював Вінстон, складався лише з людей, чиїм обов’язком було знаходити й збирати примірники всіх книжок, газет та інших документів, які були скасовані й приречені на знищення. Ціла низка номерів «Таймсу», де були опубліковані статті або промови Старшого Брата, які через зміни у політичній ситуації не відповідали новій дійсності й були переписані десятки разів, так само знаходилися на своїх місцях, позначені своєю первісною датою, і не існувало жодного примірника, який би їм суперечив. Книжки також поверталися та переписувалися знову і знову, а потім друкувалися, не допускаючи найменшої підозри, що в них щось міняли. Навіть письмові розпорядження, які отримував Вінстон і яких він незмінно позбувався відразу після їх виконання, ніколи жодним словом не натякали, що у них ідеться про фальсифікацію: завжди говорилося лише про недбалості, друкарські або інші помилки, хибні цитати, які задля точності слід виправити.

Але насправді, думав він, виправляючи цифри, опубліковані Міністерством Достатку, це навіть не фальсифікація. Це лише заміна однієї нісенітниці іншою. Більшість матеріалу не мала жодного стосунку до бодай чогось у реальному світі, навіть того стосунку, який хоча б можна було назвати відвертою брехнею. Статистичні дані в їхній первісній версії були не менш фантастичними, аніж їхній виправлений варіант. У більшості випадків передбачалося, що їх просто придумують на ходу. Наприклад, за прогнозом Міністерства Достатку, за квартал мало бути виготовлено сто сорок п’ять мільйонів пар черевиків. Наприкінці кварталу повідомлялося, що реально їх виготовили шістдесят два мільйони. Проте Вінстон, переписуючи прогноз, знижував цифру до п’ятдесяти сімох мільйонів, аби показати, що план, як завжди, було перевиконано. Та у будь-якому разі шістдесят два мільйони були не ближчими до істини, ніж п’ятдесят сім мільйонів або сто сорок п’ять мільйонів. Дуже ймовірно, що взагалі не виготовили жодного черевика. Ще ймовірніше, що ніхто не володів інформацією, скільки шилося черевиків, і йому самому до цього також було байдужісінько. Він знав тільки, що в кожному кварталі астрономічні цифри пошитих черевиків залишалися лише на папері, тоді як щонайменше половина населення Океанії ходила босоніж. І так було з кожним видом зафіксованих фактів, байдуже — важливих чи ні. Все поринає у розмиту присмеркову реальність, де, врешті-решт, ставала сумнівною навіть точна дата року.

Вінстон поглянув через коридор. Там у своїй кабінці напружено працював маленький акуратний чоловічок із синюшним підборіддям на ім’я Тіллотсон — він тримав на коліні розгорнуту газету, наблизивши рот майже впритул до мікрофона мовописа. Він мав такий вигляд, ніби хотів, аби те, що він казав, залишилося лише між ним і телеекраном. Він підвів голову, і його окуляри вороже зблиснули у напрямку Вінстона.

Вінстон майже не знав Тіллотсона і не мав уявлення про те, яку роботу той виконує. Працівники Департаменту Записів не розмовляли між собою про свою роботу. У довгому коридорі без вікон із подвійним рядом кабінок та безкінечним шелестінням паперів і бубнінням голосів, що мурмотіли у мікрофони мовописів, було з десяток людей, що Вінстон навіть не знав як їх звати, хоча щодня бачив, як вони шмигають туди-сюди коридором або вимахують руками на Двохвилинці Ненависті. Він знав, що у сусідній кабінці працювала маленька жінка з русявим волоссям, знаходячи у пресі та видаляючи звідти прізвища розпорошених людей, а отже, визнаних такими, яких ніколи не існувало. У цьому була своєрідна закономірність, оскільки її власного чоловіка розпорошили два роки тому. А за кілька кабінок від нього лагідний, сумирний, замріяний чоловічок на прізвище Емплфорс із волохатими вухами й дивовижним талантом жонглювання римами та розміром віршів займався створенням відкоригованих версій — вони називалися остаточними текстами — поем, які визнали ідеологічно шкідливими, але з тієї чи тієї причини залишили в антологіях. І цей коридор з його півсотнею працівників був лише підрозділом, одним із гвинтиків величезного механізму Департаменту Записів. Далі, на нижніх і верхніх поверхах, працювали юрми службовців, що виконували безліч завдань, а в досконало обладнаних студіях для підроблювання фотографій трудилися експерти з поліграфії. Був там і Департамент Телепрограм зі своїми інженерами, продюсерами й командами акторів, яких спеціально підбирали завдяки їхньому вмінню імітувати голоси. Були там цілі армії референтів, чиє завдання полягало лише в тому, щоб знаходити книжки та журнали, що потребували виправлення. Були великі склади, де зберігалися виправлені документи, й топки, в яких спалювали оригінальні примірники. І десь був анонімний керуючий мозок, який координував усі зусилля й випрацьовував політичну лінію, згідно якою якийсь фрагмент минулого зберігався, інший — фальсифікувався, а третій знищувався.

Але Департамент Записів був лише одним з підрозділів Міністерства Правди, головним завданням якого було не лише реконструювати минуле, а й забезпечувати громадян Океанії газетами, кінофільмами, підручниками, телепрограмами, п’єсами, романами — всіма можливими видами інформації, настановами чи розвагами, від статуй до гасел, від ліричних поем до біологічних трактатів, від дитячих букварів до словників Новомови. І Міністерство мало не лише забезпечувати численні потреби Партії, але й транслювати всі ці інформаційні джерела на нижній рівень, для потреб пролетаріату. Існувала ціла низка окремих департаментів, які працювали з пролетарською літературою, музикою, п’єсами та загалом розважальною сферою. Тут друкувалися низькопробні газети, в яких не публікувалося нічого, окрім інформації про спорт, злочини та астрологію, сенсаційні п’ятицентові оповідання, тут знімали фільми, просякнуті сексом, і писали ліричні пісні — суто механічним способом на спеціальному механізмі, що називався версифікатором. Була тут навіть ціла секція — Порносек Новомовою, — яка займалася створенням порнографії найнижчого гатунку, що розсилалася в непрозорих пакетах і яку не дозволялося дивитися жодному членові Партії, окрім тих, що працювали над її виготовленням.

Поки Вінстон працював, пневматична труба виплюнула ще три послання, але всі вони були простими для виконання, і він упорався з ними ще до перерви на Двохвилинку Ненависті. Після закінчення Ненависті він повернувся до своєї кабінки, зняв з полиці словник Новомови, відсунув убік мовопис, протер окуляри й приготувався до свого основного сьогоднішнього завдання.

Головну втіху життя Вінстон знаходив у своїй роботі. Загалом вона була нудною рутиною, але в ній також траплялися настільки складні й заплутані завдання, що він міг зануритися в них, наче у глибини якоїсь математичної проблеми, — то були делікатні фрагменти фальсифікацій, де йому могли допомогти лише його знання принципів Ангсоцу та власне розуміння, чого саме хотіла від нього Партія. Вінстон умів розв’язувати такі проблеми. Іноді йому навіть доручали виправляти передовиці у «Таймсі», які були написані виключно Новомовою. Він розгорнув розпорядження, яке раніше відклав убік. У ньому було написано:

час 3.12.83 повідомлена с.б. плюсплюснеґатив стосовно неосіб повний перепис і показати висособ перед занесенням до файлу

Старомовою (або стандартною англійською мовою) це звучало б так:

Викладення наказу Старшого Брата у «Таймсі» за 3 грудня 1983 року носить надзвичайно незадовільний характер, і в ньому згадано неіснуючих осіб. Перепишіть його повністю і, перш ніж послати виправлений примірник на збереження, покажіть чернетку керівництву.

Вінстон прочитав статтю, що викликала таке обурення. Наказ Старшого Брата, здавалося, був головним чином присвячений схваленню роботи організації, відомої як СППФ, яка постачала сигарети та надавала інші послуги матросам на плавучих фортецях. Окремо відзначали такого собі товариша Відзерса, визначного діяча Внутрішньої Партії, якого нагородили Орденом Особливих заслуг Другого Класу.

Через три місяці без пояснення причин СППФ було несподівано розпущено. Можна було припустити, що Відзерс та його колеги потрапили в опалу, але ані в пресі, ані на телеекрані не було жодного повідомлення стосовно цієї справи. Цього слід було чекати, адже притягнення політичних правопорушників до суду чи навіть їхнє публічне обвинувачення не практикувалося. Великі чистки, які зачіпали тисячі людей із судами над зрадниками та думкозлочинцями, які смиренно каялися у своїх злочинах і потім страчувалися, вважалися спеціальними виставами, які відбувалися не частіше ніж раз на кілька років. Здебільшого люди, що накликали на себе гнів Партії, просто зникали, і про них ніхто більше ніколи не чув. Ніхто не мав жодного уявлення, що з ними сталося. У деяких випадках вони навіть залишалися живими. Вінстон знав особисто близько тридцятьох людей, не кажучи вже про його батьків, які свого часу зникли.

Вінстон обережно почухав ніс скріпкою для паперу. У кабінці по той бік коридору товариш Тіллотсон і досі сидів, низько схилившись над своїм мовописом. Він на мить підвів голову: його окуляри знову вороже зблиснули. Вінстон подумав, чи не працює товариш Тіллотсон над тією самою проблемою, що й він? Цілком можливо. Таку делікатну роботу ніколи не довіряли комусь одному: з іншого боку, доручити її комітетові означало б відверто визнати, що відбувається акт фальсифікації. Імовірно, не менше десяти людей зараз працюють над своїми версіями того, що насправді сказав Старший Брат. А потім якийсь розумник у Внутрішній Партії вибере одну версію, відредагує її і, якщо знадобиться, запустить складні процеси перехресного порівняння, після чого відібрана брехня перейде в постійні записи й стане правдою.

Вінстон не знав, чому Відзерс потрапив у немилість. Можливо, його звинуватили у корупції або в некомпетентності. А може, Старший Брат просто хотів позбутися надто популярного підлеглого. Можливо, Відзерса або когось близького до нього запідозрили в неблагонадійності. Або, найімовірніше, це сталося тому, що чистки та розпорошування людей становили важливу частину процесу врядування. Єдину реальну інформацію містило слово «неособи», яке означало, що Відзерс уже мертвий. У цьому не можна було бути упевненим, навіть коли людей заарештовували. Іноді їх відпускали або, перед тим як стратити, рік чи два дозволяли їм побути на волі. Бувало, що та чи та людина, яка вважалася давно мертвою, наче привид, з’являлася на якомусь публічному процесі, і, перш ніж знову пощезнути, цього разу вже навіки, своїми свідченнями втягувала в нього сотні людей. Проте Відзерс уже був «неособою». Його більше не існувало: отже, його ніколи не існувало. Вінстон вирішив, що, вочевидь, було б замало лише поміняти загальне спрямування промови Старшого Брата. Ліпше зробити її цілком не пов’язаною з первісною темою.

Він може перетворити промову на звичайне обвинувачення, спрямоване проти зрадників та думкозлочинців, але це було б дуже банально, а вигадка про перемогу на фронті або якесь тріумфальне перевиконання Дев’ятого Трирічного Плану занадто ускладнила б записи. Тут потрібно трохи чистої фантазії. Несподівано в його вже налаштовані на вигадку думки проник образ такого собі товариша Огілві, який нещодавно героїчно загинув у битві. Були випадки, коли Старший Брат присвячував Наказ Дня якомусь скромному рядовому членові Партії, чиє життя та смерть він вважав гідними для наслідування. Сьогодні він прославить товариша Огілві. Звичайно ж, не існувало ніякого Огілві, але він скоро з’явиться завдяки кільком надрукованим рядкам і кільком сфабрикованим фотографіям.

Вінстон на хвилину замислився, а тоді взяв мовопис і почав диктувати у знайомому стилі Старшого Брата: стилі військовому і педантичному водночас. Його було легко наслідувати завдяки специфічній манері, коли він ставив запитання й відразу відповідав на них («Яку науку ми здобуваємо з цього факту, товариші? Науку, яка є також одним із фундаментальних принципів Ангсоцу — що...» і так далі, і тому подібне).