Розділ «Учень Диявола»

Андерсон (м’яко). Даруймо йому, люба моя, i тодi все це не матиме значення.

Джудiт. О, я знаю, що грiх ненавидiти кого-небудь, але...

Андерсон (пiдходить до неї, мова його нiжножартiвлива). Люба моя, ти зовсiм не така вже й грiшниця, як тобi здається. Найтяжчий грiх наш щодо ближнiх — не ненависть, а байдужiсть: ось у чому нелюдянiсть. Кiнець кiнцем, моя люба, якщо уважно придивитися до людей, то ти сама здивуєшся, як ненависть схожа на любов.

Джудiт здригається, якось дивно вражена, навiть злякана. Його це потiшає.

Так, я говорю цiлком серйозно. Згадай, як деякi подружжя з наших знайомих кривдять одне одного, винуватять, мучать ревнощами, не дають одне одному й дня прожити спокiйно i бiльше скидаються на тюремникiв та рабовласникiв, нiж на закоханих. І згадай, якi витриманi цi ж самi люди, якi вони чемнi, сповненi гiдности та незалежности у поводженнi зi своїми ворогами; як обережно, старанно добирають вони слiв, говорячи про них. Ха! Чи не здавалося тобi часом, що будь-хто з них, сам того не знаючи, приязнiше ставиться до ворогiв своїх, нiж до власних чоловiка чи жiнки? Вiр менi, мила, ти, справдi, й сама того не знаючи, бiльше любиш Рiчарда, нiж мене. Це так.

Джудiт. О, не кажи цього, не кажи цього, Тонi, навiть жартома! Ти не знаєш, якi страшнi почуття постають у менi вiд твоїх слiв!

Андерсон (смiючись). Ну-ну, не гнiвайся, кохана. Вiн — погана людина, i ти ненавидиш його, як вiн того i вартий. А зараз ти приготуєш чай, правда?

Джудiт (охоплена каяттям). О, я й забула! Я примусила тебе так довго чекати! (Бiжить до вогнища, ставить на вогонь чайник).

Андерсон (пiдходячи до шафи, знiмає сюртук). Ти залатала рукав на моєму старому сюртуку?

Джудiт. Так, любий. (Іде до столу, насипає чай iз чайницi).

Андерсон (переодягаючись у старий сюртук i вiшаючи на кiлок той, що зняв). Заходив хто до нас, як мене не було?

Джудiт. Нi, тiльки... (Хтось стукає у дверi. Здригнувшись i тим виявивши своє нервове напруження, Джудiт вiдступає до найдальшого кiнця столу, тримаючи в руках чайницю та ложку, i скрикує). Хто це?

Андерсон (пiдходить до неї i, пiдбадьорюючи, поплескує по плечах). Спокiйно, голубко, спокiйно. Не з’їдять тебе, хто б то не був.

Вона намагається посмiхнутися, але ледве стримує сльози. Вiн iде до дверей i вiдчиняє їх. На порозi стоїть Рiчард, вiн без плаща.

Ви могли пiдняти клямку i зайти, мiстере Даджен. У нас просто, без церемонiй. (Гостинно). Заходьте!

Рiчард невимушено заходить, зупиняється бiля столу i роззирається навкруги; помiтивши на стiнi зображення духовної особи, злегка морщить нiс. Джудiт не вiдводить очей вiд чайницi.

А дощ i досi йде? (Зачиняє дверi).

Рiчард. Іде, хай йому... (Зустрiвся очима з Джудiт, яка в ту хвилину швидко й гордовито глянула на нього). Прошу пробачення, але... (показує на свою мокру куртку) самi бачите...

Андерсон. Роздягнiться, сер, i повiсьте куртку отут, бiля камiна; дружина моя пробачить вам. Джудiт! Засип-но ще ложку чаю, щоб i мiстеру Даджену вистачило.

Рiчард (глузливо дивлячись на нього). Ось вона — сила багатства, пасторе! Навiть ви люб’язнi зо мною вiдтодi, як я одержав батькову спадщину.