Я відступив. Він окинув оком Чоніа й знов опустився на постіль. Чоніа підворушив у грубі жар, і полум’я спалахнуло з шумом і тріском. Квішиладзе, гадаючи, що Чоніа не почує, тихесенько сказав Кучулоріа:
— Бачив, як він отого нового?!
Кучулоріа бликнув на Чоніа і, пересвідчившись, що той його не бачить, ледь помітно всміхнувся Квішиладзе. Чоніа зачинив дверці в грубі й, відкашлявшись, мов оратор перед виступом, почав:
— Базікати ти мастак, батоно Квішиладзе, а як треба помізкувати, то тебе немає?! Ось нас тут чотири каліки, а скільки днів у нас в роті й ріски не було — ти про це подумав? І грошей немає. Та якби й були, то ти он без ніг. І в кого з нас вистачить сили хоча б через тин Мурмана Торіа перелізти? Я вже не кажу — добратися до Поті, накупити харчів і приперти їх сюди...— Чоніа, видно, забракло красномовства, і він змовк, так і не докінчивши своєї думки.
— Ти правду кажеш! — Кучулоріа вимовив це так палко, що Чоніа вирішив знову вести своєї.
— Та воно й правда, тільки хотілося б мені знати, в чому отой новенький винен, що припаси наші скінчилися й ми сидимо, поклавши зуби на полицю. Що ж, по-вашому, йому робити?— спитав Вараміа.
— Я знаю, що кажу, бідолашний ти Вараміа! — відрубав Чоніа.— Оті двоє прийшли сюди учора вночі. Думаєш, хурджини їхні порожні? То увійди й скажи: так, мовляв, і так, усі ми під богом ходимо, давайте поділимо, що нам бог дав, а скінчиться в нас, то прийдуть же до когось з вас, тоді й ваше на всіх поділимо... А вони замість цього що роблять? Я скажу тобі що — обжираються печеним і вареним, а поруч голодні лежать, животи їм попідтягало, то вони ще походжають тут... Я від їхнього «здрастуйте!» ситий не буду!..
— Ну гаразд, а що їм робити? — знову спитав, усміхаючись, Вараміа.
— Якби в них було хоч трохи людського, хоч крихта розуму в голові, вони зробили б, як я кажу. А то діждуться, я таке їм устругну... Нехай лиш почую, як вони вночі плямкають під ковдрою. Не вперше... І бачити таке бачив, і як бути з такими молодцями, теж дещо знаю. Можеш мені повірити.
— Притиснеш, кажеш, так, що шматок у горло нам не полізе і ми свій хліб нишком гризтимемо? — засміявся Замтарадзе.
— А ось побачиш! — підтвердив Чоніа.
— Ох і сильний ти, бродяго, такий уже сильний. Нам нічого не лишається, матінко моя рідна, як тікати звідсіля! — одказав Замтарадзе.
У кімнаті запала тиша. Я підійшов до балконних дверей, глянув на своїх тваринок і відкрив був їх, як за спиною в мене знову заговорив Замтарадзе:
— Коли хочеш знати, немає в нас нічого, а якби й було, ти з твоєю дільбою і крихти в нас не витяг би. Тобі цього на думку не спадало?
— Що в мене вийде, а що ні, побачиш сам! Чоніа слів на вітер не кидає. Вам м’ясо жерти, а нам вовком вити, так? Не буде цього!
— Послухай, друже, немає в нас нічого. Ми домовилися з Хосро: він нас годує, ми йому, платимо готівкою. Чого ти від нас хочеш? Якщо ви голодні, то й нам голодувати?..— мовив Замтарадзе.
— Чорта пухлого, такий, як ти, на це зроду не піде!.. А коли б на твоєму місці був хтось інший, хоч трохи путящий, вихід знайшовся б... І годі тобі канючити. Від твого скиглення хоч тікай звідси.
— Бачу, тобі, падлюці, на той світ захотілося!
— Так уже й на той світ. Ти не дуже розпатякуй. На багато тебе, падла, все одно не вистачить. А якщо й вистачить, яка тобі вигода? Мені в зуби дай раз, я й одкину ноги. І гойдатимешся ти на шибениці — іншого замість себе не змусиш. Про це теж подумай, якщо макітра твоя ще варить!
Замтарадзе промовчав. Горів вогонь, і в тиші тільки хмиз потріскував у грубці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 56. Приємного читання.