Розділ «Дата Туташхіа роман»

Усі сподівалися почути довгу історію і тепер розгублено дивилися на Квішиладзе.

— Отак просто взяв та й пропав? І більше нічого? — першим озвався Кучулоріа.

Квішиладзе кивнув головою.

— Була, видно, причина. Ні з сього ні з того взяти та й пропасти — кому таке на думку спаде? — мовив Чоніа.

— Була, видно, чому ж не бути? — погодився Квішиладзе.

— Ну, куди хоч спочатку пішов, не казав? — спитав Вараміа.

— Нічого не сказав, нічогісінько.

— Мабуть, така людина, жди — не жди, нічого не скаже! — висловив припущення Кучулоріа.

— Чому ж це?! — здивувався Чоніа.

Кучулоріа задумався, почухав потилицю:

— Чоловік, який візьме та й піде, провалиться невість-куди і перед тим, як іти, й слова не скаже, куди зібрався... такий хіба буде перед відходом язиком плескати, куди та чого йду? Ні, не скаже!

— Ет, що він оце верзе? Вуха болять слухати,— обурився Чоніа.— Щоб у такого здоровенного чоловіка та отакий мозок курячий. Лелечко, що він тут накудкудакав!.. Ну а що далі було? Заявився він хоч раз чи ні?

— Не заявлявся. Пропав. Може, його й живого немає, я не знаю.

— І що ж, ота берідзевська молодиця, ну, Цуца твоя,— що ж вона? Так нічого й не знає про свого чоловіка, про отого Спиридона Сіорідзе? — не повірив Чоніа.

— Ніяка вона не Берідзе, а Догонадзе, але порядок є порядок, і пишеться вона по чоловікові. Про Спиридона нічого вона не знає. Сказала б мені, якби знала. Що там Цуца, село наше Квеші яке велике, а що із Спиридоном Сіорідзе — жоден не скаже,— мовив Квішиладзе.

І знову стало тихо. Посиділи, помовчали, а тоді як загаласують... Отак днів чотири-п’ять і галасували, і все про Спиридона Сіорідзе, хто та що. Про все розпитали, усе взнали, навіть у що взувався, і чи любив поїсти, і чому з їжі-питва віддавав перевагу — все з’ясували. А ось чому й куди пропав — у цьому до згоди ніяк не могли прийти. Той Спиридон Сіорідзе вже кісткою в горлі мені стояв. Мене нудити починало від самого лиш його імені. Я вже хотів був якнайсуворіше ці розмови припинити, та Чоніа мене випередив. Скочив він з ліжка, схопив поліно та як загорланить:

— Якщо якийсь сучий син ще раз це ім’я продзявулить... Дровиняку бачите? Голову розсаджу!

Усі змовкли й більше про Спиридона Сіорідзе — ані слова, а то, їй-богу, я збожеволів би.

Усе це, як я вам уже говорив, сталося пізніше, четвертого чи п’ятого дня, а перед цим ось як усе було. Борошно Квішиладзе й справді з’їли за два дні. На третій день усі — хто як умудрився — поприлипали до вікон, але ні до одного з них не прийшли. Увечері, вже смерком, мене зуспів на балконі Чоніа й попросив конверта: напишу, сказав, сім’ї, нехай провідають, а то з голоду здохну. Я зайшов у дядькову кімнату — там лежали мої речі — й приніс Чоніа конверта, паперу, ручку, чорнило. Він зразу ж сів писати.

— Даремно ти, Чоніа, в темряві пишеш, очі зіпсуєш,— сказав Кучулоріа, очевидно, сподіваючись слово по слову випитати, куди й кому пише Чоніа.