Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Та не сваріться, прошу вас, не треба,— спробував утихомирити їх Вараміа.— Якби ми були голодні, і тоді треба було б стриматися, а то ж ситі по горло, і навіщо нам поїдом їсти одне одного. Мені й половини моєї пайки вистачить, і так через силу їм. Візьміть у мене, вам і буде вдосталь.

— Не варю я для Квішиладзе! — стояв на своєму Чоніа.

— Ні мені, ні Кучулоріа з куховарством не впоратися. Що ж тепер, голодувати, Квішиладзе? — спитав Вараміа.

— Не знаю я нічого!..

Двері палати відчинив Туташхіа, і розмова урвалася.

— Нажерлися, з горлянки лізе, тепер один за одного взялися,— прошепотів Замтарадзе.— Переситилися!

Видно було, що Туташхіа схвильований. Йому не сиділося на місці, до їжі й не доторкнувся, поникав по кімнаті й тихенько, немов звіряючи важливу таємницю, сказав мені:

— Щось коїться там, у діжці.

— Що? — спитав я спокійно.

— Один пацюк сидить посередині і, здається, здихає. А всі інші — кругом нього, сидять і дивляться... видно, ждуть, коли здохне.

Несподіванки для мене в цьому не було. Коли найголодніший пацюк починає здихати, інші накидаються на нього й зжирають. Ось тоді й треба запам’ятати, котрий рвонеться перший, його треба буде берегти, плекати, захищати. Коли всі пацюки накидаються на одного, між ними починається гризня, і в гризні найбільше можуть покусати того, котрий рвонувся перший. Від укусів він може ослабнути, і його з’їдять. Буває, коли виводиш людоїда, гине навіть останній пацюк — укус не загоюється, рана гноїться, тварина здихає. Тоді, вважай, уся праця пропала марно.

— Оце вже справжній голод, Отіє-батоно,— сказав я і пішов до дверей на балкон.

Туташхіа подався за мною, але в діжці нічого цікавого вже не було, тільки замість семи в ній сиділо шестеро пацюків. Одному з них припав хвіст з’їденої тваринки, і він ліниво покусував його. Каліцтва чи вкусу я не помітив на жодному пацюкові. А це означало, що канібалізм того дня вже не повториться.

Дата Туташхіа вмостився на поручнях і дивився на море.

Коли я вернувся і сів до столу, із сусідньої кімнати долинув голос Вараміа. Він говорив неквапно, обдумував, видно, кожне слово:

— Що й казати, добродій Мурман годує нас і не втручається, він не говорить: ось вам на один раз і більше не просіть. Чого ж нам сперечатися й сваритись? Якщо одному з нас не вистачає, зваримо трохи більше, та й по всьому. Даремно ти кажеш, Квішиладзе-батоно, нібито Чоніа тобі накидає менше, а іншим більше. Зраджують очі тебе, в тому твоя й провина. І ти, Чоніа-батоно, не ображайся намарне. Буває, в людини глузд за розум завертає, скаже не до ладу, справі на шкоду, а від твоєї образи й злості вона ще більше шкоди накоїть. Будеш упиратися, так і вийде. Навіщо кожне кривдне слово пам’ятати й рахунки зводити! Дріб’язкова суперечка ваша — ні до чого вона вам.

— Ти часом не піп, Вараміа? — спитав Чоніа.

Вараміа знову переклав негнучкі руки до стіни й повернувся на бік, а трохи згодом промовив:

— Ні, не духовна я особа.

— Тоді облиш свої проповіді. Тебе не питають, що робити!