Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ми говорили про комівояжера й любительку корсетів та м’ясорубок. Такі «не можуть інакше», а чому — це ми вже зрозуміли. Як називати таких людей, я й справді не знаю, але звідки і яким чином вони з’являються, я, здається, починаю розуміти і про це вам уже сказав. Вони — плід впливу сильнодіючого середовища на аморальні задатки. Коли людина така, вона і на потопаючому кораблі виведе незнайому особу з істерики, щоб утелющити їй корсет. А сама та особа, погамувавши свою істерику, підбадьорена можливістю придбати корсет і м’ясорубку рідкісного зразка, заспокоїться й купить усе, що їй належить купити. Ту м’ясорубку,— захоплено вів далі Зарандіа,— вона ще прив’яже до пояса й кинеться з нею у воду. Везіння завжди на боці таких людей — вони з усіх халеп виходять неушкодженими.

Можливо, Зарандіа й сам не знав, що належав до таких людей. Аномалія і середовище діяли в одному напрямі, що сприяв цій аномалії. Зарандіа не міг інакше.

Нарешті я виявив цю його властивість, і згідно з методом двійника таку саму причину дії я повинен був передбачити в Даті Туташхіа, щоб шукати що причину в його злочинах...

Куджі Торіа

— Я так зрозумів, вас цікавить не лише сам Дата Туташхіа, а все, що діялося навколо нього. Чому він часто згадував пацюків і порівнював їх з людьми — це я вам розказати можу. Я багато про це розповідав, різним людям. Мабуть, хтось з них і послав вас до мене. Ласкаво прошу, коли хочете, розкажу.

Я давно запримітив: дуже багато людей шукають знайомства із знаменитостями, щоб потім похвалитися: вчора з отим випало гуляти. У цьому я завжди вбачав честолюбство й користь. І завжди тримався якомога далі од визначних людей. Ніяких близьких стосунків у мене з Датою Туташхіа не було.

Уперше я його побачив дванадцятирічним. Ні, не те що побачив. Саме тоді наша сім’я жила в Туреччині, є там таке місто Самсун, і Туташхіа приїхав погостювати до брата моєї матері. Два тижні пробув у нього. Дитиною я добре запам’ятав його. Коли через вісім років я побачив його вдруге — одразу впізнав, навіть пригадувати не довелося. Мені здалося, й він упізнав мене, хоч двадцятирічний юнак неабияк відрізняється на вигляд від дванадцятирічного хлопчика. Я дуже змінився, і, мабуть, він не зразу здогадався, хто перед ним. Та й мені ні до чого було називати себе! Не подумайте, бога ради, що через обережність — мовляв, абраг, знатися з ним небезпечно, скажуть, допомагає. Нічого подібного. Коли б я був таким падлюкою... та за голову Туташхіа тоді великі гроші обіцяли. Якби я схотів одержати ті гроші — це неважко було зробити. Але мені таке й на думку не спадало! А не назвався я першим тільки тому, що не люблю таких-ото людей. То шукачі імені й слави, а значить, авантюристи. Найвищою людською гідністю я вважаю уміння поважати людей. Так уже навчили мене змалку. Постать Туташхіа, як ви розумієте, мене мало цікавила. Розкажу тільки про те, що своїми очима бачив. І тоді, коли я зустрівся з ним у лазареті мого дядька, нічим примітним Дата Туташхіа не проявив себе. Може, це вам і нецікаво буде, та, коли просили, слухайте.

Ми — Торіа. Звучить наше прізвище як колхське, а тим часом ніхто з нашої сім’ї не знав, звідки ми родом. Можливо, мої предки ще за давніх часів виїхали з Колхіди. Наші однофамільці та далекі родичі й понині живуть у приморських містах. Там і осіли. Батько мій оселився в Самсуні. Побрався з дівчиною з лазької сім’ї. А що всі Торіа живуть у приморських містах, то це пов’язане з нашим родинним ремеслом. Є сім’ї, котрі від покоління до покоління готують ліки, мазі та всіляке зілля. Так і ми, але ми не ліки готуємо, ми пацюків розводимо. Мишоїдів і щуроїдів, а ще їх людоїдами називають! Знаєте, яке це діло?.. За давніх часів кораблі ж були дерев’яні, тому гризуни завдавали страшенної шкоди і товарам, і кораблеві. А коли на корабель пустити людоїда, він місцевих, корабельних гризунів, нехай їх хоч і тисячі, починає пожирати, а які втечуть від нього, ті самі з борту пострибають у воду. Такий пацюк дуже високо цінувався. За одного щуроїда платили по п’ятдесят-шістдесят червінців золотом. Наш рід один лише знав цю таємницю, інших —  не було! Може, цій родовій професії я завдячую тим, що, коли пішов у медицину, обрав собі за спеціальність санітарію та гігієну.

Це — так. Тепер розкажу про мого дядька Мурмана Торіа, а тоді можна вже розповісти й про те, як ми разом з Датою Туташхіа були в лазареті. Дядька мого, Мурмана Торіа, віддали у фельдшерське училище. Вивчився він і тридцять років проплавав судновим фельдшером. Ні жінки, ані дітей у нього ніколи не було. Лікував він не згірше від усяких лікарів. А головне, із східних країн вивіз він знання й методи стародавньої медицини, лікував її способами, і чудово це в нього виходило. З літами обридло йому блукати по морях, купив він поблизу Поті клаптик землі, поставив будиночок і давай знову лікувати, вже на суші. За короткий час зажив він собі добре ім’я. Звідки тільки не йшли до нього лікуватися, з якими тільки хворобами, геть уже безнадійні! Одне до одного, так усе склалося — відкривай лікарню. Він і відкрив у своєму будиночку маленький лазарет, на десять чоловік. І ходячих приймав, і лежачих лікував, і все сам. Був у нього лише один-єдиний санітар, зовсім старий, звали його Хосро. Більше нікого. Дуже роботящий був мій дядько Мурман. Ні сну, ні відпочинку не відав, усе хворі та й хворі. І з оплатою справа в нього була поставлена незвичайно: прийде до нього хворий, з вигляду ніяк не скажеш, що бідний, він з нього й копійки не візьме, а хворий той ще з півроку пролежати має. Другий прийде, голодранець голодранцем, він його тільки раз огляне — плати лишень. Брав, як йому заманеться. Але, видно, були в нього свої мірки й ознаки, за якими він плату визначав. Чого не знаю — того не знаю. Отакий був Мурман Торіа.

Ще як навчавсь я в кутаїській гімназії, часто проводив канікули в лазареті мого дядька. До батьків у Самсун приїздив тижнів на два, і то влітку. У лазареті мені було цікавіше й корисніше. По-перше, я мріяв набути медичну освіту. Лазарет був мені практикою, а ще набирався я в дядька мудрощів східної медицини. На той час, про який я вам зараз розкажу, гімназію я вже закінчив і щойно приїхав до дядька Мурмана з Самсуна. У будинку в Мурмана було три кімнати. В одній кімнаті жив він сам, там була й амбулаторія, другого тапчана туди вже ніяк було всунути, тому Хосро спав на підлозі, до пояса висунувшись з-під столу. Та це бувало тоді, коли я гостював там. Друга кімната, велика,— була чоловічою палатою, на шістьох. Третя вважалася жіночою палатою, але жінки до Мурмана Торіа не приходили, і в тій кімнаті спав я, коли приїздив узимку на канікули, а як мене не було — Хосро. Стояло в тій маленькій кімнаті двоє ліжок, умивальник і стіл. Від чоловічої палати мене відокремлювали навіть не двері, а дверний проріз, завішений ширмою. Мені було видно й чути все, що відбувалося у великій палаті, а мене звідти не видно було.

Якось уранці мене розбудив галас. Чую, дядько, закінчивши обхід, розмовляє з хворими:

— Вам усім чотирьом уже краще. Щоб швидше видужати, треба добре їсти. Кошти не дозволяють мені годувати вас, та й немає тут такої можливості. Ви й самі це бачите, і ваші рідні — теж. Певно, вони й надалі носитимуть вам їжу. Якщо кому не вистачатиме, нехай інші з ним поділяться. Не поділитися з хворим шматком хліба означає наблизити годину його смерті. Ліки, які я вам приписав, буде, як завжди, приносити Хосро, їх треба приймати як належить. Квішиладзе, дивися, не застуди ніг, тримай їх у теплі. Бувайте здорові, не дозволяйте собі нудьгувати. Нудьга й сумні думки посилюють хворобу, не забувайте про це.

А як Мурман вийшов з палати, Чоніа й каже Квішиладзе:

— Кучулоріа і Вараміа вчора із своїх торбинок останнє борошно повитрушували. Що ж воно далі буде, хотів би я знати, що їсти будемо, як житимемо?

Годувати хворих дядько Мурман і справді не міг. Тих, кому потрібне було окреме харчування, він до себе не брав. Та й селянин на ті часи був бідний, якщо навіть і відчував кінець, все одно платити за повний пансіон не міг або не хотів. Хворі приходили із своїми харчами, а як підметуть останнє, їм з дому хоч трохи та принесуть.

Чоніа, про якого я говорив, прийшов у лазарет пізніше за інших. Страшенно худий був — сама шкіра та кістки. Правда, багато хто тоді жив погано, але такого зголоднілого, виснаженого треба було пошукати. Прийняв його Мурман у лазарет, прилаштувався Чоніа, де йому звелено. Ліг і ріски в роті в той день не мав — нічого в нього не було. На другий день уранці він забрав помішуху в Кучулоріа, котрий від болю в хребті блідий був як смерть,— все одно, каже, в тебе сил немає мішати гомі[11], та й не тямиш ти нічого в цьому ділі. Він зварив гомі, і шкурка дісталася йому. Квішиладзе — двадцятип’ятирічний Парубок, на смерть прикутий до ліжка,— теж підкинув йому трохи гомі із своєї порції. Новоявлений кухар у миг ока проковтнув і це разом з кусочком сиру, що його дав йому Вараміа. Так Чоніа заволодів обов’язками кухаря. Кучулоріа й слова йому не сказав — варити гомі він не мав сили, такий недужий був. У Вараміа обидві руки, від пахв до кінчиків пальців, були в гіпсі. Не те що готувати, а й їсти сам не міг. Його ліжко стояло між ліжками Квішиладзе й Кучулоріа, і вони годували його по черзі.

Коли Чоніа сказав: «Що їсти будемо, як житимемо?»,— Квішиладзе, звісно, зрозумів, що мова йде про його борошно. Видно, він про це вже думав і до такого повороту справи був готовий.

— Ось воно, моє борошно,— Квішиладзе тицьнув пальцем у торбинку, що висіла на стіні,— днів на два для всіх вистачить, якщо по-хазяйському витрачати, а за ці два дні прийдуть до когось із нас.

Чоніа зняв торбинку з кілочка й поніс до плити. Квішиладзе сумними очима простежив, як зникають останні його запаси.

— Добрий ти, Квішиладзе. Віддавати, то віддавати саме отак — щиро, не думати, не рахувати, не марудитися,— сказав Вараміа по тривалій мовчанці й перекинув загіпсовані руки до стіни, мов поліна.