Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Не можу. Моє місце тут,— добродій Вано Тархнішвілі опустив голову на груди й знов поринув у себе.

— Не піде він звідси! — мовив Дата Туташхіа, коли ми відійшли.

Запам’ятав я ще матір Гогі Цуладзе. Та поважна дама приходила через кожні три дні й, хоч би о якій годині їй щастило відіслати передачу й одержати відповідь, лишалася тут до смерку. Такі батьки взагалі рідко бувають, а тим паче старі. Це личить молодим мрійницям, романтично закоханим у своїх чоловіків. Ніби все зроблено й можна повертатися додому з солодким почуттям виконаного обов’язку, ба ні!.. Стоїть і дивиться на в’язницю, задоволена, що вона тут, так близько біля дорогої їй людини, біля свого горя! Листи матері Гогі Цуладзе були у в’язниці предметом сумних жартів. Усі вони починалися так: «Гогі, синку, голубчику мій. З гарячого я змогла принести тільки чахохбілі[45], коліна крутить, важко мені стояти коло плити. Інше — зайшла на базар і посилаю...» Далі йшов докладний список надісланих харчів, а наприкінці завжди приписка: «Арчил зовсім божевільний, горе моє, але розумник великий». Арчил був єдиний син овдовілого Гогі Цуладзе, бешкетник, але розумник, як і більшість хлопчаків його віку. А ноги Ніно хоч і не тримали її коло плити, та зате під в’язничними стінами могли тримати гладку жінку до пізньої ночі. Потрібна велика духовна сила, щоб дивитися на стару матір за в’язничною огорожею й не зламатися. Родичі не розуміють цього й стоять годинами, а в арештанта до горла колючим клубком підкочується злість, і він жартує — а що йому лишається!

Якось мені випало чергувати від півночі й до обіду наступного дня, і в цьому мені пощастило, бо головна баталія нашого бунту розігралася саме на моєму чергуванні.

Після засідання ми з Датою пішли відпочити, і в розмові я спитав його:

— Ти колись був одружений?

— Ні.

— Ну, а подруга була?.. Кохати доводилося?

— Для справжнього кохання час потрібний, Шалво,— відповів Дата Туташхіа.— А вільного часу доля мені не відпускала.

— Не розумію я тебе! Буває ж кохання з першого погляду.

— У пісні.

— Чому лише в пісні? Хіба не бувало в тебе, що побачив жінку і — край? — Я й справді не розумів його.

— То не кохання, я гадаю.

— А що ж?

— Не знаю, як сказати... Ну, симпатія, захоплення, може. Для тіла це. А кохання — духовне. Треба хоч трохи разом побути, щоб одне одному в душу заглянути, і, коли її душа стане необхідна твоїй, тоді це можна назвати коханням. А коли та жінка ще й мати твоїх дітей, тоді кохання ще сильніше.

— Може, й правда твоя,— згодивсь я.— А серйозне захоплення було в тебе, закоханий ти бував?

Після безсонної ночі Дата мав стомлений вигляд, а все ж в очах у нього щось спалахнуло, та одразу й згасло, він знову спохмурнів і сказав:

— Один раз... то, здається, було кохання, але... давай краще подрімаємо, Шалво.

Він повернувся на бік і більше нічого не говорив.

Я теж не допитувався.