Розділ «Дата Туташхіа роман»

А Шилакадзе стояв, наче його правець узяв. Заприсягнуся чим завгодно, він не тільки не робив того, в чому звинуватив його Токадзе, а навіть не чув, що таке на світі буває.

Нарешті він отямився від шоку й підвів на нас очі, червоний як рак.

— Скажу я тобі, Колю, чим усе це скінчиться, коли хочеш знати,— звернувся Класіон Квімсадзе до жертви Токадзе.— І ми, і ти дуба дамо в Сибіру, революція кінець кінцем переможе, а цей писака Токадзе,— я тільки зараз згадав, скільки разів його бито за доноси,— напише спогади і все, що тут було добре, припише собі, а в поганому звинуватить нас.

Наступного дня, коли полковник Кубасарідзе особисто керував масованою атакою й коли Класіон Квімсадзе обливав нечистотами панів офіцерів, Петя Токадзе й був тим самим арештантом, який надів на полковника повну по вінця парашу. Я навів цей приклад не для того, щоб показати, як з боягуза став сміливцем саме Токадзе,— такі покидьки, як Токадзе, не можуть стати в пригоді революції, і їй такі люди не потрібні. Я намагався лиш накидати схему, як виходить, що люди зі стану тваринного страху переходять у стан самовідданої, часом шаленої сміливості. Ось другий, ще кумедніший випадок. Мав відбутися мітинг з читанням петиції до Державної думи й уряду, а також збирання підписів тут-таки, на місці. До мітингу підготувалися добре. Не менше трьох чвертей арештантів вийшло на подвір’я. Інші слухали, висунувшись з вікон. Лука Петрович читав текст російською мовою, а троє інших повторювали його основними мовами Закавказзя. Кілька тисяч людських голів, щільно скупчившись, слухали читця. Очевидно, в задніх рядах було погано чути, і народ повилазив на риштовання недобудованого корпусу. Багато хто видерся на пожежну драбину головного корпусу. Найвище на драбині, на рівні стелі другого поверху, сиділо два Жори, двоє друзів — Жора Кашіа і Жора Бадалянц, обидва вони ставилися до бунту дуже насторожено. Під драбиною була викопана велика водойма для пожежних потреб, метрів на три завширшки і така сама завглибшки. Для мітингу ми обрали місце, з якого не видно гармат, виставлених на схилі гори. Ми були майже впевнені, що палити по в’язниці не будуть, але гармата є гармата, і вигляд її міг у багатьох відбити бажання слухати звернення до Державної думи, тим паче що в ньому були й політичні вимоги. Ми, тобто члени комітету й активісти, змішалися з юрбою, щоб забезпечити потрібний настрій учасників мітингу, перешкодити можливій провокації і стримати опонентів та непроханих порадників. Одне слово, все врахували й передбачили, а без інциденту не обійшлося. Уже майже кінчали читати, коли здалеку долинув глухий і важкий звук — не знаю, чи бехнула на землю велика залізна плита, чи гахнув гарматний постріл, і тієї самої миті пролунав чийсь істеричний крик:

— Братці, палять!!!

— Стій, ні з місця! Провокація!!! — одночасно з різних місць вихопилося кілька голосів. Кричали наші, заздалегідь підготовлені люди, але марно...

Як міг такий тиск людей за одну мить зникнути — для мене й досі лишається загадкою. Я не встиг рота розтулити, щоб закричати своє «стій!», як на подвір’ї лишилося не більше сорока чоловік!.. А ще за мить десь позаду, за мною, вибухнув дружний крик. Я озирнувся: тих, що сиділи на нижніх щаблях пожежної драбини,— і сліду не було; ті, що сиділи на середніх щаблях,— стрімголов спускалися вниз, наступаючи один одному на руки, на голови, і при цьому несамовито лаялися. А два Жори» що сиділи аж на вершечку, мабуть, вирішивши, що подітися нікуди, разом плигнули у водойму. Я інстинктивно кинувся на допомогу. Спочатку випірнув один, за ним — другий. Я подав руку одному Жорі, витяг другого. Вони стояли поруч, жалюгідні, бліді, тремтячі, і з обох дзюрчала вода.

— Дай мені олівець і папір,— дуже рішуче сказав Жора Кашіа Жорі Бадалянцу.

Жора Бадалянц засунув руку в кишеню, і звідти цівкою бризнула вода. Він не міг второпати, що хоче Жора Кашіа, й спитав:

— Що ти попросив? Що дати?

— Олівець і папір!

Фізіономію Жори Бадалянца перекривило, як від чогось неймовірно кислого:

— Знайшов час для паперу й олівця, матір твою!..

Кашіа повернувся до нього спиною й пішов до входу в корпус. Бадалянц поплентав за ним, закрутисто лаючись.

— Мені не вчулося, Шалво,— здивовано мовив Дата, проводжаючи їх поглядом,— і справді один Жора попросив у другого олівця й паперу?

Коли я отямився від здивування й сміху, Дата вже одірвався від двох Жор і дивився в землю, прямо собі під ноги. Глянув і я. Боже мій! Сотні тапочок і капців валялися на землі. Деякі лежали так природно, що здавалося, ноги власника й зараз іще в них. Умудритися втекти з власних тапочок, навіть не зрушивши їх з місця?!

— Дивися, хтось дременув у одній, а другу покинув! — сміявся Дата.

Я наблизився. Тут-таки, за два кроки чи й ближче, спиною до нас стояв як укопаний здоровенний чоловік. Ліва нога в нього боса, на правій — тапочка. То була з тієї пари тапка, яку помітив Дата. Дата підійшов, хотів подивитися, хто такий отой, немов навічно закам’янілий чоловік, але враз відсахнувся, затиснувши долонею носа:

— Фе-е, понавалювали, сучі сини. Смердить від нього. Та це ж Дардак! — упізнав Дата.

— Спускайтеся, хоч тапочки свої порозбирайте! Я буду їх вам розносити, чи що?! — кричав Поктія до корпусу.