Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Чому ви писали такі довгі скарги? Ви ж знаєте, що чим довша скарга, тим більше шансів, що її прочитають поверхово або й зовсім не прочитають?

— Істинно так, але є справи, про які написати коротко — все одно, що нічого не написати! Моя — саме така, хіба не правда?

Я подумав і засміявся:

— Правда!

Його справа була саме такого типу.

Може, не було ніякої потреби аж так докладно викладати мої думки про призначення людей розумних і людей обмежених, коли б сама та проблема і всі пов’язані з нею події не мали великого впливу на мою душу і на мою долю. Тому виклад лаконічніший був би недостатній, а стислість могла б викривити суть:

Шалва Зарандіа

— Того разу Дата прийшов годині об одинадцятій вечора. У мене саме тоді були зимові канікули. Дата постукав у вікно нашого батька Магалі. Вони мали свій умовний знак, але я про те не знав і пішов з Магалі відчиняти двері.

Дата скинув бурку й сказав, що його покликав сюди Мушні, назвавши день і ту годину.

Засвітили лампу. Побалакали трохи про сім’ю, про Датине життя. Вийшла й наша мати Тамар, сплакнула, сердешна, побачивши сина, але й зраділа, що сьогодні побачить їх обох, бо вже давно вони не заявлялися додому одночасно. Розбудили Лізу — сироту, що виховувалась у нас. Вона й досі жива, славна така, дуже славна. Жінки заходилися готувати вечерю.

— А не переказував Мушні, навіщо ти йому потрібний? — спитала Тамар.

— Та ні, сказав, що має невідкладну справу, неодмінно треба побачитися. А так — більше нічого не переказував,— відповів Дата.

Магалі засміявся — про що вона питає! Але матері так хотілося побачити синів, так занудьгувала вона за ними, ото й спитала.

Не минуло й півгодини, як прийшов Дата, і за вікном почувся стукіт копит. Я вийшов подивитися, чи то не Мушні. Вершник і справді зупинився коло наших воріт.

Мушні зіскочив з коня, обійняв мене і, на ходу закидаючи запитаннями, сам одвів коня в стайню, сам його розсідлав, укинув йому сіна і лиш по тому послав мене принести води вмитися.

Коли і на якій станції він устав, я не знаю, але ризикнути самому рушити верхи такої глупої ночі — це було подією. Я вже казав вам, що в Мегрелії — та й на наших дорогах також — ходити після півночі було дуже небезпечно. Я не стримався і, поки зливав йому, спитав, як же він зважився на таку подорож.

Мушні засміявся:

— Шалво, братику, якби розбоїв чинили стільки, як про них говорять, країна наша належала б розбійникам.

— Батько так і каже: світ належить розбійникам.

— Він має на оці інших розбійників, а не тих, що на дорогах відбирають у бабусь хурджини. Ну, ходімо!