Розділ «Дата Туташхіа роман»

— «Він демона має і несамовитий!» — сказала ігуменя, і слова її, як мені здалося, були звернені і до мене, і до Дати Туташхіа.

— Від Іоанна, десять, двадцять,— промовила я, вже читаючи по її обличчю, що назавтра я приречена голодувати, якщо тільки моя наставниця не вигадає для покарання чогось гіршого...

— Ну, а тепер ось що...— Магалі Зарандіа дивився вже тільки на свого Дату: — Я не думаю, щоб усе на світі було так, як говорила матушка Єфимія. Але один сумнів вона заронила в мою душу. Ти хочеш викорчовувати зло, так? А від того, що ти робиш, серед людей помножується зло, і одержуєш ти плоди зовсім не ті, яких чекаєш... Чи розумієш, що я кажу? Де було одне зло — постало п’ятеро, іще менше совісті стало в людей. Усе виходить усупереч тому, що ти задумав!..

— Усе перевірено. Іншого шляху немає, та й іншого виходу не знайти.— У Датиній відповіді були і твердість, і навіть затятість.

— Є! — не відступала й ігуменя.

— Де, як і в чому? — запитав Дата.

— У доброчесності, грішна твоя душа, в доброчесності!

— А що воно таке, матушко,— доброчесність? — засміявся Дата.

— Доброчесність?.. Не вдавайся до крайності ні тоді, коли знаходиш, ні тоді, коли оддаєш. Доброчесність лежить посередині між несправедливо нажитим і непристойно змарнованим. Де сила забула про справедливість І мудрість — там доброчесності не шукай. Ти — людина крайнощів, а доброчесність — це поміркованість. Ти мене розумієш? — спитала матушка Єфимія.

— Служити вітчизні, простуючи шляхом поміркованості й доброчесності... І це в нашій країні? Серед наших людей?.. Неможливо!..— вигукнув Дата Туташхіа.

— Тоді перебирайся в країну, де це можливе!

— А де та країна, матушко?!

— Великі гріхи твої, Дато, і не такий ти, щоб махнув рукою на все, що за спиною, забув і без докорів і турбот дожив ту частину життя, що лишилася. Замучишся, згризе тебе совість, душа покличе гріхи замолити. З доброї волі ти повинен прийняти страждання! — У словах ігумені прозвучав важливий і незрозумілий зміст, який вона вклала в них. Але Дата Туташхіа, здавалося, вловив його, збагнув, він подався вперед, на обличчі в нього — цікавість і бажання знати.— Серед грузинів були люди, котрих життя змусило до насильства, і довелося їм загинути, не замоливши гріхів. Народ забув їх. Були й такі, що покаялися у вчиненому злі і з своєї волі прийняли муки, аби спокутувати провину. Ті люди самі замкнули коло свого життя, і земна їхня доля набула завершеності, вчинене зло вони осяяли ореолом добра і мучеництва, і тепер народ поклоняється їм, як ідолам. Насильство, вчинене навіть заради добра й щастя народу, лиш тоді буде виправдане в очах народу, коли спокутує себе терновим вінком мучеництва.

— Що ж порадите ви мені, матушко Єфиміє? — спитав Дата Туташхіа, посміхаючись лукаво.

Ігуменя розгубилась — я вперше бачила це. Я чекала, що зараз вона почне говорити, як завжди, твердо й прямо, на все маючи відповідь і свою думку, та цього не сталося. Опустивши голову і втупившись у пелену свого плаття, вона почала ледь чутно:

— Ти талановитий, Дато. Навіть дрібні помилки таких людей, як ти, коштують народові дорого, дуже дорого. Талановитість страшніша від бездарності, якщо не оберігає її висока мораль і богобоязливість. У кожному вчинку обдарованої особи люди вбачають приклад для наслідування. Тобі не можна більше залишатися серед мирян — ти повинен постригтися в ченці. Я допоможу тобі, тебе прийме під іншим прізвищем один з монастирів у Росії...

Запала тиша. У Тамар Зарандіа спиці застигли в руках. Вона не могла відвести очей од ігумені, а та сиділа, не підводячи голови. Шалва злякано дивився на Дату — невже він і справді схоронить себе в монастирі? Магалі Зарандіа весело позирав на Дату, наперед знаючи, що побажання ігумені Дата не зможе прийняти. Я улучила хвилинку й глянула на Дату відверто й безстрашно, роздивилася його голубі очі, широкі груди. А сам Дата слухав усе те й похмуро мовчав.

Раптом Єфимія змінилася на виду і, підвівши голову, своїм яструбиним зором уп’ялася в Дату:

— Ти став ворогом народові й країні. Ти й сам це знаєш, але змінювати нічого не хочеш, бо не до вподоби тобі сидіти склавши руки. З природи ти такий — доконче тобі треба діяти, щось та робити. А що? Зараз ти й сам не знаєш і не взнаєш, поки не заглибишся в свою душу, поки лавина нових вражень і знань не проникне в твій розум... Монастир, молитва, роздуми, шукання істини — іншого шляху в тебе немає! — Єфимія підняла руку.

— «І ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки, а то прориває вино молоде бурдюки,— і вино розіллється, і бурдюки пропадуть». Від Луки, п’ять, тридцять сім,— я промовила це чітко, по складах, та й чого мені було тепер боятися, якщо назавтра голод і самотність були забезпечені.