Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Моє серце б’ється в одному ритмі з серцем нашого міста, кажу це вам без зайвої скромності, відтак я позичив у слуги, що працює на кухні, костюм ведмедя, тому що слуга цей — справжнісінький мізантроп, на різні святкування він переважно не ходить, і навіть для танців не робить винятку[244].

Низько поклонившись клятому готелю, я вийшов ковтнути кисню. Хочете вірте, хочете ні, але того вечора стовпчик на термометрі побив рекорд зі стрибків у висоту, було так гаряче, що аж до дідька смішно. Потім оголосили, що до вечора дев’ятеро чоловік отримали сонячний удар. А тепер уявіть мене: я прогулююся з волохатою мордою, звичайно, з мене струмками стікає піт; поволеньки я починаю подумувати, як би то зняти із себе цю жахливу ведмежу шкуру, адже в нас є місця, де темно хоч в око стрель, і якби туди приблудив хтось із нашої мерії, то згорів би від сорому. Отож раз я вже щось постановив — крапка! Та, як тільки я остаточно вирішив зняти нарешті той триклятий костюм, переді мною з’явився знайомий продавець з ринку; таких, як він, іноді заносить і на Онсе. Мої легені вже тріумфували, бо я встигнув хапнути свіжого повітря, а довкола на кожному кроці стояли всілякі мангали та решітки на вугіллі, але тут я буквально остовпів і мало не втратив свідомість: зирк — аж коло мене стоїть один старий, одягнений як паяц, він за останні тридцять вісім років жодного карнавалу не пропустив, причому кожного разу пиячить зі своїм земляком з Темперлея[245]. Так ось, цей ветеран, попри те, що в нього вже голова, наче сніг, побіліла, не розгубився; одним махом руки він зірвав з мене ведмежу голову, ледве без вух не залишив, але вуха мої, на превелике щастя, міцно пришиті. Словом, чи то він особисто, чи то його дружбан у блазенському капелюсі (хтось із них або вони разом) вкрали у мене ведмежу голову; та я на них не серджуся, це я сам поводився як останній дурень, тому вони мені все гарно пояснили, я дістав те, на що нарвався, волоцюзі — по заслузі. Одне тільки прикро: тепер той слуга з кухні зі мною не розмовляє, бо він, здається, запідозрив, що голова ведмедя, яку в мене вкрали, — це та ж таки голова, в якій на карнавальній бричці сфотографувався доктор Родольфо Карбоне. До речі, про брички: одна з них, з якимось пройдисвітом на козлах і добрим тузінем ангеликів, доправила мене до моєї домівки. Це тому, що карнавал на той час уже потроху загасав, а я, якщо чесно, падав з ніг від утоми. Мої нові друзі закинули мене на самісіньке дно тої брички — я тільки захихотів до них на знак вдячності. Відтак я їхав собі, неначе справжній пан, і стиха підсміювався, а зовсім поряд із бричкою, краєм дороги, шкандибав якийсь незугарний нікчема, селянин, сухий, мов той скелет, і вкрай кепський на вигляд, він ледве тягнув за собою свою фіброву валізу, а ще — якийсь задрипаний пакунок. Я запросив бідолаху сісти до нашої брички.

А що мені захотілося пожартувати, адже карнавал надворі, думав, усіх розвеселю, то я гукнув до візника, мовляв, наша бричка не з тих, які підбирають всілякі покидьки. Одна дівчина зареготала — і я тої ж миті запросив її на побачення на вулиці Умаука[246], куди я, звичайно, так ніколи і не прийшов би, бо це майже коло самого ринку. Я взагалі-то набрехав їм, що нібито живу біля фуражних складів, — навмисне, аби вони не подумали, буцім я зовсім шушваль. Але Реновалес все зіпсував, він узагалі такий чоловік, що навіть простого не тямить; ще з порогу почав на мене кричати: бачте, у Пахабрави[247] десь пропали п’ятнадцять сентаво, залишені у жилетці, а на кого ще, як не на мене, можна звалити таку притичину? Вони стали брехати, ніби я їх пропив у «Лаппоніасе»[248]. Ну, а далі було ще гірше. У мене добре око, я за півкварталу вгледів того пройдисвіта з валізою, він якраз плентався сюди, мало не падав з ніг від утоми. Я не став якось особливо прощатися, довгі проводи — зайві сльози, відтак швиденько зіскочив із брички і метнувся в закуток у підворітті, щоб не нариватися на casus belli[249]. Але я не втомлююся повторювати: спробуйте-но зрозуміти цих голодранців. Я виходив зі своєї кімнати, за яку платив 0,60 долара за ніч, з’ївши відварені холодні овочі та ковтнувши домашнього вина, що його мені дали за костюм ведмедя; у патіо я наткнувся на селянина, який навіть не відповів на моє «добридень».

Ви лиш подумайте, чого тільки в нашому житті не стається. Цілих одинадцять днів цей бевзь провів у розкішному великому номері, в хоромах, як ми його називаємо, звичайно, вікнами він виходить на перший патіо. Ви ж і самі розумієте: в усіх, хто там живе, гонор аж із вух видимає. От, наприклад, Пахабрава: він жебрає, але суто з любові до мистецтва, дехто навіть запевняє, що він — мільйонер. Спочатку знайшлися такі пророки, які стверджували, що бевзя у хороми не допустять, тому що тамтешня компанія страшенно високої про себе думки. І що ж?! За весь час ніхто з тих, хто із ним там жив, жодного разу не нарікнув. Ви собі не подумайте, ні один із них ані не писнув, ані не гаркнув. Новий пожилець поводив себе — мов шовковий. Він завжди в один і той же час випивав трохи якогось зілля, ковдри не крав, платив без помилок і справно, тон із людьми узяв правильний, матраци не тельбушив, як то роблять декотрі романтичні натури, думаючи, що ці матраци натоптані папірцями в один песо… Я щиросердо запропонував йому свої послуги, сказавши, що коли йому раптом щось знадобиться, то я в готелі… Пам’ятаю, одного туманного дня я приніс йому з перукарні коробку сигар «Ноблес»[250], і він мене однією з них пригостив, щоб я потім собі викурив її — от ніби понасолоджувався. Але ж і часи були, я готовий перед тими часами зняти капелюха.

Ну, а коли він вже в нас, здавалося, остаточно прижився, це була субота, як зараз пам’ятаю, він нам чомусь сказав, що готівки у нього залишилося всього-на-всього п’ять сентаво; я тоді ще (мені досі соромно) в душі посміявся, уявивши, як оце в неділю рано Сарленга спочатку конфісковує його валізу, а тоді викидає голим-босим на вулицю, оскільки той не може заплатити за своє місце. «Ель Нуево Імпарсіаль», як і кожен із нас, ви ж знаєте, має якісь недоліки, але в усьому, що стосується порядку та дисципліни, наш заклад більше подібний на тюрму, ніж на щось інше. Тепер настав час сказати, що у нашому готелі проживає одна надзвичайно весела компанія — троє лобуряк-веселунів; вони мешкають у кімнатчині на мансарді й цілими днями мають тільки дві речі до діла: кепкують із Носатого та балакають про футбол. Я їх іще вдосвіта намагався розбудити і гукав, щоб вони подивилися на спектакль. Але хочете — вірте, хочете — ні, їхні лінощі перемогли, з місця вони не зрушили. Я ж напередодні всіх попередив, навіть роздав кожному в руки плакат із написом: «Сенсація! Вбивчі новини! Кого незабаром викинуть на вулицю? Відповідь буде завтра!» Але зізнаюся, лобурі небагато втратили. Клавдіо Сарленга нас розчарував; це не людина, а якась суцільна лотерея, ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Ще перед дев’ятою ранку я був на бойовому посту; щоби збавити час, лаявся з кухарем. Хуана Мусанте запідозрила мене у злих намірах, сказала, начебто я постійно стирчу на даху, аби скористатися моментом і поцупити випрану білизну зі шворок. Тоді як я всього лише влаштував собі там пункт спостереження. Одначе спектакль не вдався. Якщо я не помиляюся, десь коло сьомої ранку наш бевзь вийшов у патіо вже одягнений, Сарленга якраз там замітав. Ви думаєте, що воно зупинилося та подумало, що осьдечки чоловік, дуже занятий, оце він замітає подвір’я, а тому не буду надокучати. Ой ні, він із ним забалакав, ніби нічого не сталося. Я не чув, що саме той йому був сказав, та Сарленга поплескав його легенько по плечі, на тому кіно й закінчилося. У мене щелепа відвисла від здивування, геть зовсім не міг повірити власним очам! Я ще дві години поспіль смажився на даху, все чекав, чи буде якесь продовження, так би мовити, сидів, дожидаючи другої серії, поки, як віск, не розплавився під стоклятим сонцем. Коли я зійшов униз, селюк порався на кухні й дуже мило пригостив мене смачненьким супом. Я людина товариська, можу зійтися з кожним, тож почав із ним розмову ні про що, зірвавши квіти з подій дня, бо вирішив дещо в нього вивідати; він приїхав із Бандерало, і в моїй голові заворушилася підозра, що він з’явився з певною делікатною місією, простіше кажучи, що це чоловік Мусанте підіслав його сюди, аби все повинюхувати: тиць — туди, тиць — сюди, що тут воно та як? Мене аж розпирало від цікавості. Але спершу я мусив втертися до нього в довіру, тож розповів йому одну історійку, котра нікого не залишить байдужим[251]. Йдеться про випадок із преміальним купоном взуттєвої фабрики «Титан», це такі купони, які можна обміняти на блузу. Наш Файнберг утелющив купон племінниці галантерейника, а ця взяла і не помітила, що купон уже використаний. У вас просто волосся стане сторч від здивування, коли я скажу, що той селюк і бровою не повів, слухаючи мою розповідь, навіть в кінці, коли я дійшов до місця, як Файнберг, вбраний у ту ж таки блузу, дає купон дівулі; причому, кажу, дурепа не дивиться на нього, ну, бо ніби для чого їй це; вона збаламучена улесливістю і казочками цього пронози, тож нічого не зауважує. Я договорив, але тут же збагнув, що мій співрозмовник поринув у свої думки і що його взагалі ніщо не гребе.

Вирішивши, що треба брати бика за роги, тобто приперти його до стінки, я отак просто в лоб його запитав: як тебе звуть, га? Мій приятель засмикався, закліпав очима, але часу, щоби придумати якусь, бодай ідіотську відмовку, щоб якось повіднікуватися, в нього не було; він довірився мені, на мою превелику радість, і сказав, що його звуть Тадео Лімардо.

Як-то кажуть, злодій у злодія дубця вкраде, і на кожного шпигуна власний шпигун знайдеться. Отже, я почав було за ним стежити — і стежив, доки того ж таки вечора він не пообіцяв мені, що якщо я не припиню за ним волочитися, наступаючи йому на п’яти, то він всі зуби мені повибиває. Ну, але сіті я не дарма позакидав: йому було із чим критися. Уявіть собі становище, в якому я опинився. Ось вона, таємниця, я вже майже зловив її за хвоста, а далі все разом встало, я сиджу, замкнений у своїй кімнатчині, ще й кухар-деспот хоче мене зі світу звести.

Щоправда, того дня у готелі було не дуже весело: жіноча частина пожильців зазнала неабиякої втрати, бо Хуана Мусанте на добу поїхала в Горчс[252].

У понеділок, мовби ніде нічого, я завіявся до їдальні. Кухар проходив з каструлею повз мене, але, звичайно ж, через свою телячу впертість супу мені не налив. Я дотямив, що тиран вирішив поморити мене голодом за те, що напередодні я доволі грубо себе з ним поводив. Тоді я почав голосно нарікати на відсутність апетиту — і цей харцизник, суперечність на двох ногах, моментально налив мені аж дві порції, та так щедро, що мене, певно, і в могилу покладуть із цим супом у животі, бо я навіть з місця зрушити не міг, такий зробився важкий, наче статуя.

Тим часом за столом панувала щира радість, проте свято нам зіпсував цей селюк, який сидів з траурною фізіономією і навіть миску свою відштовхнув ліктем. Татом клянуся, сеньйоре Пароді, я, зловтішаючись, очікував, що кухар схамене його і присадить, коли побачить, що той із неповагою ставиться до його страв. Але, здається, Лімардо здивував кухаря своєю нахабністю, через це той підігнув хвоста; мені довелося хіба що тихцем підсміюватися. Аж тут увійшла Хуана Мусанте, очі у неї грізно блискотіли, а стегна, повірте, — о, в цих стегнах можна втонути. Ця зараза постійно до мене присікується, готова зжерти мене живцем. А я просто собі мовчу, як могила невідомого солдата. Одначе тут вона, навіть не глянувши на мене, почала збирати тарілки і сказала кухареві, що він ледацюра, що їй осточортіло з цим боротися, що їй простіше самій зробити всю цю його роботу. Раптом вона опиняється ніс у ніс із Лімардо — і геть зовсім втрачає дар мови; я думаю, вона побачила, що він не доїв свій суп. А Лімардо дивиться на неї так, наче вперше в житті жінку побачив (також мені ясно, як божий день, що Лімардо намагався увічнити у своїй пам’яті незабутній образ Хуани Мусанте). Ця сцена, така зрозуміла суто по-людськи, закінчилася тим, що Хуана чомусь сказала шпигунові, Тадео, що він трохи задовго спав, тож чи не час йому подихати свіжим сільським повітрям? Лімардо не відповів на її тонкий натяк, він був зайнятий дуже цікавою справою: робив хлібні кульки (за таку дурнувату звичку наш кухар давно лупить усіх по пальцях).

Через дві-три години трапилася нова історія, і коли я вам її опишу, ви незлим, добрим словом згадаєте закон, завдяки якому вас запроторили до тюрми[253]. О сьомій вечора я, вірний своїй старій звичці, зазирнув до першого патіо, щоби поїсти собі там бусека[254], що її наші господарі замовляють переважно у закладі на розі. Отже, ви можете вгадати (адже ви вирізняєтеся такою видатною кмітливістю), кого ж я там побачив? Ось власне! Салівасо Пардо[255] власного персоною: капелюх із вузькими крисами, вдягнутий і взутий — весь як із голочки, геть тобі малюночок із «Фрая Мочо»[256]. Угледівши старого приятеля з Абасто, я кулею рвонув до своєї кімнати і вирішив на тиждень-два залягти там на дно.

Але вже через три дні Файнберг натякнув мені, що дорога вільна: Пардо встиг щезнути — звичайно ж, не заплативши, а разом із ним кудись запропали всі лампи з третього патіо (вціліла тільки одна — власне та, яку Файнберг носив у кишені). Я, щоправда, моментально запідозрив, що Носатому захотілося рознюхати, в чім тут річ, тому-то він і придумав цілу цю баєчку. Я до кінця тижня все ж таки просидів, зачинившись у своїй кімнаті, та почувався зовсім як у Бога за пазухою, поки кухар не виманив мене з неї назовні. Мушу вам сказати, що цього разу Носатий вирішив розповісти правду; взагалі, після цього я міг би насолоджуватися законною свободою, проте мене відволік один цілком банальний епізод — на перший погляд, звичайний, хоча уважний спостерігач щось таке неодмінно помічає. Лімардо перебрався із хоромів у комірчину (0,60 долара за день), а оскільки в нього не було навіть цих 0,60 долара, його змусили вести готельні рахунки. Але мене так легко не обдуриш, я блискавично запідозрив щось недобре; значить, він таким чином вирішив проникнути в бухгалтерію і порозвідувати там певні секрети. Отже, наш бевзь цілісінькі дні нібито просиджував над гросбухом. У мене в цьому закладі конкретних обов’язків нема; якщо я часом наглядаю за кухарем, то це тільки тому, що маю потребу бути бодай чимось корисним. Ось я і прогулювався собі туди-сюди, доки сеньйор Реновалес не заговорив зі мною батьківським тоном; і тоді мені довелося відповзти у свій закуток.

Десь через двадцять днів поширилися чутки, досить подібні на правду (хоч насправді абсолютно брехливі), начебто Реновалес хотів викинути Лімардо геть, а Сарленга не дозволив цього зробити. Але мене неможливо ошукати; хай навіть про це напишуть великими літерами у всіх газетах, я не повірю! З вашого дозволу, я хотів би викласти вам свою версію цих подій. Скажіть чесно, ось ви можете собі уявити, що сеньйор Реновалес — та й карає бідолашного недоумка? Або що Сарленга, з його характером, міг би повестися справедливо? Га? Навіть не намагайтеся, плюньте на ці вигадки; насправді все відбувалося зовсім інакше. Вигнати бевзя хотів Сарленга, до того ж Сарленга постійно над ним знущався, а захищав його Реновалес. І додам іще таке: мою точку зору на ці події поділяє і компанія із мансарди.

Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю — з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним протіканням даху над кімнатами за 0,60 долара, то фарбував у якийсь дурнуватий колір дерев’яну решітку, то виводив пляму зі штанів Сарленга; потім йому дозволили щодня вимивати до блиску перший патіо, наводити лад у хоромах і вигрібати звідти усе сміття.

Крім усього, Лімардо почав інтригувати і сіяти ворожнечу поміж персоналом: так йому було легше всюди встромляти свого носа. Наприклад, якось наші жартівники з мансарди сіли собі тихенько та й помалювали в яскраво-червоний колір кота із крамнички з причандаллям для гаражів. Мене лобуряки не запросили, оскільки знали, що я почав читати «Паторусу»[257]; цю книжку мені позичив доктор Ескудеро[258]. Цей випадок багато про що може розповісти спостережливій та швидкій на розум людині: власниця крамнички, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила звинуватити одного з наших пройдисвітів із мансарди в тому, що той вкрав у неї кілька закруток на пляшки і дві-три лійки. Хлопців це пройняло — і вони вирішили зірвати злість на котові. А Лімардо зіпсував їм цілу пригоду, забрав у них напівпофарбовану тварину і щосили жбурнув її на дворик за готелем, кіт, до речі, міг собі переламати всі кості, і тоді дехто мусив би відповідати перед Товариством захисту тварин. Сеньйоре Пароді, я навіть згадувати не хочу про те, що вони зробили з цим кретином Лімардо: вони повалили його на кам’яні плити; один сів йому на живіт, другий тримав голову, третій змушував ковтати фарбу. Я також із превеликим задоволенням узяв би в цьому участь, скажімо, стукнув би його по макітрі, але, присягаюся, я злякався, що він впізнає мене навіть серед всіх тих людей, які навалилися на нього. Крім того, треба враховувати, що наші жартівники в таких справах украй скрупульозні, не мені вам про це казати, якби я вліз у цю бійку, був би з ними вже навіки зв’язаний. Саме в цю мить, як грім з ясного неба, наскочив Реновалес і розігнав усіх к бісовій матері. Двоє з трьох вигадників встигли добігти до комірчини, третій хотів було пробратися за мною до курника, проте важка рука Реновалеса його наздогнала — нехай навіть і там. Спостерігши таке батьківське виховання й турботу, я хотів уже був влаштувати Реновалесові овації, одначе свої бурхливі емоції відклав на потім. Селюк тим часом звівся на ноги; дивитися на нього було важко, та все ж він отримав свій приз. Сеньйор Сарленга особисто приніс йому склянку кандьялю[259] і змусив випити, примовляючи: «Ну ж бо, не вередуйте. Випийте залпом, до краплі, врешті-решт, чоловік ви чи не чоловік?»

Прошу вас про єдине, сеньйоре Пароді, не робіть з історії з котом негативних висновків про звичаї мешканців готелю. І для нас там світить сонечко; хоча деякі неприємні події залишили в мені несмачний осад, потім я оцінив їх із філософської точки зору — і сам же й посміявся над пережитими мною страхами. Навіщо ходити далеко?! Ось вам, наприклад, історія про деякі послання, написані синім олівцем. Ви тільки послухайте! Є люди, що не пропустять жодного приводу доскіпатися, їм аби привід поляскати язиком і попліткувати; вони все про всіх знають, але своєю маячнею наганяють на слухачів сон. А ось я кого хочете переплюну, якщо треба розповісти нову цікаву оповідку. Отже, одного дуже недоброго дня я повитинав ножицями багато сердечок із паперу, бо сорока принесла мені на хвості, нібито Хосефа Мамберто, племінниця галантерейника, яка крутила спідницею перед Файнбергом, — так ось, начебто ця Хосефа намагалася отримати назад ту нещасну блузу, що належалася їй за вже погашений купон. Щоби кожна муха в нашому готелі була в курсі цієї справи, я на всіх паперових сердечках написав вельми дотепний текст, звичайно, змінивши почерк. Написав же я ось що: «Сенсація! Новина! Хто у нас вже ось-ось-ось одружується з X. М.? Відповідь: пожилець готелю в блузі!» Я сам поширював сердечка і, коли ніхто не бачив, підсовував їх під двері, навіть під двері до туалету. Хочу вас запевнити, того дня їсти мені хотілося не більше, ніж поцілувати себе в лікоть, так я нетерпеливився; я ж бо не знав, чи вдасться мені ця витівка. Але страх, що я пропущу обідню другу страву, змусив мене з’явитися до їдальні вчасно. Я був у самій блузі, дуже собою задоволений, сидів на своєму місці та калатав ложкою по тарілці, щоби на мене звернули увагу та щоби помітили мою пунктуальність. Нараз вискочив кухар, я прикинувся, наче з величезною цікавістю читаю, що саме написано на паперовому сердечку, а більше нічого довкола себе не бачу. Якби ви там були! Не людина той кухар — блискавка! Я не встиг утекти; він підняв мене правою рукою, лівою схопив мої сердечка, зіжмакав їх і безжально тицьнув мені ними до носа. Все ж ви не судіть суворо цього грубіяна, сеньйоре Пароді, я був сам винен. Занесло мене до їдальні в блузі, ось він і розлютився.

Шостого травня, о котрій саме годині — точно вам не скажу, за декілька сантиметрів від чорнильниці у формі голови Наполеона, що належала Сарлензі, лежала сигара. Сарленга, великий майстер обробляти і знаджувати клієнтів, вирішив таким чином переконати в респектабельності закладу досить впливового бідаку; той сеньйор був правою рукою директора Товариства перших холодів, і він прийшов запросити Сарленгу на свято до притулку «Унсуе»[260]. І ось, щоби переконати бороданя, аби той в нас поселився, Сарленга пригостив його сигарою. Той, звичайно, не змушував просити себе двічі, вхопив сигару і тут же її розкурив, так наче він сам папа римський.

Та, як тільки сеньйор Курило зробив першу глибоку затяжку, ця підла сигара вибухнула; фізіономія поважного гостя стала чорна від сажі. Але ж і вигляд він мав! Ми — всі, хто підглядав за цією сценою, — від реготу буквально покотилися по підлозі. Після такого дотепу те вайло вирішило якнайшвидше злиняти, а тому заклад втратив надію запопасти ще одного клієнта. Сарленга жахливо розлютився і почав нюшити, що то за вилупок і блазень підклав на стіл сигару із сюрпризом. Я маю золоте правило: не сперечатися з божевільними ідіотами. Ніби нічого не сталося, я пішов до своєї кімнати і наткнувся на селюка, який крокував мені назустріч, вибалушивши очиська так, наче він був у трансі. Річ у тім, що він зайшов до кабінету Сарленги без дозволу, а немає нічого гіршого, ніж отакий вчинок, і підступив до господаря, і сказав: «Цю сигару із сюрпризом підкинув я. У мене на цього типа є зуб». Пиха — ось що вб’є Лімардо, прошепотів я про себе. Узяв і геть-чисто все розказав, і ніхто ж його за язика не тягнув. Міг же хтось інший взяти на себе відповідальність за цю сигару. Тямущі люди взагалі ніколи ні в чому не зізнаються… А якби ви бачили, наскільки дивно повів себе Сарленга! Він тільки стенув плечима і сплюнув на підлогу, ніби не в себе вдома. І тої ж миті перестав лютувати, наче нічого не сталося. Потім задумався. Я так зрозумів, що десь тут у нього слабке місце; певно, Сарленга злякався, що якщо все ж таки відлупцює підступника, то хтось із нас, не вагаючись, покине готель, скориставшись із того, що він, як завжди після важких денних справ, засне міцним сном.

Лімардо після того, що сталося, вештався, наче сновида, адже господар здобув над ним моральну перемогу, а ми отримали від видовища купу неймовірної втіхи. Ipso facto я носом прочув обман: витівку із сигарою нахимерив не наш селюк, він був дурень і не міг до такого додуматися. До того ж до нас дійшли чутки, що сеньйорита сестричка Файнберга знову закрутила кохання з одним із власників крамнички з розіграшами — тої, що на розі вулиць Пуейрредона[261] і Валентина Гомеса[262].

Мені дуже прикро розповідати вам те, що вас страшенно засмутить, сеньйоре Пароді, але на другий день після того, як вибухнула сигара, наше мирне життя зворохобилося певною неприємною подією, яка розтривожила навіть тих, хто дивиться на життя з байдужою посмішкою. Розповідати про це легко, хоча пережити щось подібне дуже непросто: Сарленга і Мусанте жорстоко посварилися! Я все мучуся-мучуся, намагаюся пригадати, чи траплялося щось подібне в «Ель Нуево Імпарсіаль»? Відтоді, як один турок-недоросток схопив половинку ножиць і, заверещавши, як недорізана свиня, накинувся на Бенгальського Тигра[263] через якийсь суп, будь-які бійки дирекція офіційно заборонила. Якраз тому ніхто не протестує, коли кухар своїм черпаком приводить до тями буйних бешкетників. Але життя нас вчить, що риба гниє з голови. Якщо полем для сутичок стає кабінет власників, то чого ж тоді можна очікувати від нас — сірої маси, простих пожильців? Запевняю вас, я пережив надзвичайно прикрі хвилини і цілком занепав духом, я втратив, як часом кажуть, моральні орієнтири. Про мене можна наверзти купу всілякої всячини, але в хвилини випробувань я ніколи не мислив по-занепадницькому. Ну, бо навіщо сіяти паніку? Я тримав язика за зубами. І кожні п’ять хвилин прослизав по коридору повз кабінет, де сварилися Сарленга і Мусанте, хоча в чому причина крику, так і не зрозумів. Потім я кинувся до кімнати за 0,60 долара і закричав: «Новина! Сенсація!» Ці людці з темних століть позабивалися вглиб своєї кімнатчини і не звертали на мене жодної уваги, одначе я впертий, як баран. Нараз Лімардо, який розважався тим, що чистив гребінець Пахабрави, все ж таки дослухався до моїх волань. І навіть не дав мені закінчити фразу, а вискочив, як ошпарений, і побіг до кабінету. Я — тінню за ним. Аж раптом він повертається і каже мені з металом у голосі: «Зробіть-но мені послугу, покличте всіх пожильців сюди, і то швидко». Ну, мені не потрібно повторювати двічі. Я щосили побіг збирати наших покидьків. Прийшли всі — крім Носатого, який затримався на першому патіо; допіру пізніше ми побачили, що щезнув ланцюжок від зливного бачка. Наша шеренга — жива вітрина соціальних верств: мізантроп ішов коло блазня, мешканці кімнат по 0,95 долара йшли поряд із пожильцями кімнат по 0,60, пройдисвіт ішов із Пахабравою, злидар — із жебраком, дрібний кишеньковий злодій — зі знаменитим ведмежатником. Застояне повітря готелю вибухнуло шквалом почуттів та емоцій. Усе це хочеться порівняти з відомим виразом, що, мовляв, народ прямує за своїм пастирем. Ми всі (за мить до того, здавалося, зовсім розгублені) визнали, що Лімардо — наш вождь. Він ішов попереду, а дійшовши до кабінету, навіть не стукаючи, відчинив двері навстіж. Тут я щось відчув — і сам до себе прошепотів: «Севастано, час утікати!» Але ж голос розуму завжди лунає в пустелі! Мене оточувала стіна фанатиків, і вони закрили мені шлях до відступу.