Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

Вступне слово

Good! It shall be! Revealment of myself!

But listen, for we must co-operate;

I don’t drink tea: permit me the cigar!

Robert Browning[1]

Поступливість homme de lettres[2] — риса справді фатальна! Літературний Буенос-Айрес, сподіваюся, ще не забув, і дозволю собі припустити, що й не забуде мою дану від усього серця обіцянку більше ніколи в житті не писати передмов і відмовлятися від украй привабливих пропозицій та прохань, навіть якщо ці прохання озвучують друзі та вельмишановна публіка. Та мушу визнати, що я не встояв перед Шибайголовою[3] [4] — нашим новим Сократом. Диявол, а не людина! Він тільки регоче у відповідь на всі мої аргументи, причому регоче так, що неможливо втриматися; він наполягає, що книга і наша з ним давня дружба гідні того, щоби я все ж таки написав передмову. Тож усі мої протести — котові під хвіст! De guerre lasse[5] я покірно відчалюю до свого вірного «Ремінгтона» — спільника та німого свідка моїх безнастанних блукань синьою просторінню…

Навіть бурі, від яких аж двигтять нині наші банки, біржі, іподроми тощо, — навіть вони не змусять мене заплатити данину, що її я сплачую неодмінно і завжди вчасно: оброк любові та вірності детективним романам. Це історії, від яких стигне кров; я ковтаю їх і коли сиджу на дивані пульманівського вагону, і коли приймаю грязьові ванни коло гарячих джерел, хоч і без віри, що вони мені допоможуть. Я ризикую, звичайно, стверджуючи, що не став рабом моди, та не раз уночі, залишаючись на самоті в моїй спальні, я полишаю мудрованого Шерлока Голмса і поринаю у нев’янучі описи неймовірних пригод хитромудрого блукальця Улліса, Лаертового сина Зевсового сімені… Але той, хто обробляє важкі ґрунти середземноморського епосу, з радістю відпочине у будь-якому саду. Тож натхненний месьє Лекоком, я перебираю стоси старих документів; потрапляю в уявні готелі та напружено прислухаюся, намагаючись почути обережні кроки джентльмена-злодія[6], а на оповитих густими туманами дартмурських болотах на мене накидається велетенський собака, що флуоресціює моторошним світінням. Я міг би до безконечності перераховувати все це, однак добре виховання наказує мені зупинитися. Моєму читачеві вже відомо про мої повноваження: адже я також бував у Беотії[7]…

Перш ніж узятися за глибокий аналіз цього recueil[8], дуже прошу великодушного читача порадіти разом зі мною, бо нарешті в нашому багатоманітному та розлогому белетристичному музеї воскових фігур, у детективній частині колекції, належне йому почесне місце зайняв також і аргентинський герой, та ще й у рідних йому аргентинських обставинах. Це справді неймовірне задоволення: двічі затягнутися ароматною сигарою, відчути смак неперевершеного коньяку «Primer Imperio», почитуючи при цьому книжку з детективними історіями — книжку, що не улягає жорстоким законам англосаксонського видавничого ринку (бо вони взагалі нам не притаманні); книжку, яка, поза сумнівом, є найкращою з того, що я міг би порекомендувати істинним лондонським любителям із безсмертного «Crime Club». Крім того, я хочу підкреслити — вже як істинний портеньйо[9]: мені подобається, що наш автор, хоч він приїхав із провінції, не звабився принадами місцевого колориту і вибрав для своїх офортів реальне тло: власне, Буенос-Айрес. Мені залишається тільки поаплодувати гарному смаку та відвазі нашого Шибайголови, який вирішив не використовувати образу моторошного і темного мафіозі «Ранзона»[10]…

На цій столичній палітрі бракує ще двох важливих відтінків; сподіваюся, вони з’являться у наступних книжках. Ідеться про нашу ніжно-шовкову, жіночно-м’яку вулицю Флорида, яка гордо пропливає перед заздрісними очима вітрин, та ще про ностальгійно-меланхолійну Ла-Боку[11] в районі доків; коли остання нічна таверна змикає свої металеві повіки, невтомний акордеон, чия музика всю ніч розтинає пітьму, шле вітання вже зблідлим сузір’ям…

Але дозвольте мені окреслити те, що здається найсуттєвішим в автора «Шести головоломок для дона Ісидро Пароді», найцікавішим і водночас найхарактернішим. Звісно, я маю на увазі стислість, а також мистецтво brûler les étapes[12], яким неперевершено володіє О. Бустос Домек. Адже він передусім намагається бути вірним слугою свого читача. У його творах немає ані сюжетних ліній, про які можна забути, ані заплутаного перебігу подій. Він економить нам безліч часу й усуває всі перепони. Це нове відгалуження традиції Едгара По, патетичного принца М. Ф. Шила[13], баронеси Д’Орці[14]. Під час своїх розслідувань він зосереджує увагу на ключових моментах: спочатку — загадка, у фіналі — розгадка. Герої, які аж помирають від цікавості, якщо тільки їм не дихає в спину поліція, строкатою процесією проходять через камеру номер 273, що вже, по суті, зробилася легендою. Під час свого першого візиту ці персонажі артистично розповідають Пароді кожен свою таємничу історію — власне, ту, до якої вони ненароком виявилися причетними. Під час другого візиту вони вислуховують розгадку — цілком неочікувану, неймовірну, і вона шокує. Автор (не так через власне мистецьке осяяння, як, радше, навмисне) вельми спрощує картину, що існує в реальності; як наслідок, ціла слава дістається незрівнянному Ісидро Пароді. І тут читач, навіть не дуже проникливий, не здатний стримати усмішки, бо навіть він, очевидно, здогадується, що автор свідомо пропускає нецікаві й нудні деталі розслідування і ніби ненароком, хоч абсолютно послідовно, замовчує геніальні здогадки одного відомого вам кабальєро; зізнаюся, моя скромність не дозволяє мені описувати цього джентльмена більш детально…

Що ж, давайте придивимося до цієї книжки уважніше. До неї увійшли шість розповідей. Не буду приховувати, що маю penchant[15] до «Жертви Тадео Лімардо»; це п’єска, написана у слов’янському дусі, де в одне ціле поєдналися сюжет, від якого кров холоне у жилах, та аналіз різноманітних гострих психологічних проблем, зовсім як у Достоєвського; крім того, автор скористався виграшною можливістю показати світ sui generis[16], де нема ані сліду набутих нами лоску та шику і витонченого європейського егоїзму. Дуже подобається мені згадувати «Довгі пошуки Тай Аня», де автор пропонує власну версію класичного сюжету — пошуки зниклої речі. Едгар По започаткував цю тему в «Украденому листі», Лінн Брок[17] написав її паризьку версію у «Двох діамантах» — вельми тонкій книзі (щоправда, її сюжет зіпсований забальзамованим собакою), Картер Діксон, на мій погляд, не надто вдало використовує у своєму творі центральне опалення… Геть несправедливо буде не згадати оповідання «Передбачення Санджакомо» з бездоганно проведеним там розслідуванням; і я ручаюся словом кабальєро, що розгадка вразить усіх уважних читачів.

Одне з найважливіших завдань, що постає перед справжнім письменником, — це вміння створити персонажів, які не будуть подібними один на одного. Наївний ляльковод-неаполітанець, що заполонив казковими ілюзіями неділі нашого дитинства, розв’язував непрості життєві дилеми: Пульчинело був у нього горбатим, П’єро мав накрохмалений комір, Коломбіна світилася лукавою посмішкою, Арлекін був турботливо вдягнений… у костюм Арлекіна. Орасіо Бустос Домек діє за подібним принципом, звичайно, mutatis mutandis[18]. Він використовує грубі мазки; причому карикатурність, породжена його пером, майже не зачіпає фізичного образу героїв-маріонеток, хоча саме цього якраз і вимагає жанр. Нашого автора найбільше цікавить те, як розмовляють персонажі. Картини, що їх зображує наш невгамовний сатирик, якщо не брати до уваги того, що він, традиційно для нашої креольської кухні, часом помітно пересолює, — це галерея оригінальних портретів нашого часу. Ми зустрінемо в цій книзі екзальтовану сеньйору-католичку і невгамовного журналіста, який не блищить ані талантами, ані особливим розумом, зате неупереджено і заповзято розкриває кожну тему, за яку тільки береться; красеня та улюбленця долі з багатої родини (гульвісу, серед численних чеснот якого — породисті поні для поло) і поштивого пишномовного скрупульозного китайця, що вже давно став традиційним літературним героєм, в якому майже неможливо розгледіти живу людину, а тільки pasticcio[19] риторичного плану; а ще — сеньйора, захопленого водночас і мистецтвом, і жінками, і вершинами духу, і пишними учтами плоті, і вченими книгами з бібліотеки «Жокей-клубу», і красунями з того ж таки закладу…

Усе це підтверджує песимістичні соціологічні діагнози: на фресці, яку можна б назвати «Сучасна Аргентина», і то без найменших вагань, вельми бракує гаучо на коні, але замість гаучо, достоту на його місці, — строкатий портрет єврея; цей старозавітник змальований настільки натуралістично, що від нього аж верне… А що наш хвацький компадре з передмістя? Тут ми зустрічаємося з аналогічним capitis diminutio[20]: могутній метис, який у давніші часи всіх підкорив солодкою чуттєвістю своїх ризикованих танцювальних па на неймовірному танцмайданчику в Ансені, де кинджал у його польоті приборкувався нашим аперкотом[21], замінений сьогодні людиною на ім’я Туліо Савастано, який свої, мабуть, неабиякі таланти розтринькав у найгидотнішому з-поміж занять — у порожній балаканині. Відволіктися від цієї спокусливої згуби, як мені здається, нам допоможе ще один персонаж — Пардо Салівасо, потужна і яскрава літературна віньєтка-маргіналія, що вкотре доводить нам неймовірне розмаїття стилістичної вправності Орасіо Бустоса.

Але не все аж настільки квітуче. Витончений критик, що зачаївся в найглибших нетрях моєї душі, не може оминути мовчанкою яскраві, виснажливі та невиправдано щедрі, безмежно спонтанні мазки; ці густі зарості закривають від ока та кидають тінь на ясні лінії Парфенону…

Скальпель, що іноді заміняє ручку в руках нашого сатирика, виявляється не таким небезпечним, коли мова заходить про дона Ісидро Пароді. Начебто ненароком автор творить для нас портрет дорогого нашому серцю істинного креола, образ, гідний зайняти почесне місце поруч з найвидатнішими творіннями, що становлять наш спадок, — дель Кампо[22], Ернандеса[23] та інших жерців фольклорної гітари, серед яких найвище стоїть автор «Мартіна Ф’єрро».

А в хроніці кримінальних розслідувань саме донові Ісидро належить честь стати першим детективом в ув’язненні. Хоча критик, безперечно, повинен вказати на низку явних та прихованих паралелей, якщо тільки сам він наділений справді гострою інтуїцією. До прикладу, кабальєро Огюст Дюпен[24], не виходячи зі свого кабінету в домі на Фаберже в паризькому Сен-Жермені, допоміг затримати винуватця трагедії на вулиці Морг; князь Залеський, усамітнившись у моторошному замку, вибудовує плани і знаходить способи відшукати коштовний камінь і музичну скриньку, амфори і саркофаг, шлях до ідола в подобі бика, розкриваючи таким чином лондонські загадки; Макс Каррадос не спроможний вийти за межі своєї портативної в’язниці — власної сліпоти[25].

Ці, по суті, нерухливі, неповороткі детективи, зацікавлені voyageurs autour de la chambre[26], певною мірою провіщають з’яву нашого Пароді; мені очевидно, що саме такий персонаж мав народитися у цій ніші в процесі розвитку детективного жанру. Але заслуга його відкриття, його trouvaille[27] — це подвиг або тріумф аргентинців, і я не можу не підкреслити, що це сталося завдяки докторові Кастильйо[28].

Нерухомий спосіб життя Пароді — це надзвичайно місткий символ нічим не поневоленого інтелекту, і він повністю викриває безглузду суєту суєт, що охопила своєю лихоманкою цілу Північну Америку, — суєту, яку в’їдливий та проникливий розум міг би порівняти з метаннями білки з усім відомої байки…