Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Після нещадної боротьби з пожирачами м’яса, до всього ще й безпросвітно дурними, маг перебрався до Буенос-Айреса, бо подумав, що там краще сприймуть його вчення. Щойно приїхавши, він відкрив пречудову торгівлю вугіллям. Цей вельми чорний промисел наблизив його до злиденних столів найупослідженіших та вбогих; далі Тай Ань, на той час уже до краю ситий учтами лютого голоду, сказав собі: «Для вишуканого смаку потрібний їстівний собака, а для життя людини — Піднебесна Імперія» — і надзвичайно енергійно влився в консорціум Самуеля Немировського[295], знаменитого непитущого столяра, який у самісінькому центрі району Онсе налагодив виготовлення шафок і ширм, що їх любителі екзотичного мистецтва начебто отримували безпосередньо з Пекіна.

Благочестивий заклад процвітав. Тай Ань переселився з комірчини з вугіллям до затишної квартирки, що знаходилася у будинку номер 347 по вулиці Декана Фунеса[296]; але виготовлення з дня на день ширм та шафок не відволікало його від головної мети — пошуків талісмана. Він був абсолютно переконаний, що злодій перебуває в Буенос-Айресі, бо ще на острові йому сказали про це магічні кола і трикутники. Він був віртуозним знавцем таємниць алфавіту і переглядав газети, щоби відточувати своє мистецтво. Тай Ань не був експансивним, і йому не надто щастило, одначе він не випускав з поля зору жодного морського та річкового судна. Він остерігався, щоби злодій, бува, не вислизнув і не втік або щоби котрийсь із кораблів не привіз сюди злодієвого спільника, котрому той міг би передати талісман.

Настільки ж незворотно, як кола від кинутого у воду камінця наближаються до місця його падіння — чи навпаки, Тай Ань наближався до злодія. Він безліч разів змінював ім’я та помешкання. Магію, як і решту точних наук, можна порівнювати зі світлячком, що вказує нам шлях, коли ми блукаємо в темряві ночі, вирішальної для нашої долі. Достеменні знаки окреслювали контури зони, де ховався злодій, хоча вони не могли дати конкретних вказівок ані на місце його перебування, ані щодо вигляду цієї людини. Проте маг уперто рухався до мети.

— Не забувайте, ветеран «Позолоченого салону»[297] також невтомний і теж упевнено прямує до цілі, — до них зненацька долинув голос Монтенегро. Чоловік, який виголосив ці слова, присів по той бік дверей, затискаючи в зубах ціпок із китового вуса; він прикипів оком до щілини в замку. Потім він рвучко увійшов до камери. Монтенегро був одягнений у білий з голочки костюм і канотьє.

— De la mesure avant toute chose[298]. Мабуть, не варто перебільшувати свої заслуги: я ще не можу похвалитися тим, що відшукав убивцю, зате я знайшов цього свідка, який занадто до всього присікується і з якого насправді кожне слово потрібно витягувати кліщами. Вам треба на нього повпливати, шановний Пароді, підбадьорити його: наприклад, розкажіть йому, я вам дозволяю, яким чином доморощений детектив на ім’я Хервасіо Монтенегро зумів у відомому вам експресі врятувати діамант російської княгині; до речі, згодом він запропонував їй свої руку та серце. Одначе давайте спрямуємо наші потужні юпітери у майбутнє, адже цікавить нас саме воно. Messieurs, faites vos jeux![299]

Я готовий поставити два проти одного, що наш товариш-дипломат прибув сюди власною персоною суто заради задоволення; це, звичайно, дуже похвально, він засвідчив таким чином свою повагу до вас. Але моя знаменита інтуїція нашіптує мені на вушко, що присутність тут доктора Туна все ж таки пов’язана з убивством на вулиці Декана Фунеса. Ха, ха, ха! В яблучко! Проте я не спочиватиму на лаврах: успіх першого прицільного удару спонукає мене до другого. Я готовий битися об заклад, що ваш гість, шановний доне Пароді, присмачив свою розповідь таємничими східними приправами, і це його фірмовий знак, він говорить стисло і з тонкою гармонією, що відповідає кольору його шкіри і всьому його вигляду. Я ніколи не дозволю собі сумніватися і кидати тінь на його достоту біблійну мову, повну настанов та алегорій, але наважуся припустити, що ви все ж таки віддасте перевагу моєму comte rendu[300], що наче суцільний нерв, скелет і м’язи.

Доктор Шу Тун знову заговорив, плавно і солодко:

— Ваш вулканічний колега промовляє з пишномовністю того, хто квапиться похизуватися своїми двома рядами золотих зубів. Натомість я хотів би ще раз узяти на себе невдячну ношу початої мною необтяжливої розповіді. Як Сонце, що бачить усе, хоча його власне сяйво є насправді невидимим, Тай Ань наполегливо і вперто продовжував свої кропіткі пошуки, вивчаючи звичаї спільноти, хоча її члени не звертали на нього ніякісінької уваги. Але людина слабка! Навіть черепаха, що поринає в замисленість, ховаючись під своїм міцним панциром, не є досконалою. Маг, при всій своїй обережності, зробив одну помилку. Якось зимової ночі, а це трапилося у двадцять сьомому році, він побачив, як під арками на площі Онсе група жебраків і волоцюг вчинила наругу над якимось нещасним, який лежав на мості, виснажений голодом та холодом. Жалощі Тай Аня стали вдвічі більшими, коли він побачив, що той бідолаха — китаєць. Добра людина подарує іншій листок із чайного дерева[301] — і при цьому не зійде з розуму. Тай Ань влаштував незнайомця, котрий мав досить виразне ім’я Фан Ше[302], у меблеву майстерню Немировського.

Лише деякими тонкими та благозвучними відомостями про Фан Ше я можу поділитися з вами. Якщо вірити побрехенькам із газет, він народився в Юньнані[303] і приїхав до Буенос-Айреса 1923 року, за рік до нашого мага. Він не раз гостинно приймав мене в себе на вулиці Декана Фунеса. Ми разом займалися каліграфією, сидячи в затінку верби, що росла всередині патіо; ця верба нагадувала йому, як він часом казав, густі дерева і чагарники, котрі прикрашали береги водойм, що ними багаті місця, де він народився[304].

— Як на мене, краще б вам уже закінчувати з тими всіма китайськими каліграфіями, викрутасами й іншими витребеньками, — зауважив детектив. — Час розповісти про людей, які мешкали в тому ж, що й він, будинку.

— Добрий актор не вийде на сцену, доки не завершиться будівництво театру, — заперечив Шу Тун. — Спочатку я, без ані найменшої надії на успіх, спробую описати вам дім, а потім — невпевненою рукою — спробую змалювати грубі портрети його мешканців.

— Поспішаю на допомогу, — раптом украй гарячково заговорив Монтенегро. — Споруда на вулиці Декана Фунеса — це дуже цікава masure[305] початку століття, одна з пам’яток нашої інтуїтивістської архітектури, де переможно панують простодушність і розкіш водночас, запозичені в італійців і незначно підкореговані під суворий латинський канон Ле Корбюзьє[306]. Пам’ять мене не зраджує. Ви ж бо вже бачите цей будинок: вчорашня небесно-голуба блакить на нинішньому фасаді перетворилася у щось біле та асептичне; всередині — мирний патіо нашого дитинства, де чорна рабиня сновигала туди-сюди зі срібним чайничком для мате, але тепер патіо затопила повінь прогресу, який приніс сюди екзотичних драконів та різного виду лаковані вироби — властиво, всі ті підробки, що виготовлялися руками нечесного, заповзятого шахрая Немировського. У глибині патіо — дерев’яна халабуда, житло Фан Ше, поряд із халабудою — зелена сумовита верба, яка своїм тужним листям втішає вигнанця в його скорботах. Непоказна, але міцна огорожа у півметра заввишки відділяє ці володіння від сусіднього пустирища; це одне з тих мальовничих пустирищ, які дотепер залишаються незабудованими навіть у самому серці величезного сучасного міста, і куди час від часу місцевий котяра, що живе на даху, приходить пошукати цілющого зілля, щоб залікувати свої болячки — хвороби самотності неприкаяного célibataire[307]. Перший поверх віддали під торговий зал і atelier[308] [309]. Верхній поверх, а я говорю, cela va sans dire[310], про часи, які передували пожежі, був житловим приміщенням, неприступною фортецею at home, окрушиною Сходу, яку перевезли, з усією специфікою і деталями, до нашої федеральної столиці.

— У черевики наставника учні квапляться застромити і свої ноги, — сказав доктор Шу Тун. — Після тріумфу солов’я вуха готові слухати фальшиву пісню селезня. Доктор Монтенегро описав для вас дім, а тепер мій неповороткий тупий язик матиме нахабство описати вам його мешканців. І ось на трон я піднімаю мадам Цинь. *

— У цю мить я готовий відступити набік, — поквапився сказати Монтенегро. — Одначе, вельмишановний доне Пароді, постарайтеся не помилитися, бо пізніше гірко пошкодуєте. Попереджаю: не дай боже вам сплутати мадам Цинь з тими poules de luxe[311], з якими вас, як мені здається, свого часу зводила доля і яких ви, поза сумнівом, обожнювали, і то в найкращих готелях Рив’єри; чий царствений, але притому грайливий образ доповнюють бридкий пекінес[312] і сяючий лімузин на quarante chevaux[313]. Мадам Цинь — це зовсім інший випадок. Я міг би сказати, що вона — блискуче поєднання світської дами та східної тигриці. Сама безсмертна Венера звабливо підморгує нам її розкосими очима, вуста її — пломениста квітка, руки — шовк і слонова кістка, а знадливі вигини її стану — спокусливий avant-garde[314] жовтої загрози[315]. Хочете знати, наскільки ця загроза реальна? Подивіться на полотна Пакена[316] і вбогі лінії Скіапареллі[317]. Тисяча вибачень, мій любий confrère[318], тут поет все ж таки переміг у мені історика. Щоби намалювати для вас портрет мадам Цинь, я вибрав пастельні фарби, щоби змалювати Тай Аня, я скористаюся суворим офортом. І рука моя не здригнеться, я зумію подолати навіть щонайусталеніші забобони. Мій метод — фотографічна точність, як у газетних репортажах з місця подій.

Хоча — з чим тут критися? Раса в наших очах стоїть над індивідуальністю: ми цідимо крізь зуби «китаєць» і біжимо далі, ганяємося за позолоченими ідолами, зазвичай не замислюючись над тим, які саме — банальні та гротескні, але завжди дуже людські — трагедії переживає наш екзотичний герой. Усе це стосується Фан Ше, чий образ закарбувався у моїй пам’яті, чий слух вдячно сприйняв мої батьківські поради, чиї руки відповіли на потиск моїх рук — рук у лайкових рукавичках. Тепер мені допоможе ефект контрасту: у четвертому з медальйонів у моїй галереї з’явиться новий (східний!) персонаж. Але я не кликав його і не прошу затримуватися тут, із вами; це іноземець, єврей; він зачаївся в темних глибоких підвалинах моєї розповіді так само, як перебував і завжди перебуватиме на всіх carrefours[319] історії, поки його не прибере до рук якийсь сиромудрий закон. У такому разі наш кам’яний гість[320] називається Самуель Немировський. Ось вам детальний портрет цього вульгарного столяра-червонодеревника: чисте спокійне чоло, печальна гідність у погляді, чорна борода пророка, зріст — приблизно як у мене…

— Якщо довго торгувати слонами, навіть найуважніше око не зможе побачити найблискучішу з мух, — перебив його доктор Шу. — Прагну зауважити, що аж підстрибую на радощах, тішачись з того, що мій злиденний портрет виявиться незайвим у галереї сеньйора Монтенегро. А якщо раптом хтось готовий прислухатися до волання нещасного ракоподібного, скажу вам, що я теж був осквернив своєю присутністю красу будинку на вулиці Декана Фунеса, хоча моя скромна оселя захована і від богів, і від людей у домі на розі вулиць Рівадавіа і Хухуй[321]. Одне з моїх остогидлих і надокучливих занять — домашня торгівля трюмо, ширмами, ліжками і комодами, що їх невтомно виробляє вкрай плодючий Немировський. Завдяки доброті майстра я можу зберігати меблі в себе і користуватися ними, доки їх не куплять. Скажімо, зараз я сплю всередині апокрифічної вази з епохи династії Сун[322], бо двоспальні весільні ліжка відволікають мене, а в моїй кімнаті є всього лише один розкладний стілець.

Я наважився додати себе до заповітного списку високоповажаних мешканців вулиці Декана Фунеса, бо мадам Цинь опосередковано спонукала мене начхати на думку, тобто зневагу, мого оточення, тому я іноді переступав поріг їхнього будинку. Але мушу сказати, що така незрозуміла поблажливість була б неможливою, якби вона не отримала цілковиту підтримку Тай Аня, він же щодня і щоночі вчив мадам і був її наставником у магічних науках. Зрештою, моє примарне щастя так і не встигло сягнути ні віку черепахи, ані навіть віку жаби. Мадам Цинь щосили намагалася допомогти магові, тож почала улещувати Немировського, щоби його щастя було повним і щоби кількість виготовлених ним меблів перевищувала потреби людини, яка хоче посидіти за кількома столами водночас. Вона як тільки могла героїчно терпіла біля себе бородату мармизу, борючись із нудотою і відчуттям огиди; щоправда, аби полегшити свої страждання, мадам намагалася приймати його пестощі або в темряві ночі, або в пітьмі залу кінотеатру «Лорія».

Завдяки її великодушності та самопожертві на фабриці оселилася сороконіжка комерційного процвітання[323]. Немировський, всупереч своїй скупості, вкладав у персні й хутра безліч банкнот, від грошей його гаманець здавався пухкеньким, наче молочне поросятко. Не боячись, що всякі гадючі язики закидатимуть йому надокучливу одноманітність, він робив мадам Цинь все нові та нові подарунки, самозабутньо прикрашаючи її ручки та шийку.

Сеньйоре Пароді, перш ніж рухатися далі, я повинен дещо пояснити, навіть якщо ці слова здадуться вам до краю примітивними. Лише людина з відрубаною головою здатна припустити, нібито важка, непосильна і переважно нічна праця відштовхнула Тай Аня від його слухняної учениці. Ні-ні! Кажу вам, мої вельмишановні опоненти, що ця добродійка не сиділа в домі у мага невідлучно, тобто нерухомо, немов аксіома. І коли вона не мала змоги оберігати його і його спокій та прислуговувати йому особисто (маю на увазі — коли їх розділяла відстань у декілька кварталів), вона доручала цю справу іншій персоні-парсуні, менш достойній, і ця персона стоїть перед вами, і якраз у цю хвилину парсуна цієї персони вітає вас посмішкою[324].

Я виконував делікатну місію надзвичайно сумлінно, я намагався зробити свою присутність якнайнепомітнішою, щоб не надокучати магові; а щоб, бува, йому не набриднути, я змінював зовнішність. Інколи я звисав із вішалки і не надто вміло намагався злитися в одне ціле зі своїм власним форменим сукняним плащем; наступного разу намагався уподібнитися до якогось предмета з меблів, тоді я завмирав у коридорі на чотирьох із вазою на спині[325].