Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

А далі? Як-то кажуть, були б гроші, а кишеня знайдеться. Через тиждень після публікації «Шпаги» Хосе Марія Пеман[180] написав величальну оду, апелюючи до цього твору, хоча, звісно, його привабили насамперед вишукані вкраплення, які оздобили роман: уважне і досвідчене око завжди може відрізнити непересічний стиль Рекени від письма людини з насправді невеликим словниковим запасом. Отже, доля ходила перед Рікардо на задніх лапках, проте він поводив себе вкрай невдячно, марнуючи свої сили на одне з найбезглуздіших занять: він оплакував смерть Пуміти. Так, я вже чую, як ви починаєте ремствувати: «Хай мерці ховають своїх покійників». Але зараз не час для безплідних суперечок про те, наскільки справедливі ці біблійні слова. Значно важливіше інше; особисто я переконував Рікардо, що зараз йому найголовніше — точніше, навіть життєво необхідно — забути про нещодавні сумні події і пошукати розради в минулому, адже це найбагатший арсенал, золотий фонд для всякого зцілення, найкраще підґрунтя для нових пагонів. Я порадив йому згадати і відновити яку-завгодно любовну інтрижку з періоду до появи в його житті Пуміти. Сказано — зроблено! Вперед! Ще старий дід не кахикнув, а вже наш Рікардо, молодий та натхненний, їхав у ліфті приватного будинку баронеси де Сервус. Оскільки я природжений репортер, то не поскуплюся на правдиві деталі й називатиму справжні імена дійових осіб. Ціла ця історія, між іншим, на перший погляд — доволі примітивна, однак цікава з огляду на світськість цієї дами. Дозволю собі здійснити невеликий екскурс у минуле. Перша дія відбувалася на березі моря, на спортивній трибуні. Це діялося пречудової весняної пори у 1937 році. Наш Рікардо неуважно дивився в бінокль, спостерігаючи за дивним перебігом попереднього етапу жіночої регати: валькірії з «Рудерверейна» проти коломбін «Нептунії». Раптом його бінокль, нескромний та надокучливий, випав із рук, покотився і зупинився, а його власник, аж роззявивши рота від захвату (ніби спраглий, що прагне напитися життєдайної води), задивився на чудесне видовище: тоненька й мініатюрна баронеса де Сервус мчала верхи на прекрасному коні. Цього ж вечора старий номер журналу «Графіко» було пошматовано ножицями — і зображення баронеси, коло якої сидів доберман, що неабияк облагороджувало це фото, перекочувало на стіну і повністю заполонило думки нашого юного героя.

Тиждень по тому Рікардо сказав мені: «Якась божевільна француженка доймає мене по телефону. Щоби вона відчепилася, я призначив їй побачення». Як бачите, я повторюю ipsissima verba[181] покійного. А ось і скромний ескіз першої любовної ночі: Рікардо з’являється у згаданий особняк, ліфт піднімає його нагору, гостя запроваджують у салон, залишають самого, тоді раптом гасне світло; у голові юнака народжуються два припущення: це або коротке замикання — або викрадення. Він уже починає плакати та розпачати, проклинає хвилину свого народження, простягає у молитві руки до небес, та враз млосний голос із владною м’якістю прикував його до місця — він завмер і не може зрушитися. Темрява приємна, диван надзвичайно зручний. Лише Аврора, а вона воістину жінка, повертає йому здатність бачити. Ви вже здогадалися, вельмишановний Пароді: Рікардо знайшов щастя в обіймах баронеси де Сервус.

Дорогий Пароді, і ваше, і моє життя — нудні, ми живемо нецікаво, спокійно, можливо, занадто помірковано; саме через це нам не судилося спізнати подібних пригод, тоді як Рікардо мав їх досхочу.

А тому, оплакуючи смерть Пуміти, він кинувся до баронеси. Наш Грегоріо Мартінес Сьєрра[182], написавши, що жінка — це сучасний сфінкс, був суворим, але справедливим. Звичайно, я, як благородна людина, не буду (тому і ви від мене цього не вимагайте) описувати пункт за пунктом спілкування примхливої світської дами і надокучливого залицяльника, який раптом вирішив поплакати в неї на грудях. Такі подробиці, чутки, плітки добрі для кухні темних офранцужених романістів, але будь-хто, хто шукає істину, відмовиться від цієї маячні. Скажу як є: мені невідомо, про що саме говорили Рікардо і баронеса. Але впевнено свідчу, що не минуло й півгодини, як Рікардо, похнюплений і розчарований, їхав униз — тим же ліфтом «Отіс», який іще так недавно піднімав нагору юнака, окриленого надіями. Тут, власне, починається трагічна сарабанда — саме тут вона зароджується, в цьому місці — її зав’язка. О, Рікардо, ти прямуєш назустріч своїй смерті! Ти падаєш у провалля! Ох! Ти котишся у безодню схилами власного божевілля! Я не приховаю від вас жодного етапу цієї хресної дороги, хоч вона мені зовсім не зрозуміла. Після зустрічі з баронесою Рікардо подався до міс Доллі Вавассур, вередливої та бездарної актриски, до якої Рікардо не мав серйозних почуттів, хоча вона, наскільки мені відомо, була його коханкою. Ви маєте право вилити на мене своє роздратування, Пароді, якщо я затримаю вашу увагу на цій нікчемній дівулі. Вистачить однієї деталі, щоб ви уявили, що вона за цабе. Я проявив люб’язність і надіслав їй свою книжку «Все вже сказав Гонгора»[183] (особливу цінність цьому примірнику надавав мій власноручний дарчий підпис), але ця невігласка навіть не відповіла мені; мало того: на неї не вплинули також і надіслані мною цукерки, печиво та лікери, до яких я долучив свої «Пошуки арагонізмів[184] у деяких роботах X. Сехадора-і-Фраука[185]» — це розкішне видання до неї додому привіз кур’єр із найдорожчого поштового відділення міста. І я ламаю голову, постійно запитуючи себе: в якому емоційному стані був Рікардо, якщо ноги занесли його до цієї нори. Сам я з гордістю можу сказати, що забув туди дорогу раз і назавжди, адже на світі немає радощів, за які варто платити настільки завищену ціну. Ну, але де гріх, там розплата: після неприємної розмови з англосаксонкою Рікардо вийшов від неї в дуже поганому настрої, він жував і пережовував гіркий плід своєї поразки, а з-під його капелюха рвалися назовні іскри шаленства. Та не встиг Рікардо відійти від особняка іноземки — між вулицями Хункаль та Есмеральда[186], якщо зовсім точно, — як він відчув приплив рішучості й відразу взяв таксі, котре після досить довгої поїздки привезло його до невеликого пансіонату по вулиці Майпу, 900.

Легкокрилий зефір надував його вітрила; у цьому відлюдному місці, де ніколи не буває натовпів, жила і живе донині, поклоняючись богові Долару, міс Емі Еванс[187]; ця особа не зрікається своєї жіночої натури, припадаючи при цьому то до одного горизонту, то до другого, пробуючи на смак різні землі та різні країни, а якщо вже зовсім конкретно, то вона працює в тому ж таки панамериканському консорціумі, місцеве відділення якого очолює Хервасіо Монтенегро. Мета цієї організації гідна всіляких похвал: консорціум сприяє міграції південноамериканських жінок, «наших латинських сестер», як вишукано висловлюється міс Еванс, — до Солт-Лейк-Сіті та на зелені ферми в цілій окрузі.

Час для міс Еванс — золото. І все ж ця дама присвятила Рікардо mauvais quart d’heure[188], відірвавшись від решти своїх невідкладних справ, і великодушно прийняла його як друга, хоча після заручин, що так трагічно закінчилися, він уникав її товариства. Зазвичай десяти хвилин спілкування з міс Еванс вистачає, щоби поганий емоційний стан суттєво покращився. Але Рікардо — біда та й годі! — сів у ліфт у страшному відчаї та зі словом «самогубство» в палаючих очах, і це легко могла побачити будь-яка достатньо спостережлива людина.

Коли тебе оповиває чорна меланхолія, важко знайти ліки, здатні зрівнятися з простою і такою звичною для нас Природою, коли краса, чутливо відгукуючись на поклик квітня, м’яко та щедро розливається долинами та схилами. Рікардо, спізнавши досвід невдач, запрагнув усамітнення десь поза містом — і, навіть не замислюючись, вирушив до Авельянеди. Старий будинок Монтенегро відчинив йому назустріч усі свої засклені двері з важкими портьєрами. Амфітріон, у приступі радощів, був готовий на геть-усе, він узяв і надягнув собі на голову трохи завеликий лавровий вінок, пересипаючи свої теревені грубими жартами та примітивними анекдотами, врешті почав віщувати, немов оракул, і намолов стільки дурниць, що вкрай розчарований Рікардо впав у відчай і поквапився якомога швидше повернутися на віллу «Касталламаре», причому він так туди поспішав, наче за ним бігли двадцять тисяч чортів. Передпокої темряви за крок до божевілля, холи перед володіннями самогубства: цього вечора Рікардо так і не вдалося ні з ким поговорити, ніхто не зміг підняти йому настрій, ніхто не став йому другом та філософом; на його біду, він застряг у щонайгіршій твані, почавши розмову з неприкаяним Кроче, ще нудотнішим та сухішим, ніж цифри в його бухгалтерських книгах.

Три дні вбив наш Рікардо, вислуховуючи це нудне та вельми некорисне просторікування. Але у п’ятницю його раптом осяяло, і він прийшов motu ргоріо[189] до моєї кімнати. Я, щоб звільнити його душу від зарази, так би мовити, продезінфікувати її, запропонував йому прочитати плід каторжної роботи — підготовану мною коректуру перевидання «Аріеля» Родо[190] від маестро, котрий, за словами Гонсалеса Бланко, «перевищує Хуана Валеру в гнучкості, Переса Гальдоса — в елегантності, Пардо Басан — у вишуканості, Переду — в актуальності, Вальє-Інклана — в теорії, Асоріна — в силі пристрасті критики»[191]. Можу посперечатися: будь-хто інший на моєму місці дав би Рікардо якусь гидку кашку, аби тільки не це люте зілля. Рікардо всього лише на кілька хвилин поринув у своє магнетичне заняття, а потім наш смертник попрощався зі мною: вкрай безцеремонно і нетерпляче. Я хотів запропонувати йому прочитати ще дещо, але не встиг надягнути на носа окуляри, як на іншому кінці галереї пролунав страхітливий постріл.

Я вибіг з кімнати і зіткнувся з Рекеною. Двері до спальні Рікардо було привідчинено. На підлозі, заливаючи грішною кров’ю кільянго[192], лежав труп. Револьвер був іще теплий; він охороняв вічний сон покійного.

Я готовий зробити заяву, щоби всі це почули. Рішення Рікардо не було спонтанним. Це доводить і підтверджує ганебна записка, що її він залишив: така вбога, наче автор нічого не знав про багатство нашої мови, така млява, ніби її писав якийсь недолугий халтурник, що не володів необхідним stock[193] прикметників; ще й цілком позбавлена смаку, бо в ній не було жодного натяку на гру слів. І це ще раз доводить те, про що я раз по раз говорю з кафедри: випускники наших так званих колехіо[194] не мають ані найменшого уявлення про сокровенні таємниці словників. Я прочитаю вам цю записку, і ви моментально поповните лави найбільш непримиренних учасників хресного походу за добрий стиль.

Ось послання від Рікардо, яке прочитав Бонфанті за кілька хвилин до того, як Ісидро Пароді випровадив його за двері:

Найгірше у тому всьому — що я завжди був щасливим. Тепер усе змінилося — і буде змінюватися ще. Я йду з життя, бо нічого не можу зрозуміти. Я не можу попрощатися з Пумітою, оскільки вона вже померла. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали.

Прощавайте і забудьте мене.

Рікардо Санджакомо Пілар, 11 липня 1941 р.

Невдовзі до Пароді прийшов з візитом Бернардо Кастільйо — лікар родини Санджакомо. Їхня розмова була довгою і конфіденційною. Такою ж довгою і конфіденційною була розмова дона Ісидро з управителем Джованні Кроче, яка теж відбулася цими днями.

У п’ятницю 17 липня 1942 року Маріо Бонфанті — в заяложеному плащі, прим’ятому капелюсі, збляклій шотландській краватці та яскравому светрі від Расінга — зніяковіло увійшов до камери номер двісті сімдесят три. Він рухався незграбно, тому що в руках ніс величезний таріль, прикритий білосніжною серветкою.

— Боєприпаси для рота! — закричав він. — Я ще навіть не встигну перерахувати всі пальці на одній руці, як ви вже облизуватимете свої, любий мій Пароді. Млинці з листкового тіста з медом! І приготували їх смагляві руки — добре вам відомі. А таріль, на якій лежать ці млинці, прикрашена гербом із девізом «Ніс jacet»[195], що належить нашій княгині.

Його зупинив ціпок із Малаки. Ним, наче шпагою, розмахував Хервасіо Монтенегро; здавалося, він перетворився на трьох мушкетерів водночас: монокль а-ля Чемберлен, чорні романтичні вусики, шкіряний плащ з вилогами і високим коміром із видри, широка краватка з аґрафкою марки «Мендакс», взуття від Німбо, рукавиці від Баллінгтона.

— Щасливий вас бачити, любий мій Пароді, — люб’язно промовив Монтенегро. — Прошу пробачити моєму секретареві за fadaise[196]. Нас важко засліпити софізмами Сьюдадели і Сан-Фернандо, будь-який розсудливий чоловік визнає, що Авельянеда заслуговує на якомога поважніше ставлення до себе[197]. Я не втомлююся нагадувати Бонфанті, що цей його набір повторів та архаїзмів виглядає вкрай vieux jeu[198] і недоречно; даремно я намагаюся скеровувати його в його читанні: Анатоль Франс, Оскар Вайльд, дон Хуан Валера, Фрадіке Мендес[199] і Роберто Гаче[200] — навіть вони так і не змогли приборкати його бентежну натуру. Бонфанті, перестаньте, будь ласка, бути таким упертим і бунтувати, відставте нарешті ці млинці, які вам вдалося успішно донести аж сюди, — і йдіть motu ргоргіо[201], на Ла-Роса-Формада, Коста-Рика, 5791 у санітарне управління, де ваша присутність виявиться кориснішою.

Бонфанті пробурмотів цілий набір загальноприйнятих слів: «низький уклін, завжди до ваших послуг, щасливий бути корисним, цілую ручки», а тоді з честю вислизнув.