Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Мені гірко про це казати, але стара мавпа насилу видирається на трухляве дерево; Тай Ань все ж таки, коли йшлося про меблі, поводився як справжній майстер-червонодеревець, тож він легко розпізнавав усі мої виверти; траплялося навіть, що вдавався до стусанів, змушуючи мене прикидатися ще й іншими неживими предметами.

Але Небеса вміють заздрити лютіше, аніж людина, яка зненацька дізналася, що один з-між її сусідів отримав милицю із сандалового дерева, а інший — око з мармуру[326]. Тому-то не можуть вічно тривати миті, коли ми розуміємо, що зуміли пошити когось в дурні; тоді нашому благоденству настає край. У жовтні, сьомого дня, на наші голови впало полум’я вибуху; воно ледве не знищило фізично Фан Ше, воно назавжди розметало нашу щасливу спільноту. Щоправда, полум’я не змогло зруйнувати дому, але вогонь пожер неймовірну кількість дерев’яних світильників. Не потрібно занадто напружуватися, копаючи криницю, сеньйоре Пароді! Шукаючи воду, ви можете мимоволі зневоднити своє високоповажне тіло. Пожежу загасили. Але, на жаль, вичах і велемудрий пломінець нашого товариства. Мадам Цинь і Тай Ань переселилися на вулицю Серріто; Немировський отримав гроші (його майно було застраховане) і вклав їх у фабрику феєрверків, і лише Фан Ше, незворушний і скромний, як безкінечний ряд однаковісіньких чайничків, так і залишився у тій своїй халабуді, з тією сумовитою вербою.

Я не згрішив проти тридцяти дев’яти додаткових ознак істини, коли сказав вам, що пожежу погасили. Але тільки водойма, до країв наповнена дощовою водою, змогла б погасити згадки про цю пожежу. Того дня Немировський і маг, прокинувшись на світанку, взялися робити чудернацькі світильники з бамбука; їх було без ліку, і не було їм ні кінця ні краю. Я, холодно порівнявши нікчемну площу мого житла з нестримним водоспадом меблів, раптом подумав: а чи не даремні зусилля майстрів, чи всі ці лампи зможуть горіти? О, як же мені прикро за ці думки! Ще ніч не наблизилася до світанку, як я вже покаявся у своїх грішних помислах. Воістину, за чверть дванадцята всі до останньої лампи горіли, а разом із ними — і стружка, і тирса, і дерев’яна огорожа, сяк-так пофарбована в зелений колір. Хоробрим називають не того, хто наступив тигрові на хвоста, а того, хто вміє зачаїтися в хащі й дочекатися хвилі, яка від початку світу є миттю смертоносного стрибка. Я так і вчинив, я довго вичікував, видершись на вербу в глибині патіо, я уявляв себе саламандрою — і готовий був кинутись у вогонь, щойно мадам Цинь подасть голос. Істинно кажуть: краще бачить рибина на даху, ніж сотня орлів на морському дні. Я не настільки самовпевнений, щоби називати себе рибою, та все ж я бачив багато жахливих сцен — і все витерпів, і не впав на землю, бо мене підтримувала спокуслива мета: про все побачене розповісти вам, так би мовити, з науковою точністю. Я бачив, якими страшними були спрага та голод у того полум’я, я бачив безмежне горе Немировського, який хотів був потамувати голод вогню даниною зі стружок і паперу, що колись був пройшов через друкарський верстат, я бачив церемонну мадам Цинь, яка стежила за кожним порухом мага, — так щасливі очі стежать за траєкторіями святкових фейєрверків, я бачив, врешті, навіть і мага, який допоміг, як тільки зумів, Немировському, а тоді кинувся до халупи Фан Ше, спорудженої у віддаленому кутку патіо, і врятував його, при цьому радість Фан Ше не була повною, бо тієї ночі він мав напад сінної лихоманки. Цей порятунок здасться вам іще більш магічним, якщо ми з надзвичайною ретельністю перерахуємо двадцять вісім обставин, що його супроводжували, проте я, на догоду нікчемній лаконічності, наведу вам тільки чотири із них:

а) Підступна сінна лихоманка, від якої кров у жилах Фан Ше починала текти швидше, попри все, не була аж настільки страшною, щоби прикувати його до ліжка і завадити йому втілити хитромудру втечу.

б) Скромна особа, з чиїх невмілих вуст ви чуєте зараз усю цю історію, сиділа на вербі й була готова втікати разом із Фан Ше, як тільки до цього спонукає натиск вогню.

в) Навіть якби Фан Ше згорів дощенту, це не завдало би збитку Тай Аню, який годував Фан Ше та давав йому дах над головою.

г) Якщо людський організм влаштований так, що зуб не може бачити, око не може шматувати, а нога не може жувати, значить, і в тілі, що його ми умовно називаємо цілою країною, одній персоні не личить узурпувати функції інших. Імператорові не можна зловживати своєю владою і підмітати вулиці; заарештованому не годиться змагатися з волоцюгою у поневіряннях по світу. Тай Ань, рятуючи Фан Ше, робив не свою роботу, він присвоїв собі функції пожежників, ризикуючи жорстоко їх цим зневажити і бути за це їхнє поганьблення щедро политим із їхніх пожежних стволів.

Правду кажуть: програв суд — заплати кату; відразу після пожежі почалися конфлікти. Маг і Немировський розсварилися так, що аж пір’я полетіло. Генерал Су Ву[327] у своїх безсмертних рядках прославив задоволення людини, що спостерігає за полюванням на ведмедя, але всім відомо, що згодом генералові в спину вистрелив лучник, і стріла потрапила в ціль; тоді на нього накинувся розлючений звір, роздер його тіло на шматки і зжер[328]. Ця неідеальна аналогія стосується мадам Цинь, адже вона ризикувала не менше, ніж генерал. Марно намагалася вона помирити двох друзів; вона, немов та богиня, що захищає руїни свого храму, бігала від звугленої спальні Тай Аня, загубленої в далекому кутку патіо, до кабінету Немировського, який став тепер воістину безкраїм. Книга перемін вчить: скільки петардами не стріляй, скільки масок не міняй, а розгнівану людину не розвеселиш. Так само й підлесливі аргументи мадам Цинь не втишили бурхливої сварки — наважуся запевнити, що вони тільки підлили масла у вогонь. Як наслідок, у планах Буенос-Айреса з’явилася досить цікава геометрична фігура, що формою нагадувала трикутник; а Тай Ань та мадам Цинь збагатили своєю присутністю помешкання по вулиці Серріто; Немировський відкрив для себе нові ясні горизонти на вулиці Катамарка, 95 (він облаштував там фабрику феєрверків). А схильний до нелюбові до перемін Фан Ше залишився у своїй халабуді.

Якби Немировський і маг поставилися до цього персонажа з дещо більшою увагою, я б тепер не насолоджувався надзвичайною честю бесідувати з вами. На превеликий жаль, Немировський у День нації вирішив за всяку ціну відвідати колишнього компаньйона. Коли на місце події прибули поліцейські, їм довелося викликати «швидку допомогу». Немировський і маг — причому обидва — збожеволіли: Немировський (не звертаючи уваги на кров, яка цебеніла йому з ніздрів) декламував напутні рядки з «Дао де цзин»[329], а маг, забувши про вибитий зуб, самозречено і невтомно розказував єврейські анекдоти.

Мадам Цинь була настільки засмучена їхньою сваркою, що грюкнула дверима в мене перед носом. Мудрість каже: жебрак, якого женуть геть із собачої буди, знаходить притулок у палацах пам’яті. Щоб обдурити свою тугу самотності, я вирішив здійснити паломництво до згарища на вулиці Декана Фунеса. Сонце сідало за вербу, зовсім як у часи мого світлого дитинства. Фан Ше зустрів мене зі смиренням і пригостив чаєм і кедровими горішками у виноградному оцті. Безупинні й радше невеселі думки про мадам не завадили мені запримітити величезний мішок, який своїм виглядом нагадував поважного прапрадіда на стадії розкладання. Оскільки той мішок зрадив його, Фан Ше зізнався, що провів у цій райській країні чотирнадцять років[330], що він порівняв би їх хіба з найкоротшою миттю найжахливішої каторги, тож він зумів отримати у нашого консула справжнісінький — картонний і квадратний — квиток на «Yellow Fish»[331], який наступного тижня відпливає до Шанхая. Дракон його радощів хибував тільки одним: такий поспішний від’їзд друга не міг не засмутити Тай Аня. Щоби визначити ціну коштовної шуби з нутрії з котиковою опушкою, розумний клерк або суддя ретельно порахує всю міль, яка поселилася в цій шубі; так само про фінансову надійність людини можна судити за кількістю злидарів, що облуплюють її, наче липку. Від’їзд Фан Ше дуже підкосив би бездоганний авторитет Тай Аня, останній, щоб уникнути небезпеки, міг би вдатися до замків, сторожі, мотузків та наркотиків. Фан Ше з приємним непоспіхом вивалив на купу всі ці аргументи і попросив мене, заради всіх моїх предків по лінії матері, не засмучувати Тай Аня такою несамовитою новиною, а саме: звісткою про те, що він покидає нас. Книга обрядів вимагає від нас деяких гарантій, і я підкріпив свою обіцянку сумнівною гарантією: я поклявся предками свого роду по чоловічій лінії, і ми з ним обійнялися під вербою, і жоден із нас не стримував скупих сліз.

Уже за кілька хвилин таксі доправило мене на вулицю Серріто. Я вирішив не принижувати себе суперечкою з недолугим слугою — це вже звична річ у домі мадам Цинь і Тай Аня — і зайшов до аптеки. Там оглянули моє підбите око і дозволили скористатися телефоном із цифровим диском. Мадам Цинь не підійшла до телефону — і я саме Тай Аню довірив звістку про те, що його підопічний надумав утікати. Винагородою мені було промовиста мовчанка, що тривала доти, доки мене не вивели з аптеки.

Правду кажуть, що прудконогий листоноша, який бігцем розносить листи, вартий більших похвал і теплих слів, аніж його товариш, що спить коло вогнища, яке пожирає пошту. Тай Ань діяв не зволікаючи, він вирішив зрубати під корінь саму можливість дезертирства, тож примчав на вулицю Декана Фунеса так швидко, наче зорі нагородили його ще однією ногою і ще одним веслом. Однак його очікували два сюрпризи. Перший — він не застав там Фан Ше, а другий — він зустрів там Немировського. Той розповів, що сусіди-торговці бачили, як Фан Ше завантажив на бричку свій мішок, а потім і себе самого, і з помірною швидкістю зник у північному напрямку. Пошуки, розпочаті Тай Анем, виявилися безуспішними. Тому Тай Ань, попрощавшись з Немировським, вирушив до крамниці вживаних меблів на вулиці Майпу[332]; Немировський пішов на зустріч зі мною до закладу «Вестерн-бар».

— Halte là![333] — озвався Монтенегро. — Запропащий художник та ваш покірний слуга більше не має сили мовчати. Помилуйтеся цим видовищем, доне Пароді: двійко дуелянтів упевнено складають зброю, втрата — спільна, пройняло — ще й так, наче сіль на рану, — обох. Тут є певний нюанс: мета одна, але головні дійові особи зовсім не подібні одне на одного. Недобрі, важкі передчуття переслідують Тай Аня; він вимагає, розпитує, з’ясовує. Проте мушу зізнатися, що мене цікавить третій персонаж: власне, той je-m’en-foutiste[334]; він їде собі на бричці, вислизаючи за рамки нашої історії; він — суцільна терра інкогніта, щось цілком невідоме.

— Сеньйори, — солодко промуркотів доктор Шу Тун, — ріка моєї розповіді наближається до незабутньої ночі чотирнадцятого жовтня. Дозволю собі назвати її незабутньою, бо мій неввічливий і старомодний шлунок не зумів оцінити подвійну порцію масамори[335]; це була єдина страва під час трапези у Немировського, єдина окраса столу. Я мав простий і наївний план: а) повечеряти у Немировського; б) критично налаштувавшись, переглянути в кінотеатрі «Онсе» три мюзикли, які, за словами Немировського, вельми не сподобалися мадам Цинь; в) скуштувати анісу в кондитерській «Перлина»[336]; г) повернутися додому. Пронизлива та, посмію сказати, болісна згадка про масамору змусила мене відмовитися від пунктів б) і в), порушивши звичний порядок вашого високоповажного алфавіту, і відразу перейти від а) до г). Додам, крім того, що весь вечір та цілу ніч, попри безсоння, я не залишав свого дому.

— Такий смак робить вам честь, — зауважив Монтенегро. — Щоправда, місцеві страви відомі нам із дитинства; є підстави вважати, що вони — своєрідний безцінний trouvaill[337] креольської скарбниці, і я цілком погоджуюся з доктором: на вершинах haute cuisine[338] галльська[339] кухня — поза конкуренцією.

— П’ятнадцятого числа мене розбудили двоє поліцейських, — продовжив Шу Тун, — і запросили пройти з ними до неприступного Центрального управління. Там я дізнався про те, що вам уже також відомо: дорогий Немировський так занепокоївся прагненням Фан Ше змінити місце проживання (а цей потяг з’явився у Фан Ше вкрай несподівано), що пробрався до будинку на вулиці Декана Фунеса незадовго до появи сяючої Аврори. Правду сказано в Книзі обрядів: коли твоя вельмишановна конкубіна спекотного літа опиниться під одним дахом із ницими покидьками, котресь із твоїх дітей виявиться виродком[340]; коли ти надокучаєш друзям і відвідуєш їхні палаци в неналежний час, то обличчя консьєржа дому може прикрасити загадкова посмішка[341].

Немировський на власній шкурі відчув справедливість обох цих висловлювань: він не знайшов Фан Ше, зате натрапив на дещо інше — ледве присипаний землею труп мага під вербою у патіо.

— Перспектива, вельмишановний Пароді, — втрутився Монтенегро, — перспектива — ось ахіллесова п’ята навіть найзнаменитіших східних палітр. Я ж завиграшки, маневруючи між двома країнами, додам до вашого уявного альбому майстерний raccourci[342] цієї сцени. Отже, на плечі Тай Аня царствений поцілунок смерті залишив червону печать: слід від холодної зброї, приблизно десятисантиметровий. Залізо зловмисника щезло. Щоправда, на роль знаряддя вбивства забаглося претендувати лопаті: жахливо вульгарний садовий інструмент, дуже завбачливо відкинутий на декілька метрів убік, подалі від верби. На грубому держаку лопати поліцейські (глухі до геніального ширяння думок, вони вперто поклоняються богу дрібниць) якимось чином виявили відбитки пальців Немировського. Мудрець, людина інтуїції, з погордою позирає на всю цю наукову кухню; своє завдання він вбачає в тому, щоби, деталь за деталлю, звести тривку і вишукану конструкцію. Але… Давайте-но пригальмуємо і відкладемо мої здогади на потім, я спершу повинен надати їм форму.

— Я сподіваюся, що це майбутнє колись усе ж настане, — перебив його Шу Тун, — а тому наполягатиму на своїх припущеннях і ризикну продовжити мою неідеальну оповідь. Отже, Тай Ань безперешкодно пробрався в будинок на вулиці Декана Фунеса; цього не зауважили безтурботні та недбалі сусіди, які спали, ніби застиглі на книжкових полицях томи класиків. Можна, щоправда, припустити, що пробрався він туди не раніше ніж об одинадцятій, бо за п’ятнадцять одинадцята його бачили в крамниці вживаних меблів на вулиці Майпу, яка пропахла захаращеними ветхими закапелками.

— Кваплюся долучити свій голос, — підхопив Монтенегро, — і нашептати вам (по секрету), що гострі на язик мешканці нашого міста скористалися нагодою прокоментувати появу в цій крамниці настільки екзотичного персонажа. Ось вам звіт, як саме на шаховій дошці стояли фігури: королева — це мадам Цинь; приблизно об одинадцятій вечора вона кілька разів промайнула в строкатому та метушливому натовпі постійних відвідувачів «Голови Дракона», саме там ви й могли би помилуватися її розкосими очима та ніжним профілем. Від одинадцятої до дванадцятої вона приймала в себе клієнта, який висловив бажання залишитися інкогніто. Le coeur a ses raisons…[343] Що стосується непостійного Фан Ше, то поліція стверджує, нібито ще до того, як годинник пробив одинадцяту, він поселився у добре знаних хоромах — у «покоях для мільйонерів» — готелю «Ель Нуево Імпарсіаль». Правда, про цю мерзенну діру, огидну пляму на карті наших околиць, ані ви, дорогий побратиме, ані я, — жоден із нас не має ані найменшого уявлення. А п’ятнадцятого жовтня Фан Ше піднявся на борт корабля «Yellow Fish», щоб вирушити назустріч оманливим таємницям Сходу. Його заарештували у Монтевідео[344], і тепер він мерзне на вулиці Морено[345], під пильним наглядом виконавчої влади. А як же Тай Ань? — поцікавляться скептики. Глухий до суєтної допитливості поліцейських, він плив у надійному трюмі «Yellow Fish» — властиво, в забитій цвяхами неймовірно банальній, хоч і яскраво помальованій труні, і метою цього посмертного плавання був церемонний тисячолітній Китай.