Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Бідолашний, адже він ніколи ні в чому не знав нестатку! Шукаючи підтримки, він подався до баронеси, але та, лютуючи через його батька, сказала, що фліртувала і любилася з ним тільки тому, що їй за це платив Командор. Рікардо бачив, що в його долі все дуже помінялося, причому надзвичайно різко, але не розумів причини. Його стали мучити сумніви — і він пішов спочатку до Доллі Сістер, а потім — до Еванс; обидві зізналися, що якщо раніше і приймали його в себе, то тільки тому, що мали домовленість зі старим Санджакомо. Потім Рікардо відвідав вас. Ви сказали йому, що саме ви якраз і влаштовували зустрічі з цими жінками. Чи не так?

— Ну що ж! Кесарю — кесареве, — промимрив Монтенегро нудотним, як у судді, голосом, вдаючи, ніби позіхає. — Ви ж і самі чудово знаєте, що постановка подібних сердечних ententes[225] зробилася моєю другою натурою.

— Рікардо, занепокоєний відсутністю грошей, порозмовляв з Кроче, як наслідок — він з’ясував, що Командор збанкрутував навмисно.

Рікардо збентежило і смертельно принизило це відкриття: ціле його життя було відвертою фальшивкою, суцільним обманом. Це так, як коли б вам хтось сказав, що ви — зовсім інша людина. Рікардо був про себе вельми високої думки, а тепер він несподівано дізнався, що все його минуле, всі його здобутки — справа батькових рук, причому сам батько ні з того ні з сього перетворився на ворога і готував синові цілковитий крах. Відтак Рікардо вирішив, що жити далі йому не варто. Рікардо не пішов скаржитися, не сказав Командорові жодного слова докору, бо він і далі його любив, але написав листа, в якому прощався з усіма, причому батько мав зрозуміти також і прихований сенс послання. Ось яким був цей лист:

…Тепер усе змінилося, і буде змінюватися ще. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали…

Можливо, тому, що я стільки років прожив у цьому закладі, я перестав вірити у покарання. Кожен повинен сам дати раду зі своїм гріхом. Чесні та порядні люди не можуть ставати катами для інших людей. Командорові залишалося всього лише декілька місяців життя, тож для чого було їх отруювати, виводити на чисту воду його самого та його злочини, ворушити без будь-якої користі оце осине гніздо, піднімаючи на ноги адвокатів, суддів, поліцейських?

Пухато, 4 серпня 1942 р.

Жертва Тадео Лімардо

Світлій пам’яті Франца Кафки[226]

В’язень камери номер двісті сімдесят три дон Ісидро Пароді зустрів свого відвідувача не надто люб’язно: «Ще один компадрито[227], який вирішив мені понадокучати», — майнуло у нього в голові. Він наче аж забув, що двадцять років тому і сам був справжнім креолом: так само затягував слова, шепелявив і бурхливо жестикулював.

Туліо Савастано поправив вузол на краватці й жбурнув свій м’який коричневий капелюх на тюремну лавчину. Перед Пароді стояв красунчик — чорноволосий, вилощений, і було в ньому щось доволі неприємне.

— Сеньйор Молінарі казав мені вас трохи посуятити, — почав він пояснювати мету візиту. — Я прийшов через криваве діло — те, що в готелі «Ель Нуево Імпарсіаль». Штука ця дуже загадкова, знаєте, скільки світлих голів гибить над нею? Я хочу, щоб ви дещо вивели на світ божий, не забудьте хіба, що я тут з чистого патріотизму; як по-правді, то слідчі з поліції точать на мене зуба, але я знаю, що коли доходить до загадок, то ви — звір. Тому розкажу вам, що і як було grosso modo[228] і без викрутасів, бо вони суперечать моїй натурі.

Станом на зараз я — після різних життєвих перипетій — трохи придрейфив свій компас. Тепер-от стою посеред рівнини і зимно дивлюся на все, що відбувається довкола. І не надто рву жили, щоб заробити якесь сентаво. Розумна людина без суєти візьме і вичекає, діжде моменту — і в правильний час доля просто подасть їй руку. Ви будете сміятися, але я вам скажу, що вже минув рік, як ноги моєї не було на базарі в Абасто[229]. Товариші мої скоро перестануть мене впізнавати і будуть запитувати при зустрічі: «А хто це такий до нас прийшов?» Якщо ж я туди заскочу з фургоном, то від здивування всі просто повідкривають роти. Коротше, я, як то кажуть, вирішив піти бічною дорогою. Конкретно — кинув якір в готелі «Ель Нуево Імпарсіаль», Кангало, 3400; є в нашому місті така діра, вона додає особливих відтінків до картини життя в столиці. Якщо вже зовсім чесно, то я не задля приємності забився у цей закуток, одного прекрасного дня я таки помахаю їм ручкою:

Заграю польку вам —

І засвищу простеньке танго.

Усякі обмежені люди, побачивши на дверях оголошення, що «ночівля для кабальєрос від 0,60 долара», квапляться з думкою, що за тим стоїть якийсь шахрай. Я вас благаю, доне Ісидро, повірте мені. Я тут перед вами весь як на долоні, у мене там окрема кімната; правда, тимчасово, тільки тимчасово, зі мною в ній живе один росіянин, Сімон Файнберг, його брутально кличуть «носатим». Але він не надто надокучає, постійно пропадає у Домі Катехизису. Файнберг — такий собі залітний птах, із тих, які спершу в Мерло[230] з’являться, а пізніше у Берасатегі[231] полетять. Коли я прибився сюди кілька років тому, він уже займав цю кімнату; маю таку підозру, що Файнберг більше не зрушить із місця, так і буде тут віку доживати. Я оце з вами цілком відвертий, рутинери[232], такі як він, злять мене, часи допотопних колісниць минули, а я один із тих мандрівників, які намагаються відкривати нові горизонти. Інакше кажучи, цей чолов’яга, цей Файнберг, зовсім перестав розуміти, що саме відбувається ззовні, йому здається, що світ обертається довкола його закритої на замок скрині, і навіть у найтяжчу хвилину він нізащо не подасть руку допомоги нам, справжнім аргентинцям, у нього, хоч трісни, навіть песо і сорок п’ять сентаво не можна взяти у борг. А життя ж бо всюди кипить; онде дівчина красива веселиться, шукає розваг; одначе коли вона бачить такого живого трупа, то й говорити нічого не хоче, хіба стрелить крізь зуби якоюсь їдотою чи погляне на Файнберга, скривившись від огиди.

Ви заховалися у своїй ніші, хтось би сказав — у будці спостерігача, тому навіть подякуєте мені за те, що я намалюю вам цю, власне, живу картину: атмосфера, яка панує в «Ель Нуево Імпарсіаль», досить цікава для дослідників. Це колекція таких диваків, що можна вмерти від сміху. Скільки разів я повторював Файнбергові: «Навіщо тобі витрачати два песо на квитки на Ратті[233], якщо під боком маєш звіринець?» Якщо чесно, його макітра для такого занадто тверда, бачили б ви того придурка з фарбованим волоссям, воно й не дивно, що Хуана Мусанте так швидко перевела стрілки перед його локомотивом. Ця Мусанте, щоб ви знали, там наче господиня, вона дружина Клавдіо Сарленги. А сеньйор Вісенте Реновалес[234] і згаданий вище Сарленга — це подвійна сила, що управляє цим закладом. Три роки тому Реновалес взяв Сарленгу в компаньйони. Старий втомився воювати сам проти всіх, вливання нової крові «Ель Нуево Імпарсіаль» справді пішло на користь. По секрету розкажу вам, сеньйоре Пароді, одну річ: зараз справи в готелі йдуть значно гірше, цей заклад — бліда тінь того, що було колись. Звідки взявся цей клятий Сарленга? З Пампи, і здається мені, що йому звідти припекло вшиватися. Дивіться самі, він відбив Хуану Мусанте в одного поштаря із Бандерало[235], а поштар той був божевільним і справжнім бандитом, і притому саме йому вони наставили роги.

Сарленга знає, що в Пампі такого не пробачають, то він сів у поїзд і потягнувся до столиці, в район Онсе[236], де можна легко загубитися між людьми, якщо я все правильно розумію. А от мені не було треба ніякого Лакросе[237], щоб заникатися. Я зранку до вечора живу у своїй кімнатчині, у цій дірі, і начхати мені на М’ясника з його бандою, котрі верховодять в Абаста і не знають, куди я подівся. Я ж, навіть коли їду в автобусі, про всяк випадок корчу гримаси, щоб ніхто мене не впізнав.

Сарленга справжня тварюка, ось тільки вбраний у людський одяг, але не вміє поводити себе з людьми, одне слово, за ним тюрма плаче, хай тут присутні не ображаються на мої слова. Все ж я не кривитиму душею, зі мною він був добренький, лише раз на мене руку підняв — був під мухою, я спочатку не звернув на нього уваги, бо мав день народження. Винна в цьому Хуана Мусанте, вона звела на мене чорний наклеп, бо запхала собі межи вуха, нібито я, щойно смеркне, біжу в сусідній квартал на раз-два-три до красунечки із шиномонтажної майстерні. Я ж вам уже казав, що Мусанте від ревнощів темніє в очах, притому ж вона знає, що я стараюся далі ніж наше патіо носа не витикати — сиджу, весь забившись у свій закуток. Але ні, вона побігла поскаржитися на мене до Сарленга: нібито я прослизнув до неї у пральню самі знаєте для чого[238]. А той на мене накинувся, наче окропом облитий, і я його розумію. Якби не сеньйор Реновалес, який сам своїми руками приклав мені до ока шматок сирого м’яса, я навіть не знаю, що зробив би з тим Сарленгою, тому що я озвірів. Наклеп — він наклеп і є, щойно глянеш тверезо на речі — істина спливає на поверхню, визнаю, що фігурка у Хуани Мусанте така, що від неї можна втратити спокій, але я, як самі бачите, птах високого льоту, у мене була історія зі справжньою сеньйоритою, яка нині працює манікюрницею в доброму місці, а потім ще з однією неповнолітньою, яка колись конче стане зіркою на радіо, тож на принади Мусенте я б нізащо не повівся, бо на принади клюють хіба подібні до приїжджих із Бандерало[239], а столичні, як я, такими нехтують[240].

Як пише у своїй колонці тип в окулярах з «Останньої години», приїзд Тадео Лімардо до «Ель Нуево Імпарсіаль» цілий покритий таємницею[241]. Його наче сам Мом[242] привів сюди під свої масні жартики з анекдотиками, але наступного року Лімардо з Момом на карнавалі таки не побачаться. Баста, з кінцями! Натягнули на нього дерев’яне пальто і віднесли його на Кінта-де-Ньято, тут не допоможуть навіть інфанти Арагона[243].