Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Батько, скеля моральності, присвятив себе вихованню дитини, він обожнював малого. Прошу звернути на це особливу увагу: Командор — жорстокий диктатор серед підлеглих, щось на кшталт гідравлічного преса поміж машин, але вдома він був для свого сина найніжнішим із пульчинел[147].

Тепер камера покаже вам Командорового нащадка: сірий капелюх, очі — як у матері, тонесенькі вуса, рухи — як у Хуана Ломуто[148], ноги — наче в аргентинського кентавра. Він герой доріжок басейнів та іподромів, крім того, він юрист, отже, перед нами людина цілком сучасна. Мушу визнати, що у його збірці віршів «Зачесати вітер» зовсім не важко віднайти міцну систему метафор, там є і чіпкий погляд, і певні проблиски нової форми. Думаю, наш поет свою творчу напругу краще розкриє у жанрі роману. Передбачаю, що якийсь маститий критик відзначить, що цей іконоборець, перш ніж зламати старі форми, скопіював їх; треба визнати, що ці копії вирізнялися суворою науковою виваженістю.

Рікардо — надія Аргентини, його розповідь про графиню Чінчон — це археологічне дослідження плюс специфічний неофутуристичний дрож. Мені мимохіть напрошується порівняння з фоліантами Ганді, Левена, Гроссо, Радаеллі. На щастя, наш першопроходець не самотній, Елісео Рекена[149], його самовідданий молочний брат, іде слідом за ним і надихає на небезпечні мандри. Змальовуючи портрет вірного супутника Рікардо, я буду лаконічним, наче удар кулака: будь-який великий романіст займається насамперед центральними постатями роману, при цьому другорядні фігури щоразу залишає перам меншого масштабу[150]. Рекена (звичайно, він заслуговує на повагу як factotum[151]) — один із численних позашлюбних дітей Командора; він не гірший і не кращий за інших. Ні, неправда! У нього є яскрава риса, яка вирізняє його на тлі решти: він із незрозумілих причин схиляється перед Рікардо. А тепер у кут зору і фокус моєї лінзи потрапляє персонаж, пов’язаний з грошима та біржею. Я зриваю з нього маску — і ось перед вами Джованні Кроче[152], управитель при Командорі. Його вороги зводять наклеп, наче він — уродженець Ріохи[153], наче його справжнє ім’я — Хуан Крус. Одначе ні, це неправда; його патріотизм загальновідомий, його вірність і відданість Командорові незламні, а ще в нього дуже неприємний акцент. Командор Санджакомо, Рікардо Санджакомо, Елісео Рекена, Джованні Кроче — ось квартет чоловіків; і саме з ними Пуміта провела останні дні. Буде справедливо, якщо я залишу безіменною юрму найманих робітників — садівників, пеонів, конюхів, масажистів…

Маріанна не витримала і знову втрутилася:

— І після всього цього ти далі казатимеш, що не заздриш і не зловтішаєшся? Ти навіть словом не обмовився про Маріо! Адже він жив зовсім коло нас, жив у своїй кімнаті, яка під саму стелю завалена книжками, і він здатний зрозуміти небанальну жінку, він спроможний вирізнити її на загальному вульгарному тлі, він з абсолютною певністю не почне марнувати час на дурні листи, наче останній кретин. Ти ж і сам слухав його, роззявивши рота, ти ані слова не наважився втулити, щоб не осоромитися. Це просто жахіття — скільки всього він знає!

— Так і є, я біля нього переважно мовчу. Доктор Маріо Бонфанті — іспаніст, і також приписаний до володінь Командора. Він опублікував адаптований для дорослих варіант «Пісні про мого Сіда», а тепер думає, як переробити в стилі гаучо «Самотності» Гонгори[154], а також як ввести туди, наприклад, пияків та наші аргентинські колодязі-хагуелі[155], попони з овечих шкур або з видри.

— Доне Англада, мені вже в очах темніє від цієї вашої літературщини, — сказав Пароді. — Якщо хочете, щоб я чимось вам допоміг, переходьте нарешті до нещасної покійниці, вашої родички. Адже мені однаково доведеться вислухати цілу історію до кінця.

— Ви, як ті критики, — також не здатні оцінити мій стиль. Великий майстер пензля, я маю на увазі Пікассо, головну увагу приділяє фону картини, а центральну фігуру відсуває аж до лінії горизонту. Таким є і мій стратегічний план. Спочатку я хочу змалювати портрети статистів — Бонфанті та йому подібних, а потім усі зусилля зосередити на Пуміті Руїс Вільяальба, corpus delicti[156]: пластичний хірург ніколи не залишає видимих шрамів. Пуміта, пустотлива, наче Ефеб, безтурботно-прекрасна, слугувала всього лише тлом: її функцією було відтіняти звитяжну вроду моєї дружини. Пуміта померла, але в нашій пам’яті ця її функція залишається на безумовній висоті.

Однак зараз мій пензлик зробить штрих у стилі гіньйолю[157]: двадцять третього червня ввечері, після застілля, вона сміялася і жартувала, насолоджувалася своєю пишномовністю. Двадцять четвертого червня вона лежала отруєна у своїй спальні. І сліпий випадок (а його ніхто не стане називати джентльменом) розпорядився так, що саме моя дружина знайшла її тіло.

Двадцять третього числа, у переддень своєї смерті, Пуміта тричі спостерігала за тим, як помирає Еміль Яннінгс[158] — це були дуже недосконалі, але заслужені копії фільмів «Державна зрада», «Голубий ангел» та «Останній наказ».

Маріанна запропонувала поїхати до клубу «Pathé-Baby», на зворотному шляху вони з Маріо Бонфанті сіли на заднє сидіння «роллс-ройса». Таким чином вони дали змогу Пуміті та Рікардо сісти спереду і остаточно помиритися, бо миритися Рікардо з Пумітою почали ще у напівтемряві кінозалу. Бонфанті поскаржився на відсутність Англада, який саме того дня вирішив попрацювати над «Науковою історією кіномистецтва», воліючи черпати безцінні матеріали зі своєї незрівнянної пам’яті — пам’яті істинного художника, не засміченої безпосередніми враженнями від фільмів, що чомусь завжди оманливі, неясні та непевні.

Післяобідня пора на віллі «Кастелламаре» проминула під знаком діалектики.

— Що ж, я вкотре готовий процитувати мого старого друга маестро Корреаса[159], — солідно, як надзвичайно ерудована людина, промовив Бонфанті. Здавалося, він творить єдине ціле зі своєю сумкою з дрібної рисової рогожі, теплим светром спортивного клубу «Уракана», шотландським галстуком, скромною сорочкою цегляного кольору, коробкою олівців, гігантською авторучкою і ручним суддівським хронометром. — Він би на це сказав, що ми пішли стригти вовну, а повернулися стриженими. Невігласи, які орудують нині у клубі «Pathé-Baby», нахабно нас ошукали: вони влаштували показ фільмів Яннінгса, але ніби випадково забули показати найголовніший з-між них, справді найважливіший. Адже нам не показали екранізацію батлерівської сатири «Ainsi va toute chair» — «Шлях усякої плоті».

— Як на мене, ми втратили зовсім не багато, — прокоментувала Пуміта. — Усі фільми Яннінгса — так чи інакше переспіви «Шляху всякої плоті». Завжди один і той же сюжет: спочатку героєві неймовірно щастить, а потім ціле його життя обвалюється, біда іде за бідою. І все дуже нецікаво, бо надто нагадує нашу дійсність. Я готова посперечатися, що Командор зі мною погодиться.

Командор не відповів, зате моментально відгукнулася Маріанна:

— Ти так кажеш на зло мені, адже це я вас туди повела. А сама ти весь цей час проплакала, мов остання дурепа, незважаючи на rimmel[160].

— Це правда, — сказав Рікардо. — Я сам бачив, як ти плакала. А потім ти починаєш дратуватися і п’єш снодійне, яке стоїть у тебе на комоді.

— До всього іншого, ти від нього починаєш сходити з розуму, — різко кинула Маріанна. — Адже лікар тобі казав, що ця гидота шкідлива. Я — це щось зовсім інше, адже мені доводиться постійно воювати зі слугами.

— Подумаєш, якщо не засну — буде час над дечим поміркувати. Крім того, це ж не остання ніч у моєму житті. А чи вам, Командоре, не здається, що є долі, котрі дуже нагадують ті, які ми бачимо у фільмах Яннінгса?

Рікардо зрозумів: Пуміта хоче змінити тему, щоб не говорити про своє безсоння.