Розділ «Про письменство»

У своїй ролі критика та першого читача Таббі часто примушує мене згадувати історію про дружину Альфреда Гічкока Альму Ревілль. Місіс Ревілль була Гічкоковим еквівалентом першого читача, гострооким критиком, цілковито незворушним перед дедалі міцнішою репутацією майстра саспенсу як творця авторського кіно. На щастя для нього. Гіч хоче літати, Альма каже: «Спочатку доїж яєшню».

Невдовзі після завершення роботи над «Психо» Гічкок улаштував показ для кількох друзів. Ті шаленіли від захвату, називали фільм шедевром саспенсу. Альма сиділа тихо і чекала, доки вони виговоряться, відтак рішуче сказала: «Не можна його в такому вигляді здавати».

Усі замовкли, мов громом прибиті, тільки Гічкок запитав чому. «Тому, — відповіла його дружина, — що Джанет Лі ковтає, коли має бути мертва». Це була правда. Гічкок не став сперечатись, як і я не сперечаюся, коли Таббі вказує на мої ляпсуси. Ми з нею, буває, дискутуємо щодо багатьох аспектів книжки, часом у суб’єктивних моментах я роблю всупереч її судженню; але коли вона ловить мене на проколі, я це знаю. Дяка Богові, я маю людину, яка скаже, що в мене розстебнута ширінька, доки я не вийшов на люди в такому вигляді.

На додачу до першого прочитання Таббі я зазвичай розсилаю рукописи чотирьом-восьми людям, які вже багато років є критиками моїх оповідок. Чимало посібників з письменства застерігають не просити друзів читати ваші речі, мовляв, ви не отримаєте неупередженої думки від людей, які вечеряють у вашому домі і чиї діти граються з вашими на подвір’ї. Нечесно, якщо так на це дивитися, ставити друга в таке становище. Що коли він чи вона захоче сказати: «У минулому в тебе були хороші оповідки, але зараз не ображайся, друзяко, та з цією ти обісрався по самі вуха»?

Такий погляд не позбавлений ґрунту, але не впевнений, що неупереджена думка — це саме те, що я шукаю. Також я переконаний, що більшість людей, у яких вистачає розуму, аби прочитати роман, також мають достатньо такту, щоби знайти делікатніший спосіб висловлення, ніж «туфта» (хоча практично всі ми знаємо, що «Мені здається, тут є кілька проблем» насправді означає «туфта», правда?). А якщо ви й справді написали щось лажове (таке трапляється, як автор «Максимального прискорення», я маю право це казати), то чи не краще дізнатися про це від друга, доки весь наклад становить півдесятка ксерокопій?

Роздаючи шість чи вісім примірників книжки, ви отримуєте назад шість чи вісім вельми суб’єктивних думок про те, що в ній добре, а що погано. Якщо всі ваші читачі вважають, що у вас непогано вийшло, то, мабуть, так і є. Така одностайність трапляється, проте рідко, навіть серед друзів. Значно ймовірніше, що вони вважатимуть якісь частини вдалими, а якісь… ну, не дуже вдалими. Хтось відчує, що Персонаж А діє, а от Персонаж Б притягнутий за вуха. Якщо іншим здаватиметься, що Персонаж Б правдоподібний, а Персонаж А — перебільшений, то це пусте. Можна впевнено розслабитись і лишити все, як є (у бейсболі в разі нічиєї перевага на боці ранера, у письменстві — на боці автора). Якщо одним дуже сподобається ваше закінчення, а іншим категорично ні, то аналогічно — це пусте, а перевага на боці автора.

Деякі перші читачі спеціалізуються на виловлюванні фактичних помилок, з якими найлегше дати раду. Один із моїх перших читачів-розумників, покійний Мак Мак-Катчен, чудовий учитель англійської у старшій школі, добре розбирався у зброї. Якщо в мене персонаж носить набої «Вінчестер.330», то Мак зробить помітку на берегах, що не «Вінчестер» виробляв такий калібр, а «Ремінгтон». У таких випадках я отримував два за ціною одного: і помилку, і виправлення. Чудова пропозиція, бо в результаті ти будеш здаватися експертом, а першому читачеві приємно, що він зміг допомогти. Але найкращий вилов Мака для мене був не пов’язаний зі зброєю. Якось, читаючи шматок рукопису в учительській, він вибухнув реготом — власне, так розсміявся, що аж сльози покотилися по його бородатих щоках. Позаяк ця оповідка, «Доля Салема», не мала бути смішною, я запитав, що він знайшов. Я написав речення, яке звучало десь так: «Хоча сезон полювання на оленів починався в Мені тільки в листопаді, жовтневі поля часто оживляли постріли — місцеві настрілювали стільки селян[260], скільки, на їхню думку, могли з’їсти їхні сім’ї». Літературний редактор, без сумніву, виловив би цю помилку, але Мак врятував мене від такого сорому.

Суб’єктивні оцінки, як я кажу, трохи важче сприймати, але слухайте: якщо кожен, хто прочитає вашу книжку, скаже, що у вас проблема (Конні надто легко повертається до чоловіка; те, що Гел списує на великому екзамені, здається нереалістичним з огляду на те, що ми про нього знаємо; завершення роману здається різким і непослідовним), то у вас дійсно проблема і краще якось її вирішити.

Багато письменників протистоять цій ідеї. Їм здається, що переробляти історію відповідно до того, що подобається чи не подобається аудиторії, чимось схоже на проституцію. Якщо ви дійсно так вважаєте, то я не намагатимуся змінити вашу думку. Ще й заощадите на ксерокопіюванні, бо взагалі не доведеться нікому показувати свою оповідку. Більше того (презирливо мовив він), якщо ви дійсно так вважаєте, нащо тоді взагалі видаватися? Просто дописуйте свої книжки та складайте в сейфову комірку в банку, як, подейкують, робив Дж. Д. Селінджер у свої пізніші роки.

І так, я розумію, бодай трішки, таке відчуття. У кінобізнесі, де я вів квазіпрофесійне життя, покази перших чорнових версій називаються «тест-скринінгами». Вони перетворилися на стандартну практику в індустрії і діймають майже всіх кінотворців до живих печінок. Може, це й правильно. Студія відстьобує від п’ятнадцяти до сотні мільйонів доларів на виробництво фільму, тож просить режисера перемонтувати його, орієнтуючись на думку аудиторії мультиплексу в Санта-Барбарі, яка складається з перукарок, контролерок паркінгів, продавців із взуттєвих крамниць та безробітних розвізників піци. А знаєте, що в цьому найгірше і найбільше доводить до сказу? Якщо правильно зробити зріз населення, тест-скринінги таки працюють.

Я геть проти того, щоб романи редагувати на тестових аудиторіях: якби це так робилося, світ не побачив би багатьох хороших книжок, — але ж нам ідеться про півдесятка людей, яких ви любите та поважаєте. Якщо попросите кого слід (і вони погодяться прочитати вашу книжку), вони можуть багато вам розказати.

Чи всі думки важать однаково? Для мене ні. Найбільше я прислухаюся до Таббі, бо саме для неї пишу, саме її хочу вразити. Якщо ви пишете головним чином для однієї людини, то раджу дуже уважно прислухатися до думки такої людини (я знаю одного добродія, який каже, що пише в основному для людини, яка вже 15 років як померла, але більшість із нас у кращому становищі). І якщо почуте звучить резонно, то вносьте зміни. Не можна впускати весь світ у свою оповідку, але можна — і треба — впустити тих, хто важить для вас найбільше.

Називайте єдину людину, для якої пишете, Ідеальним Читачем. Він чи вона постійно буде у вашій письмовій кімнаті: власною персоною, коли відчините двері і знову дозволите світу ввійти й освітити кокон вашої мрії, і духовно, під час іноді буремних, а часто радісних днів першої чернетки, коли двері зачинені. І знаєте що? Ви зловите себе на тому, що перековуєте історію ще до того, як Ідеальний Читач устигне глянути навіть на перше речення. ІЧ допоможе вам трішки вийти за рамки самого себе, читати свій твір у процесі роботи над ним так, як читала б аудиторія. Це чи не найкращий спосіб гарантувати собі, що ви не відхилитеся від історії, підіграти аудиторії, доки ще й аудиторії нема і контроль цілковито за вами.

Коли я пишу сцену, яка здається мені смішною (як-от конкурс із поїдання пирогів у «Тілі» чи репетиція страти в «Зеленій милі»), я також уявляю, що мій ІЧ вважає її смішною. Я обожнюю, коли Таббі нестримно сміється — скидає руки вгору, наче мовить «Я здаюсь», а по щоках котяться такі великі сльози. Просто пиздець як я це обожнюю, і коли вхоплюю що-небудь із таким потенціалом, я викручую такий момент по максимуму. Під час власне написання такої сцени (двері зачинені) думка про те, щоб вона сміялася (чи плакала), лежить на задвір’ї мого розуму. Під час переписування (двері відчинені) питання «уже вдосталь смішно? вдосталь страшно?» стоїть просто переді мною. Я стараюся підстерігати, коли вона дістається до конкретної сцени, сподіваючись бодай на усмішку чи — джек-пот, бейбі! — на той густий черевний сміх зі скинутими в повітря руками.

Їй це не завжди легко дається. Я дав їй рукопис повісті «Серця в Атлантиді» під час нашого перебування в Північній Кароліні, куди ми їздили на матч Жіночої НБА «Cleveland Rockers» — «Charlotte Sting». Наступного дня ми їхали автомобілем на північ до Вірджинії, і саме в цій поїздці Таббі читала мою оповідку. У ній були смішні моменти — принаймні я так вважав, — і я позирав на неї, щоб побачити, хихотить вона чи ні (чи хоча б усміхається). Я думав, вона не помітить, але, звісно, помітила. На восьмому чи дев’ятому позирку (ну, може, п’ятнадцятому) вона підвела очі та гримнула: «Дивись на дорогу, бо зараз вріжемося! Що ти канючиш, як жебрак!»

Я став дивитися на дорогу і припинив підглядати (ну… майже). Хвилин через п’ять я почув пирхання справа від себе. Тихеньке, але мені цього було досить. Правда в тім, що більшість письменників дійсно як жебраки. Особливо між першою і другою чернетками, коли двері кабінету розчахуються і починає заходити сяйво світу.

Наявність Ідеального Читача — це також найкращий спосіб визначити, чи правильний темп вашої оповідки і чи задовільно ви розкрили передісторію.

«Темп» — це швидкість, із якою розгортається оповідь. У видавничих колах існує несказане (а отже, недоведене й неперевірене) переконання, що більшість комерційно успішних оповідань і романів мають швидкий темп. Певно, підґрунтям для цього є думка, що в людей сьогодення стільки занять і їм так легко відволіктися від друкованого слова, що ти їх втратиш, якщо не станеш таким собі кухарем швидких страв, який подає шкваркí бургери, картоплю фрі та яєчню наскільки можливо швидко.

Як і багато інших неперевірених переконань у видавничій справі, ця думка великою мірою гівна варта… і тому, коли книги на кшталт «Імені рози» Умберто Еко чи «Холодної гори» Чарльза Фрейжера раптом відколюються від зграї та деруться по списках бестселерів угору, видавці і редактори чудуються. Підозрюю, що вони списують несподіваний успіх цих книжок на непередбачувані та прикрі спалахи гарного смаку серед читацької публіки.

Не те щоби щось було не так із романами зі швидким темпом. Деякі вельми добрі письменники — хоч би й ці троє: Нельсон Де Мілль, Вілбур Сміт та Сью Ґрафтон[261] — заробили мільйони на таких книгах. Але зі швидкістю можна переборщити: рухатиметесь зашвидко — і є ризик, що читач не встигатиме за вами, бо заплутається або виснажиться. Щодо мене, то я люблю повільніший темп і масштабнішу, вищу побудову. Наче неквапна мандрівка на люксовому лайнері, занурення в довгий роман (наприклад, «Далекі шатра» чи «Підхожий хлопець»[262]) залишається однією з найголовніших приваб такої форми ще з часів появи перших її зразків — нескінченних, багатотомних епістолярних романів на кшталт «Кларисси»[263]. Я вважаю, що кожній історії треба дозволяти розгортатися в її власному темпі, а такий темп не завжди скорий. Та будьте обережні — занадто вповільните темп, і навіть найпосидючіший читач почне втрачати терпець.