Розділ «Про письменство»

Найкращий спосіб знайти щасливу середину — авжеж, Ідеальний Читач. Спробуйте уявити, чи буде йому нудно читати певну сцену — якщо знаєте смаки свого ІЧ бодай наполовину добре, як я знаю смаки свого, то це має бути не дуже важко. Чи здасться ІЧ, що в тому чи іншому місці забагато пустих розмов? Що ви недопояснили певну ситуацію… чи перепояснили, як хронічно трапляється в мене? Що ви забули розкрити якийсь важливий сюжетний момент? Забули цілого персонажа, як одного разу сталося з Реймондом Чендлером? (Коли його запитали про вбитого шофера з «Глибокого сну», Чендлер, який любив перехилити чарочку, відповів: «А, він. Та я, знаєте, про нього забув».) Ці питання мусять бути у вас у голові навіть за зачиненими дверима. А коли вони відчиняться — коли ваш Ідеальний Читач прочитає рукопис, — поставте ці питання вголос. А ще, попри острах видатися жебраком, вам варто поспостерігати, коли ваш ІЧ відкладе рукопис, аби зайнятися чимось іншим. Яку сцену він читав? Що було так легко відкласти?

Переважно, коли я думаю про темп, я повертаюся до Елмора Леонарда, який дав ідеальне пояснення, сказавши, що просто викидає нудні частини. Мається на увазі скорочування заради прискорення темпу — саме до цього майже всі ми врешті-решт змушені вдаватися (убивай своїх любих, убивай своїх любих, навіть якщо це розіб’є твоє себелюбне письмацьке серденько, убивай своїх любих).

Коли я підлітком розсилав оповідання по таких журналах, як «Fantasy & Science Fiction» та «Ellery Queen’s Mystery Magazine»[264], я звик до записок відмови, які починалися словами «Шановний дописувачу» (з цим же успіхом могли написати «Шановний йолопе»), і тому почав смакувати будь-які дрібки персональної уваги в цих листах. Таких було мало, і траплялися вони з великими перервами, але щоразу, надходячи, вони робили мій день кращим і змушували усміхатися.

Навесні мого останнього року навчання в лісбонській старшій школі (це був 1966 рік) я отримав написаний від руки коментар, який раз і назавжди змінив мій спосіб переписування своїх творів. Під згенерованим машиною підписом редактора була така влучна приписочка: «Непогано, але РОЗДУТО. Треба скоригувати обсяг. Формула: 2-га чернетка = 1-ша чернетка — 10 %. Щасти».

Якби ж я запам’ятав, хто це написав. Імовірно, Альґіс Будріс. Хто б це не був, він зробив мені неабияку послугу. Я переписав формулу на картонку від сорочки і приклеїв скотчем на стіну поряд із друкарською машинкою. Невдовзі почало ставатися хороше. Не було раптового золотого потоку продажів у журналах, але кількість персональних приміток на листах відмови стала швидко зростати. Була навіть одна від Дарента Імбодена, редактора секції художньої літератури в «Playboy». У мене ледь серце не стало, коли прийшло те комюніке. «Playboy» платив по дві тисячі або більше доларів за оповідання, а дві штуки — це чверть річного заробітку моєї матері в Пайнлендському навчальному центрі.

Формула переписування була не єдиною причиною, чому я почав отримувати результати; підозрюю, другою причиною було те, що просто нарешті настала моя пора, прийшла моя година (як було в Єйтса з його грубим звіром[265]). Але навіть так, Формула точно посприяла. До її появи, якщо я продукував оповідку десь на чотири тисячі слів у першій чернетці, то вони часто перетворювалися на п’ять тисяч у другій (якісь автори — «викидайла», а я ж, боюся, завжди був природженим «додавайлом»). З появою Формули це змінилося. Навіть сьогодні я прагну, щоб у другій чернетці було 3600 слів, якщо в першій було 4000… а якщо перша чернетка роману має триста п’ятдесят тисяч слів, я, кров з носа, зменшу другу чернетку до трьохсот п’ятнадцяти… до трьохсот, якщо можливо. Зазвичай можливо. От чого мене навчила Формула, то це того, що кожне оповідання чи роман до певної межі стискаються. Якщо не можете викинути десять відсотків і при цьому зберегти базову історію та колорит, значить, ви недостатньо стараєтеся. Розважливе скорочування діє миттєво і дивовижно, наче літературна віагра. Його відчуєте і ви, і ваш ІЧ.

«Передісторія» — це все, що відбулося до початку вашої оповідки, але має вплив на власне історію. Передісторія допомагає окреслити персонажа та встановити мотивацію. На мою думку, важливо ввести передісторію якомога швидше, але не менш важливо зробити це зграбно. Як приклад незграбності наведу такий діалог:

— Привіт, колишня дружино, — сказав Том, коли Доріс увійшла до кімнати.

Для історії, може, й важливо знати, що Том і Доріс розлучені, але має бути кращий спосіб повідомити про це, аніж такий — делікатний, як маніяк із сокирою. Пропоную:

— Привіт, Доріс, — сказав Том. Його голос звучав природно — принаймні для його власних вух, але пальці однієї руки потяглися до безіменного пальця другої, де ще шість місяців тому була обручка.

Усе ще не претендує на Пулітцерівську премію і значно довше, ніж «Привіт, колишня дружино», але швидкість — це не все, як я вже намагався зауважити. А якщо ви вважаєте, що, крім передачі інформації, більше нічого не має значення, то вам слід покинути літературу і влаштуватися писати інструкції — загородка Ділберта[266] чекає.

Ви, мабуть, чули вираз «in medias res», який означає «посеред речей». Це древня та почесна техніка, але я її не люблю. In medias res потребує флешбеків, а я вважаю їх нудними та заяложеними. Вони завжди мені асоціюються з фільмами 40—50-х років, коли картинка починає плисти, а голоси відлунювати, раптом дія переноситься на шістнадцять місяців назад, і вимазаний багном злочинець, який щойно намагався втекти від собак-шукачів, — перспективний молодий адвокат, якого ще не підставили за вбивство продажного шефа поліції.

Як читача мене набагато більше цікавить, що ще станеться, а не вже сталося. Так, є геніальні романи, які йдуть супроти такого вподобання (а може, упередження): «Ребекка» Дафни дю Мор’є, «Звикле до темряви око» Барбари Вайн[267]; проте я люблю починати з самого початку, бути на рівних з автором. Я волію, щоб усе було від А до Я, подавайте мені першою закуску, а десерт — коли доїм усі овочі.

Навіть розказуючи історію прямолінійно, ви помітите, що неможливо зовсім уникнути хоч якоїсь передісторії. У реальності ж кожне життя по суті in medias res. Якщо ви представляєте сорокарічного чоловіка як головного героя на першій сторінці свого роману і якщо дія починається внаслідок того, що якась новітня людина чи ситуація вривається на сцену життя цього добродія — скажімо, аварія на дорозі, чи він робить послугу вродливій жінці, яка сексуально зиркає через плече, — вам усе одно в якийсь момент доведеться давати раду першим сорока рокам життя цього чоловіка. Від того як багато і добре ви розкажете про ці роки, неабияк залежить рівень успіху вашої оповідки і те, чи подумають читачі про неї як про «хороше чтиво» чи «нудьгу смертельну». Імовірно, Дж. К. Ролінґ, авторка книг про Гаррі Поттера, — чинний чемпіон передісторії. Не найгіршим вашим рішенням буде прочитати ці книжки, заодно зауважте, з якою легкістю в кожній наступній книжці коротко нагадуються події попередніх. (А ще книжки про Гаррі Поттера просто цікаві, нерозбавлена історія від початку до кінця.)

Ваш Ідеальний Читач зможе несамовито допомогти, коли мова зайде про те, щоб зрозуміти, наскільки добре ви впоралися з передісторією і як багато слід додати чи відняти в наступній чернетці. Ви маєте дуже уважно прислухатися до того, що не зрозумів ІЧ, і запитати себе, чи розумієте це ви. Якщо відповідь «так» і ви просто не виклали це на папері, то вашим завданням у другій чернетці буде прояснити. Якщо ж відповідь «ні», якщо частини вашої передісторії, які викликали сумніви в Ідеального Читача, туманні для вас теж, тоді вам треба набагато уважніше подумати про минулі події, які проливають світло на теперішню поведінку ваших героїв.

Також слід звернути увагу на ті частини передісторії, які знудили Ідеального Читача. Наприклад, у «Мішку з кістками» головний герой Майк Нунан — письменник за сорок, який на момент початку книги щойно втратив дружину через аневризму мозку. Ми вступаємо в історію в день її смерті, але на нас чекає ще достобіса передісторії, значно більше, ніж зазвичай у моїх творах. Сюди входить перша робота Майка (газетним репортером), продаж його першого роману, його історія публікацій і особливо те, що стосується їхнього літнього будиночка на заході Мену: як вони вирішили його купити і яка була його історія до появи Майка та Йоганни. Табіта, мій ІЧ, прочитала все це з явним задоволенням, але був також відрізок на дві чи три сторінки про громадську роботу Майка протягом року, коли померла його дружина, року, коли горе втрати посилювалося тяжкою творчою кризою. Таббі не сподобалося читати про громадську роботу.

— Кому яке діло? — запитала вона мене. — Я хочу знати ще про його погані сни, а не про те, як він балотувався до міськради, щоб допомагати безхатнім алкоголікам вибиратися з вуличного життя.

— Так, але ж у нього творча криза, — сказав я (коли романістові оскаржують щось йому симпатичне — котрогось із його любих, — перші три слова, що виходять з його рота, — це майже завжди «так, але ж»). — Ця криза триває рік, а може, й більше. Треба ж йому чимось займатися весь цей час, правда?

— Мабуть, так, — сказала Таббі, — але ж тобі не обов’язково при цьому зануджувати мене.

Ай! Гейм, сет і матч. Як і більшість ІЧ, Таббі буває безжальною, коли має рацію.