Розділ «Про письменство»

Френк був магістром англійської мови та літератури (вам необов’язково бути магістром англійської мови та літератури, аби стати письменником, але це точно не буде зайвим), який почав надсилати свої оповідання в журнали, бувши студентом коледжу. Він прослухав кілька курсів літературної творчості, і багато журналів, куди він подавався, порекомендували йому викладачі цих курсів. За рекомендаціями чи без, а Френк старанно читав оповідання в усіх журналах і порозсилав до них свої власні відповідно до того, де яке з них, на його думку, краще пасуватиме. «Три роки я читав кожне оповідання, яке виходило в журналі „Story“, — каже він і сміється. — Я, можливо, єдина людина в Америці, яка може таке сказати».

Старанно чи ні, а жодного Френкового оповідання не надрукували на цих ринках під час коледжу, проте він опублікував із півдесятка оповідань у студентському літературному журналі (назвімо його «Квартальник „Претензійність“»). Він отримував персональні листи відмови від читачів кількох видань, куди подавався, включно з журналом «Story» (жіноча версія Френка сказала: «Хай би тільки спробували не відповісти!») та «Georgia Review». Протягом цього часу Френк підписався на «Writer’s Digest» і «The Writer»[282], які уважно читав і звертав увагу на статті про агентів та супутні списки агентств. Він обвів імена кількох агентів, з котрими, як йому здавалося, поділяв згадані ними літературні інтереси. Особливу увагу Френк приділив агентам, які казали про прихильність до оповідок, «насичених конфліктом», — це така вишукана назва для саспенсів. Френка приваблюють саспенси, а ще детективи та оповідки про надприродне.

Через рік після випуску з коледжу Френк отримує перший лист, що його оповідання взяли, — о щасливий день. Лист надійшов із маленького журналу, який продається на кількох газетних розкладках, але переважно поширюється через передплату, назвімо його «Королівська змія». Видавець пропонує купити у Френка етюд на 1200 слів «Жінка в багажнику» за 25 доларів і дюжину авторських примірників журналу. У Френка, ясна річ, радості повні штани. Усіх родичів обдзвонив, навіть тих, кого не любить (особливо тих, кого не любить, думається мені). Двадцять п’ять баксів замало, щоб заплатити за квартиру і навіть купити продуктів на тиждень для себе та дружини, проте це визнання його прагнень до успіху, а воно — погодиться будь-який автор, якого щойно надрукували вперше, — безцінне: «Комусь потрібне те, що я зробив! Ура!» І це не єдина вигода. Це репутація, маленька сніжка, яку Френк відтепер котитиме з гори, сподіваючись перетворити на велетенську снігову кулю, доки спуститься додолу.

Через півроку Френк продає ще одне оповідання журналу, який називається «Лоджпайнський оглядач» (як і «Королівська змія», «Лоджпайнський оглядач» — сукупний образ). Правда, «продає» — надто сильно сказано. Френкові пропонують заплатити за його «Два типи чоловіків» двадцятьма п’ятьма авторськими примірниками. Проте це ще один плюсик до репутації. Френк підписує форму угоди (ледь не до смерті кайфуючи від напису під порожнім рядком для його підпису: «ВЛАСНИК ТВОРУ», Боже!) і відсилає її назад наступного дня.

Через місяць приходить біда. Приходить у формі листа, привітання в якому звучить так: «Шановний авторе „Лоджпайнського оглядача“». Френк читає лист із завмиранням серця. Грант не продовжили, і «Лоджпайнський оглядач» вирушив до великої письменницької майстерні на небі. Випуск прийдешнього літа буде останнім. Френкове оповідання, на жаль, було заплановане на осінь. Лист завершується побажанням Френкові успіху з іншими виданнями. У нижньому лівому кутку чиясь рука написала чотири слова: «СТРАШЕННО ПРИКРО за це».

Френкові теж СТРАШЕННО ПРИКРО (а коли нарізалися дешевого вина та прокинулися з дешево-винним похміллям, йому та його дружині стало ЩЕ ПРИКРІШЕ), але розчарування не заважає йому повернути в обіг своє майже опубліковане оповідання. На цей момент шість його копій пішли у світ. Френк ретельно записує, де вони побували і яку отримали відповідь під час кожної зупинки. Також він стежить, у яких журналах вдалося налагодити певний особистий контакт, навіть якщо він являє собою всього-на-всього два рукописні рядки та пляму від кави.

Через місяць після поганої новини про «Лоджпайнський оглядач» Френк отримує дуже хорошу новину. Вона прибуває в листі від чоловіка, про якого він ніколи не чув. Цей добродій — редактор свіжозаснованого маленького журналу «Галка». Зараз він збирає оповідання для першого випуску, і його давній шкільний друг, не хто інший, як редактор покійного «Лоджпайнського оглядача», згадав Френкове скасоване оповідання. Якщо Френк досі нікуди його не віддав, редактор «Галки» хотів би на нього подивитися. Він нічого не обіцяє, але…

А Френкові й не потрібні обіцянки. Як і більшість письменників-початківців, він потребує трішки підбадьорення і необмеженого запасу піци. Він шле «Два типи чоловіків» разом із листом подяки (і, звісно, листом подяки колишньому редакторові «Оглядача»). Через півроку його оповідання з’являється в першому випуску «Галки». Стара добра Мережа Зв’язків, що відіграє велику роль у видавництві, як і в багатьох інших сферах дії білих і рожевих комірців, знову бере гору. Гонорар Френка за оповідання — п’ятнадцять доларів, десять примірників і ще один важливий плюс до репутації.

Протягом наступного року Френк отримує роботу вчителя англійської мови та літератури в старшій школі. Хоча йому вкрай тяжко викладати літературу й перевіряти учнівські твори вдень, а працювати над власними творами вночі, він продовжує цим займатися; пише нові оповідання та надсилає їх видавцям, збирає листи відмов та періодично «відправляє у відставку» оповідання, які розіслав усюди, де тільки міг. «Вони матимуть добрий вигляд у збірці, коли вона нарешті вийде», — каже він своїй дружині. Наш герой також узяв на себе ще одну роботу: писати огляди фільмів і книжок для газети з сусіднього міста. Він дуже, дуже працьовита бджілка. А ще в нього закралася думка написати роман.

Коли його запитали, про що найважливіше пам’ятати молодому письменникові, який тільки починає пропонувати видавцям свою прозу, Френк зробив кількасекундну паузу і відповів: «Гарна подача».

Що-що?

Він киває. «Гарна подача, так. Коли надсилаєте кудись своє оповідання, до рукопису має додаватися короткий супровідний лист з інформацією для редактора про те, де ви публікували інші оповідання, і коротенькою анотацією. А на завершення слід подякувати йому за те, що прочитав ваше оповідання. Це особливо важливо.

Матеріали мають бути на високоякісному білому папері для документів — у жодному разі не на слизькому, на якому все розмазується. Текст твору має бути розміщений через два інтервали, а на першому аркуші в лівому верхньому кутку вкажіть свою адресу, номер телефону теж не завадить. У правому кутку зазначте приблизну кількість слів, — Френк замовкає, сміється і додає: — І не махлюйте. Більшість журнальних редакторів оцінюють обсяг оповідання, лише глянувши на друкований текст і прогорнувши рукопис».

Мене досі трохи дивує Френкова відповідь; я не очікував, що вона буде настільки сухою й конкретизованою.

— Угу, — каже він, — легко стати прагматичним, коли ти випустився з вищого навчального закладу і намагаєшся знайти собі місце в професії. Найперше, що я засвоїв, — це те, що тебе не стануть слухати, якщо не маєш вигляду професіонала.

Його тон чомусь примушує мене думати, що він вважає, ніби я майже забув, наскільки скрутно авторам без досвіду публікації. Мабуть, він має рацію. Зрештою, минуло майже сорок років від моменту, коли в мене в спальні була сотка з насадженим на неї стосом відмов.

— Не можна примусити їх полюбити ваше оповідання, — завершує Френк, — але можна принаймні зробити так, щоб їм було легко спробувати.

На момент написання цих рядків Френкова власна історія досі триває, але в нього світле майбутнє. Він уже опублікував шість оповідань та став лауреатом доволі престижної нагороди за одне з них, назвімо її Премія молодих письменників Міннесоти, хоча жодна складова Френка насправді не живе в Міннесоті. Грошовий приз становив 500 доларів — найбільший, із суттєвим відривом від попередніх, гонорар за оповідання в його житті. Він почав працювати над своїм романом, а шанований молодий агент на ім’я Річард Чамс (це теж псевдонім) погодився взятися за просування, коли його буде завершено (за прогнозом Френка, це має статися на початку весни 2001 року).

Френк усерйоз зайнявся пошуками агента приблизно в той самий час, що й ґрунтовно взявся за свій роман. «Мені не хотілося вкладати стільки праці, а потім не знати, як продати, куди подіти готовий роман», — сказав він мені.

Вивчивши LMP та списки агентів, Френк написав дванадцять листів, однакових в усьому, крім вітання. Ось зразок: