Розділ «Про письменство»

Я скоротив благодійність і громадську діяльність Майка з двох сторінок до двох абзаців. Виявилося, що Таббі мала рацію — я це зрозумів одразу, коли глянув на книжку з друку. Близько трьох мільйонів людей прочитало «Мішок з кістками», я отримав щонайменше чотири тисячі листів про цю книгу, і ще не було жодного зі словами: «Гей, індиче! Якою саме громадською роботою займався Майк протягом року, коли не міг писати?»

Щодо передісторії найважливіше пам’ятати, що (а) у кожного є минуле і (б) воно переважно не дуже цікаве. Залишайте тільки цікаві його частини та не захоплюйтеся всім іншим. Довгі історії життя найкраще сприймаються в барі, та й то лише за годину до закриття і коли ви пригощаєте.

Треба трохи поговорити про дослідження, такий собі спеціалізований різновид передісторії. І прошу вас, якщо вам таки треба провести дослідження, бо в деяких частинах вашої оповідки йдеться про те, з чим ви мало знайомі, то не забувайте про міру. Добре досліджена тема — це чудово, але не дозволяйте їй заступати вашу історію, виходити з передісторії. Вас, може, й заворожили новоздобуті знання про бактерії, які поїдають плоть, каналізаційну систему Нью-Йорка чи IQ-потенціал цуценят колі, але ваших читачів набагато більше цікавлять герої та історія.

Винятки з правила? Авжеж, хіба їх десь немає? Були успішні письменники — першими на думку спадають Артур Гейлі та Джеймс Міченер[268], — чиї романи немало спираються на фактаж і дослідження. Твори Гейлі — погано завуальовані довідники про роботу різних установ (банки, аеропорти, готелі), а у Міченера це суміш тревелогів, уроків географії та підручників з історії. Інші популярні письменники, як Том Кленсі та Патриція Корнвелл, більш сюжетоорієнтовані, однак теж докидають до мелодрами великі (часом важкостравні) шматки фактичної інформації. Іноді я думаю, що ці письменники подобаються великому сегменту читачів, які вважають, що в художній літературі є щось аморальне, позбавлене смаку, виправдати яке можна лише словами: «Ну, кхе, так, я читаю [вставити ім’я автора], але виключно в літаках та готельних номерах, де немає CNN. А ще я чимало дізнався про [вставити відповідну тему]».

Правда, на кожного успішного письменника фактографічного типу припадає сотня (чи навіть тисяча) епігонів, декого з яких публікують, а більшість — ні. У цілому я вважаю, що історія має бути передусім, але від дослідження нікуди не дінешся. Ну, або сачкуйте на власний страх і ризик.

Навесні 1999 року я повертався у Мен з Флориди, де ми з жінкою зимували. Це був мій другий день у дорозі. Я зупинився на маленькій заправці, зразу за з’їздом з Пенсильванської платної автостради. Вона така, знаєте, курйозна, старомодна; тут, щоб заправити тебе, досі виходить добродій, питає, як справи та за кого вболіваєш у турнірі студентської асоціації.

Я йому сказав, що справи в мене добре, а вболіваю за команду Дюкського університету. Відтак пішов за будівлю в туалет. За заправкою шумів переповнений талими водами струмок. Вийшовши з убиральні, я трохи спустився схилом, на якому валялися викинуті ободи коліс і деталі двигунів, щоб ближче подивитися на воду. На землі ще залишалися латки снігу. Я послизнувся на одній з них і поїхав униз насипом. Я вхопився за чийсь старий блок циліндрів і зупинив своє ковзання, перш ніж устиг набрати розгін, але, підводячись, усвідомив, що якби впав як треба, то проїхав би до самого низу, аж у струмок, і мене б змило. Я замислився, якби це сталося, то через скільки часу працівник автозаправної станції додумався б викликати поліцію штату[269], бачачи, що мій новесенький «лінкольн-навігатор» усе ще стоїть перед бензоколонками. Коли я знов опинився на платній автостраді, в мене було дві речі: мокра від падіння за заправкою «Мобіл» дупа і чудова ідея для оповідки.

У ній загадковий чоловік у чорному плащі — найімовірніше, зовсім не людина, а якесь створіння, невміло під неї замасковане, — покидає свій автомобіль перед маленькою автозаправною станцією на периферії в Пенсильванії. Автомобіль на вигляд як «б’юїк спешл» кінця 50-х, але це такий само «б’юїк», як чоловік у чорному плащі — людина. Автомобіль потрапляє в руки офіцерів поліції штату, чий штаб — у вигаданій казармі на заході Пенсильванії. Близько двадцяти років по тому ці копи розказують історію «б’юїка» розбитому горем синові полісмена, якого вбили під час виконання службових обов’язків.

Це була розкішна ідея, яка розвинулася в сильний роман про те, як ми передаємо свої знання та секрети. А ще це похмура та страхітлива історія про інопланетну машину, яка часом хапає та ковтає людей цілком. Було, правда, кілька незначних проблем. Наприклад, я ніц не знав про пенсильванську поліцію штату, але я не дозволяв цьому мені заважати. Я просто вигадав усе, чого не знав.

Мені можна було, бо я писав за зачиненими дверима, писав лише для себе та з думками про Ідеального Читача (моя ментальна версія Таббі рідко така ж ущиплива, як буває реальна дружина; у моїх фантазіях вона зазвичай аплодує і з сяючими очима заохочує мене без упину рухатися вперед). Один із разів, які запам’яталися мені найбільше, відбувався в номері на четвертому поверсі готелю «Еліот» у Бостоні; я сидів за столом під вікном і писав про розтин інопланетної кажаноподібної істоти, тим часом просто піді мною ринув велелюдний потік Бостонського марафону[270], а з бумбоксів на дахах ревіла «Dirty Water» гурту «The Standells». На вулиці була тисяча людей, а в моїй кімнаті жодної, що могла б обламати мені кайф і сказати, що ця деталь неправильна чи копи в західній Пенсильванії так не роблять, так що бє-бє-бє.

Цей роман — він називається «З Б’юїка 8»[271] — лежить у шухляді з кінця травня 1999 року, коли я завершив першу чернетку. Роботу затримували обставини, яких я не міг контролювати, але сподіваюсь і планую рано чи пізно провести кілька тижнів у Пенсильванії, де мені дали умовний дозвіл трохи поїздити з поліцією штату (за умови, яка здається мені, як не глянь, обґрунтованою, — не зображувати полісменів поганими, психами та ідіотами). Коли це станеться, я зможу повиправляти найгірші свої проколи й пододавати в роман гарних деталей.

Проте небагато. Дослідження — це передісторія і супутня інформація. В історії, яку я хочу розповісти в «Б’юїку 8», ідеться про монстрів і секрети, а не про робочі процеси поліції в Західній Пенсильванії. Я прагну додати дрібку правдоподібності, наче жменьку приправ, яку ви кидаєте в добрий соус для спагеті задля фінального штриха в смаку. Це відчуття реальності необхідне в будь-якому художньому творі, але особливо — в оповідці про анормальне та паранормальне. А ще достача деталей — за умови, що вони точні, — може породити хвилю листів від читачів, які люблять до всього доколупуватись і, вочевидь, живуть, аби розказувати письменникам, де ті облажалися (тон цих листів незмінно страшно веселий). Коли відступаєш від правила «пиши про те, що знаєш», дослідження не уникнути, і воно може неабияк доповнити вашу історію. Але не дозволяйте хвосту махати собакою, пам’ятайте, що ви пишете роман, а не наукову роботу. Історія завжди передусім. Гадаю, навіть Джейм Міченер і Артур Гейлі з цим би погодилися.

Мене часто запитують, чи вважаю я, що новому авторові художньої літератури буде користь від курсів або семінарів літературної творчості. Люди, які таке питають, дуже часто сподіваються відшукати універсальний ключик, таємний інгредієнт або магічну пір’їнку Дамбо, яких нізащо не знайти в аудиторіях чи письменницьких резерваціях, хай там що обіцяють буклети. Щодо мене, то я скептично ставлюся до письменницьких курсів, але не проти них у цілому.

У чудесному трагікомічному романі Т. Кораґессана Бойла «Схід — це схід»[272] є опис лісової колонії письменників, яка здалася мені казково-ідеальною. Кожен учасник має власну хатинку, де начебто весь день проводить за письмом. В обід офіціант із головної будівлі приносить до котеджів майбутніх гемінґвеїв та катерів коробку з обідом і ставить на східці ґанку. Дуже тихо ставить, щоб не порушити творчий транс мешканця хатинки. У кожній такій хатинці одна кімната призначена для письма, у другій стоїть ліжко для надважливого пообіднього сну… або для життєдайних пустощів з котримось із інших учасників.

Увечері всі члени колонії збираються в головному будинку за вечерею та п’янкими розмовами з письменниками-резидентами. Потім у вітальні перед гуркітливим вогнищем підсмажуються маршмелоу, пукається попкорн, п’ється вино і читаються вголос та критикуються оповідки членів колонії.

Для мене це звучало як абсолютно зачароване письменницьке середовище. Особливо мені сподобалося про те, що тобі під двері ставлять обід, тихенько залишають його, наче зубна фея — четвертак під подушкою дитини. Я так розумію, мене це привабило своєю віддаленістю від мого власного досвіду, коли творчий потік може в будь-який момент перерватися повідомленням від жінки, що забився унітаз і треба, щоб я його полагодив, чи дзвінком з офісу про неминучу загрозу пропущення мого чергового запису на прийом до стоматолога. У такі миті, я впевнений, у всіх письменників однакові думки, незалежно від рівня майстерності та успіху: «Боже, якби в мене були правильні умови для письма і правильні люди, які розуміють, тоді шедевр ТОЧНО просто лився б із мене».

Насправді ж я виявив, що повсякденні переривання та відволікання не надто шкодять ходу роботи і навіть можуть певним чином піти на користь. Зрештою, саме крупинки піску, які просочуються в мушлю устриці, допомагають утворити перлину, а не семінари з перлотворення з іншими устрицями. І чим дужче робота нависає над моїм днем, тим сильніше відчуття, що я мушу, а не просто хочу, і тим складніше стає її виконувати. Серйозною проблемою письменницьких майстерень є те, що мушу перетворюється на правило. Врешті-решт, ти прийшов не блукати самотньо, як хмарка, і відчувати красу лісів або велич гір. Ти маєш писати, чорт забирай, хоча б заради того, щоб твоїм колегам було що критикувати, коли вони смажитимуть свої кляті маршмелоу в головному будинку. Коли ж, з другого боку, щоб дитина вчасно потрапила в баскетбольний табір — не менш важливо, ніж ваша праця, то робота починає значно менше тиснути.

А стосовно тої критики, то наскільки вона цінна? З мого досвіду, на жаль, не дуже. Часто вона доводить до сказу своєю розмитістю. «Мені дуже сподобався настрій Пітерового оповідання», — може сказати хтось. «У ньому було щось… таке відчуття, не знаю… там таке лагідне, ну, ви розумієте… не знаю, як описати…»

Серед інших перлів письменницьких семінарів: «Мені здалося, що стиль, ну, такий, типу, ну ви розумієте»; «Поллі вийшла якась така стереотипна»; «Мені дуже сподобалися образи, бо я зміг побачити, про що він говорить, практично повністю».

І замість закидати цих дурних талалаїв їхніми ж свіжозасмаженими маршмелоу, багато хто з присутніх довкола вогню киває, усміхається, і вони видаються поважними та замисленими. І надто часто викладачі та письменники-резиденти кивають, усміхаються і видаються поважними та замисленими разом з усіма. Мало кому з учасників спадає на думку, що коли в тебе виникає відчуття, яке ти не можеш описати, то, ймовірно, не знаю, якось типу, мені здається, може, ти не на ті, блядь, курси прийшов.