Розділ «Частина 3 Квеббін»

Тридцять один, тридцять два, тридцять три, тридцять чотири . І ось він знову біля свого стільця. Починаємо другий раунд.

Вони ось-ось будуть у Вері… і, зрозуміло, не зупиняться. На відміну від тієї росіянки, Сірий точно знав, куди йому треба потрапити.

Тридцять два, тридцять три, тридцять чотири, тридцять п’ять, тридцять шість . Опинився біля стільця і готовий до нового кола.

До тридцяти років у них із Карлою було вже троє дітей (четвертий з’явився менш ніж рік тому), і ніхто не очікував у найближчому майбутньому отримати літній котедж, навіть найскромніший, такий, як будиночок на Осборн-роуд у північному Вері. Але тут на факультеті Джонсі стався сейсмічний зсув. Посаду декана обійняв його давній друг, і в результаті Джонсі став доцентом щонайменше на три роки раніше, ніж у найсміливіших своїх планах. Збільшення зарплатні теж виявилося суттєвим.

Тридцять п’ять, тридцять шість, тридцять сім, тридцять вісім , і знову до стільця. Добре. Звичайна прогулянка по камері, але заспокоює.

Того ж року померла бабуся Карли, і її досить непогану спадщину було поділено між Карлою і її сестрою, оскільки представників проміжного покоління не лишилося. Ось так вони й купили котедж. І першого ж літа повезли дітей до Вінзорської греблі, а звідти — на екскурсію. Їхній гід, службовець Массачусетського управління водопостачанням у темно-зеленій уніформі, розповів, що район навколо Квеббінського водосховища є куточком дикої природи і вважається основним районом проживання орлів у Массачусетсі. (Джон і Майша, старші діти, сподівалися побачити парочку орлів, але були розчаровані.) Водосховище було створене в тридцяті роки. При цьому затопили три фермерські райони, кожен із невеликими містечками в центрі. На той час землі, що оточували озеро, були впорядкованими, але років через шістдесят вони набули вигляду, який, мабуть, мала вся Нова Англія до того, як у середині сімнадцятого століття сюди прийшли індустріалізація та сільськогосподарська обробка ґрунту. Лабіринт вибоїстих небрукованих доріг і стежок розповзався вздовж східного берега озера — одного з найчистіших резервуарів прісної води в усій Північній Америці, повідав гід, — але на цьому переваги цивілізації закінчувалися. Тим, у кого виникало бажання просунутися далі опори № 12 на Східному відрозі, доводилося взувати міцні похідні черевики. Так сказав гід. Лоррінгтоном його звали.

У їхній групі було крім них іще з десяток людей. На той час вони майже повернулися до вихідної точки і стояли в кінці дороги, що перетинала Вінзорську греблю, дивлячись на північ, на водосховище (блакитний Квеббін переливався мільйонами іскор під ясним літнім сонечком, Джої солодко спав у переносці на спині Джонсі). Лоррінгтон закінчував програму і вже хотів був побажати всім доброго дня, коли якийсь чоловік у спортивній кофті з написом «РАТҐЕРС»[207], як школяр, підняв руку й запитав:

— Опора № 12? Це не та, де росіянка?…

Тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок, сорок один , і назад до стільця.

Звичка рахувати, не замислюючись над цифрами, з’явилась у Джонсі давно. Карла вважала це ознакою обсесивно-компульсивного розладу. Так це чи не так, Джонсі не знав, проте він добре знав, що лічба його заспокоює, тому пішов на чергове коло.

На слові «росіянка» губи Лоррінгтона стислися. Це явно не входило до його лекції. Не сприяло появі піднесеного настрою, який, за задумом представників Управління водопостачанням, повинні були брати з собою туристи. Бостонська вода найчистіша, найкраща водопровідна вода у світі (залежно, звичайно ж, від стану муніципальних труб, якими вона йшла останні вісім-десять миль своєї подорожі) — отаку думку вони хотіли донести людям.

— Я мало знаю про це, сер, — сказав гід, і Джонсі подумав: «Господи, здається, наш гід трохи підбріхує».

Сорок один, сорок два, сорок три , знову за стілець, і готовий почати все спочатку. Тепер він пішов швидше. Руки зчеплені за спиною, як у капітана, який походжає баком… або корабельним карцером після успішного матроського заколоту. Друге порівняння йому здалося влучнішим.

Джонсі все своє доросле життя викладав історію, і цікавість стала його другою натурою. Повернувшись із екскурсії, наступного дня він попрямував до бібліотеки, переглянув підшивку місцевої газети і знайшов інформацію. Викладена вона була сухо й коротко — у тій же газеті описи пікніків подавалися значно яскравіше й докладніше, — зате їхній листоноша знав набагато більше і був щасливий поділитися. Старий містер Беквіт. Джонсі досі пам’ятав його останні слова, сказані перед тим, як він завів свою блакитну з білим поштову вантажівку і покотив по Осборн-роуд, до наступної поштової скриньки: улітку на південному березі озера завжди приходило багато пошти. Джонсі повернувся до котеджу, їхнього несподіваного подарунка, думаючи про те, що Лоррінгтон недарма не схотів розповідати про росіянку.

Це було б антирекламою.

Ім’я її чи то Ілена, чи то Елайна Тімарова — достеменно не знає ніхто. У Вері вона з’являється на початку осені 1995-го на «Форд-Ескорті» зі скромною жовтою наліпкою «Герц»[208] на лобовому склі. Автівка виявляється краденою, і округом починають поширюватися непідтверджені, але пікантні чутки про те, що вона отримала ключі від машини прямо в аеропорту Лоґана[209], розплатившись натурою. Хтозна, може, в ті часи й таке траплялося.

Однак з’ясовується, що вона трохи несповна розуму, хвора на голову. Хтось згадує синець на вилиці, хтось — криво застебнуту блузку. Англійською говорить вона погано, але запасу слів якось вистачає, щоб дізнатися про те, що її цікавить: дорогу до Квеббінського водосховища. Вказівки вона записує (російською мовою) на папірець. Того ж вечора, коли дорога через Вінзорську греблю вже закрита, у зоні для пікніків, біля Ґудно-Дайка, знайдено кинутий «Ескорт». Наступного ранку машина, як і раніше, стоїть на місці, і два хлопці з Управління водопостачанням (хто знає, можливо, одним із них був Лоррінгтон) і двоє лісників зі Служби охорони лісів починають її шукати.

У двох милях угору по Іст-стрит вони знаходять її туфлі. Ще через дві милі, там, де Іст-стрит стає ґрунтівкою (далі вона в’ється крізь зарості на східному березі водосховища, і це вже зовсім не вулиця, а массачусетський варіант Просіки), знаходять її блузку — ох! Далі, за дві милі після кинутої блузки, Іст-стрит закінчується, і просіка з коліями, Фіцпатрік-роуд, веде геть від озера. Пошукова група вже збирається рушати в цьому напрямку, коли хтось помічає щось рожеве, що висить на гілці дерева трохи нижче по річці. Виявляється, це ліфчик зниклої дами.

Земля в тому місці волога, але не грузька, і вони можуть іти як по її слідах, так і по зламаних гілках, через які вона пробиралася, напевне, завдаючи своїй відкритій шкірі таких ран, що й подумати лячно. Однак наявність ран не викликає сумніву, і вони не мають права їх не помічати: плями крові на гілках, а потім і на каменях — частина її сліду.

За милю від того місця, де закінчується Іст-стрит, вони натрапляють на кам’яну будівлю, що, як на постаменті, стоїть на величезному голому шматку породи, який стирчить із землі. Фасадом вона повернута до гори Помері за Східним відрогом. У цій будівлі й розташована опора № 12, і автівкою до неї можна дістатися лише з півночі. Чому Ілена, або Елайна, не під’їхала сюди з півночі, назавжди лишиться загадкою.