Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

На дорогу повільно й обережно, хоч йому і було простіше, ніж автобусу, викотився «Лінкольн Навігатор» із трьома вдягненими в помаранчеві жилети мисливцями всередині. Усі троє — дужі хлопці — вчепилися поглядами в гелікоптери та солдатів у зелених комбінезонах, що метушились навкруги; переважно — в кулемети. В’єтнам прийшов до Північного Мейну, слава тобі, Господи. Незабаром вони приєднаються до решти в ізоляторі.

Кілька солдатів підійшли, коли «Навігатор» зупинився за автобусом з його наклейками «Гордість Блакитного Диявола» і «Цей автобус зупиняється на всіх залізничних переїздах». Троє юристів чи банкірів зі своїми холестериновими проблемами і товстими портфелями акцій, з тих, що вдають із себе крутих хлопців і вважають (утім, незабаром їхню оману буде розвіяно), що вони всі живуть у спокійній мирній Америці. Незабаром вони опиняться в корівнику (або в загорожі, якщо не зможуть без свіжого повітря), де їхні картки «Віза» не викличуть ні в кого благоговіння. Їм дозволять залишити стільникові телефони — у такій глушині зв’язку все одно немає, тому нехай тицяють на «додзвонитися», це їх хоч якось розважить.

— Усе перекрито надійно? — запитав Курц.

— Гадаю, так.

— Ловиш на льоту?

Овен знизав плечима.

— Скільки всього людей у «Синій зоні», Овене?

— За нашими підрахунками, вісімсот. У зонах А1 і В1 не більше за сотню.

Це добре, за умови що ніхто не прослизнув. Що стосується забруднення, кілька тих, хто прослизнув, погоди не зроблять, принаймні поки що новини стосовно цього були доволі обнадійливими. Однак що стосується витоку інформації, тут могли виникнути ускладнення. Останнім часом їздити на чарівному коні стало не так уже й легко. Надто багато людей із відеокамерами. Надто багато телевізійних гелікоптерів. Надто багато очей спостерігають.

Курц сказав:

— Заходь до крамниці. Мені готують трейлер, але його ще не доправили.

— Un momento[73], — сказав Андергілл і вибіг сходинками автобуса. Коли він повернувся, в руці його був затиснутий паперовий пакет із «Бургер Кінг», просякнутий жирними плямами, на плечі висів магнітофон.

Курц кивнув на пакет.

— Коли-небудь це тебе вб’є.

— Ми — персонажі «Війни світів», а ви думаєте про холестерин?

Трохи позаду один із новоприбулих здорованів-мисливців заявив, що хоче зателефонувати своєму адвокатові, і це, вочевидь, означало, що він був банкіром. Курц повів Андергілла до крамниці. Над їхніми головами вогні, що повернулися, носилися серед хмар, підстрибуючи і пританцьовуючи, як диснеївські персонажі.

У кабінеті старого Ґосселіна стояв запах салямі, сигар, пива й сірки. «Чи то протухлі яйця, чи то хтось пустив гази», — вирішив Курц. Можливо, те й те. До цих запахів домішувався легкий, але помітний запах етилового спирту. Їхній запах. Тепер він був усюди. Хтось інший вирішив би, що він є результатом нервового збудження й надмірної уяви, але Курц ніколи не був обтяжений ні тим, ні іншим. У будь-якому разі, він не вірив, що сто квадратних миль лісів навколо крамниці Ґосселіна мають майбутнє як життєздатна екосистема. Коли робиш якусь шафу, іноді доводиться повністю, до деревини, зішкребти вже нанесений лак і почати все заново.

Курц сів за письмовий стіл і висунув одну шухлядку. Усередині стояла картонна коробка з написом «ХІМ/США/10 ОДИНИЦЬ». Молодець Перлмуттер. Курц дістав і відкрив коробку. Усередині лежали маленькі пластикові респіратори, прозорі, які надягають на рот і ніс. Один він кинув Андергіллу, потім надів один на себе, швидко приладнавши гумки.

— Це обов’язково? — запитав Овен.

— Ми не знаємо. І не думай, що ти маєш велику честь, за годину всі будуть у таких. Крім цивільних в ізоляторі, зрозуміло.