Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Вибухом його втисло в сидіння, «Чинук» підкинуло вгору, як іграшку. Крізь страхітливий гуркіт він почув, як Тоні Едвардс, сиплючи прокльонами, бореться з ручкою керування. Позаду пролунали крики, але, хоч багато хто з команди був поранений, вони втратили тільки Пінкі Брайсона, який на момент вибуху визирав із дверей і випав з гелікоптера, коли його накрила ударна хвиля.

— Тримаю, тримаю, тримаю! — волав Тоні, але минуло секунд тридцять, перш ніж він дійсно вирівняв машину. Овену ці секунди здалися годинами. Гімн загону перестав грати в навушниках, що не віщувало нічого доброго про Конка і хлопців у «Синьому-2».

Тоні різко розвернув Синього Лідера, й Овен побачив, що плексигласове лобове скло тріснуло у двох місцях. За спиною хтось продовжував кричати. Як з’ясувалося, Маккавано якимось чином утратив два пальці.

— Хай йому грець! — пробурмотів Тоні. — Босе, ви врятували наші дупи. Дякую.

Овен не почув. Він дивився на залишки корабля, який розвалився щонайменше на три частини. Сказати точно було важко, тому що над ним літало всіляке лайно і повітря наповнилося червонувато-коричневим туманом. Трохи легше було роздивитись рештки вертольота Дефореста. Він лежав на боці в спіненій грязюці. Біля лівого борту довгий шматок розламаного гвинта плавав у воді, як гігантське весло байдарки. Ярдів за п’ятдесят[87] стирчали інші уламки гвинта, чорні, покручені лютою кулею жовто-білого вогню. Це були Конклін і «Синій-2».

Тріск і писк у радіо. Блейкі і «Синій-3».

— Босе, прийом, босе, бачу…

— Три, це Лідер. Наказую…

— Лідере, це Три. Бачу тих, що вижили, повторюю, бачу тих, що вижили з «Синього-4», троє… ні, четверо… Я спускаюсь…

— Відставити, Синій-3. Не спускатись. Повернутися на позицію плюс п’ятдесят… Відставити. На позицію плюс сто п’ятдесят. Один, п’ять, нуль. Виконувати негайно!

— Але, сер… бос, як же… Я бачу Фрідмана, чорт, він горить!

— Слухати мене, Джо Блейкі, — пролунав характерний рипучий голос Курца, який устиг вислизнути від червоної гидоти. «Неначе знав, що станеться», — подумав Овен. — Узяти дупу в руки й забратися звідти негайно! Або я гарантую, що наступного тижня ти замітатимеш верблюже лайно в спекотній країні, де заборонено алкоголь. Кінець зв’язку!

Синій-3 замовк. Два гелікоптери, що залишилися, повернулися на початкову позицію і відлетіли ще на сто п’ятдесят ярдів. Овен спостерігав за скаженою хмарою грибка Ріплі, яка по спіралі йшла в небо, і гадав, чи дійсно Курц знав, що станеться, чи послухався інтуїції? Вчасно вони з Блейкі відлетіли? Адже ті були заразні. Що б не говорили сірі чоловічки, вони були заразні. Овен не знав, чи виправдовувало це те, що вони тільки-но зробили, але вважав, що ті, хто вижив після катастрофи «Синього-4» Рея Дефореста, вже приречені. Або гірше: мутанти, які перетворюються на казна-що.

— Овене, — сказало радіо.

Тоні, піднявши брови, подивився на нього.

— Овене.

Зітхнувши, Овен рухом підборіддя перемкнувся на особисту частоту Курца.

— Слухаю, босе.

Курц сидів у «Кайові», газета все ще лежала в нього на колінах. І він, і Фредді були в масках, як і решта учасників штурмової групи. Напевне, навіть нещасні на землі досі не зняли їх. Можливо, від масок не було ніякого пуття, але Курц, який не мав ані найменшого бажання підхопити Ріплі, крім іншого, був іще й великим начальником, зобов’язаним подавати приклад підлеглим. Та й навіщо ризикувати? Що ж стосується Фредді Джонсона… Щодо Фредді у нього були плани.

— Слухаю, босе, — виголосив у навушниках Андергілл.