Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Між хмар раз у раз з’являлися туманні клаптики лісу, що здавався нескінченним, скільки не дивись на захід.

— Синій Лідере, говорить Синій-2.

— Слухаю, Два.

— Бачу «Синього гостя». Підтвердьте.

Секунду Овен вагався, потім наважився. Від того, що він побачив, перехопило подих. Світлина, зображення в рамочці, річ, яку можна потримати в руках, — це одне. Тут же було щось зовсім інше.

— Підтверджую, Два. «Синя групо», це Синій Лідер. Залишатися на місці, повторюю, залишатися на місці.

Один за одним відгукнулись інші гелікоптери. Тільки Курц не озвався, але його вертоліт теж припинив рух і завис на одному місці. «Чинуки» і «Кайова» висіли в повітрі приблизно за три чверті милі від приземленого космічного апарата. До нього вела гігантська смуга повалених дерев, ніби хтось пройшовся лісом із циклопічною газонокосаркою. У кінці цієї просіки було болото. Мертві дерева чіплялися за небо, немов хотіли схопити й розірвати хмари. Виднілися зиґзаґи талого снігу, жовтуваті в тих місцях, де вони просочувались у вологу землю. З ними поряд — чорні вени та капіляри відкритої води.

Корабель, гігантське сіре блюдце діаметром майже чверть милі, звалився посеред болота, розкидавши дерева й уламки на всі боки. «Синій гість» (у якому насправді не було нічого синього) завмер у дальшому кінці болота, де з землі піднімався крутий кам’янистий горб. Довгий вигнутий край корабля зникав у хиткому, насиченому вологою ґрунті. Його гладенький корпус був усіяний шматками гілок і грудками бруду.

Уцілілі сірі чоловічки стояли навколо корабля, переважно на вкритих снігом купинах, під його піднятим краєм; якби світило сонце, вони б стояли в його тіні. Що сказати… ясна річ, дехто вбачав у цьому швидше троянського коня, ніж розбитий корабель прибульців, але вцілілі сірі чоловічки, голі й беззбройні, не здавалися чимось небезпечним. «Близько сотні», — казав Курц, але зараз їх уже було менше. Овен нарахував близько шістдесяти. Він побачив як мінімум дюжину трупів різного ступеня червонуватого розкладення, які валялися на снігових купинах. Деякі лежали ниць у неглибокій чорній воді. Подекуди виднілися плями так званого грибка Ріплі, що здавались особливо яскравими на тлі білого снігу… Тільки не всі плями були яскравими, зрозумів Овен, коли оглянув їх крізь бінокль. Деякі вже почали сіріти — жертви холоду, атмосфери або їх поєднання. Ні, вони не були добре пристосовані для виживання тут. Ні самі сірі чоловічки, ні грибок, який вони привезли з собою.

Чи здатна ця речовина поширюватися? Вірилося насилу.

— Синій Лідере? — подав голос Конк. — Чуєш мене, старий?

— Чую. Помовч хвилину.

Овен нахилився, потягся до перемикача під рукою пілота (Тоні Едвардс, славний хлопака) і перевів радіо на загальну частоту. Згадка Курца про Босанскі Нові йому не спала на думку, як і те, що він жахливо помиляється, і те, що він може серйозно недооцінювати шаленість Курца. Він виконував роботу, практично взагалі ні про що не замислюючись. Так йому здавалося пізніше, коли він, зазираючи в минуле, знов і знов обмірковував і аналізував цю подію. Звичайне клацання перемикачем. От і все, що було потрібно, щоб назавжди змінити життя людини.

Пролунав голос, гучний і чіткий, голос, який не впізнав би жоден із салаг Курца. Вони знали Едді Веддера[80], а Волтер Кронкайт був просто людиною з іншого життя.

— …немає. Il n’y a pas d’infection ici .

Дві секунди, потім голосом, який не відрізнити від голосу Барбари Стрейзанд:

— Сто тринадцять. Сто сімнадцять. Сто дев’ятнадцять.

Овен нещодавно зрозумів, що вони почали перераховувати прості числа від одного. Дорогою до Ґосселіна, в автобусі, різні голоси дійшли до чотирицифрових простих чисел.

— Ми помираємо, — промовив голос Барбари Стрейзанд. — On se meurt, on crиve . — Пауза, потім голосом Девіда Леттермана[81]: — Сто двадцять сім. Сто…

— Припинити! — гаркнув Курц.