Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Він зробив глибокий вдих, не відриваючи погляду від гелікоптерів, завислих у повітрі.

— Але ви повинні знати, хлопці, що сірі чоловічки докучають нам із кінця сорокових років, а я маю з ними справу з кінця сімдесятих і можу вам сказати: якщо хтось підходить до тебе з піднятими руками і каже «я здаюся», це ще не означає, хвала Господу, що в нього де-небудь у дупі не прихована для тебе пінта нітрогліцерину. Так от, старі мудрі золоті рибки, що плавають у спеціальних мозкових акваріумах, майже всі вони твердять, що сірі чоловічки з’явилися сюди, коли ми почали підривати атомні й водневі бомби, що вони прилетіли до нас, як мошки на світло. Не знаю, правда це чи ні, я не мислитель, це заняття для інших, як кажуть, хай капуста думає, в неї голова є, але очі мені не зраджують, хлопці, і ось що я вам скажу, хлопці: ці сірі тварюки так само нешкідливі, як вовк у курнику. За ці роки ми їх чимало переловили, але жодна не вижила. Коли вони помирають, їхні тіла швидко розкладаються й перетворюються на ту речовину, яку ви зараз бачите внизу, ту, що ви, хлопці, називаєте грибком Ріплі. Іноді вони вибухають. Чуєте? Вибухають. Грибок, який вони несуть у собі, — хоча дехто з золотих рибок вважає, що саме грибок у них за головного, — швидко помирає, якщо не потрапляє на живий організм. Повторюю: на живий організм, і схоже, що найбільше він любить старого доброго гомо сапієнса, хвала Господу. І коли на вас потрапить хоч така частинка того грибка, яка вміщується під ніготь, настає повний атас!

Це було не зовсім правдою — насправді це не мало зовсім нічого спільного з правдою, — але ніхто не воює так люто, як налякані солдати. Курц знав це з досвіду.

— Хлопчики, наші маленькі сірі друзі — телепати і, схоже, передають нам цю здатність через повітря. Ми заражаємося нею, навіть коли не заражаємося грибком. І хоч ви можете подумати, що читати чужі думки весело і що з такою здатністю у вас буде не життя, а суцільне свято, я розповім вам про те, що на вас чекає трохи далі: шизофренія, параноя, втрата зв’язку з реальністю і повне, повторюю, ПОВНЕ, блядь, АБСОЛЮТНЕ БОЖЕВІЛЛЯ. Хлопці з мозкового центру, бережи їх Боже, вважають, що ця телепатія поки що передається на відносно короткий час, але не мені вам розповідати, що буде, якщо сірим чоловічкам дозволити тут осісти й почуватися вільно. Тепер я хочу, щоб ви слухали мене дуже-дуже уважно. Щоб ви слухали так, ніби від цього залежить ваше життя, зрозуміло? Коли вони забирають нас , повторюю: коли вони забирають нас (а ви всі знаєте, що викрадення трапляються, — більшість із тих, хто стверджує, ніби їх викрадали інопланетяни, нахабно брешуть, але не всі), ті, кого вони відпускають, нерідко повертаються з імплантами. Іноді це всього лише інструменти, які-небудь передавачі або дозиметри, але іноді — істоти, які пожирають господарів ізсередини, жиріють, а потім розривають їх на частини. Цих тварюк підсаджують людям ті самі істоти, які зараз зібралися внизу, такі голі й беззахисні. Вони запевняють нас, що тут інфекції немає, хоча ми точно знаємо, що вони заражені по саме інь-ян, по саму дупу і по всі інші місця. Я більш ніж двадцять п’ять років бачу, як все це відбувається, і кажу вам: це воно , це вторгнення, це Суперкубок Суперкубків, і ви, хлопці, захищаєтесь. Вони не безпорадні маленькі інопланетні чоловічки, які чекають, поки хто-небудь позичить їм телефонну картку Нової Англії, щоб зателефонувати додому, вони — хвороба . Вони — рак; і, хвала Господу, хлопці, ми з вами — хіміотерапія, одна велика, гаряча доза радіації. Ви мене чуєте, хлопці?

Цього разу ніхто не відповів ствердно. Ніяких «прийнято», «чую вас». Ефір заповнили нервові, збуджені вигуки, що аж тремтіли від нетерпіння.

— Рак, хлопці. Вони — рак. Краще й не скажеш, хоча, як ви знаєте, я не оратор. Овене, чуєш мене?

— Прийняв, босе.

Рівний, спокійний голос, прокляття. Але нічого, хай буде спокійний, поки ще може. З Овеном Андергіллом завершено. Курц підняв складений із газети капелюх і захоплено обвів його поглядом. Овену Андергіллу настав кінець.

— Що там унизу, Овене? Що там товчеться навколо цього корабля? Що забуло вдягти штани й черевики, коли виходило сьогодні вранці з дому?

— Рак, босе.

— Правильно. Тепер командуй, і починаємо справу. Уперед, Овене.

Неквапливо, знаючи, що його люди в бойових гелікоптерах спостерігатимуть за ним (ніколи раніше він не виголошував таких довгих промов і жодне його слово не було підготоване заздалегідь, хіба що вві сні), він розвернув кашкет козирком назад.

Овен бачив, як Тоні Едвардс розвернув бейсболку з логотипом «New York Mets» козирком назад, чув, як Брайсон і Бертінеллі розвертають кулемети, і розумів, що це відбувається по-справжньому. Зараз буде спекотно. Він міг або сісти в машину і поїхати разом з усіма, або лишитися на дорозі й опинитися в неї під колесами — іншого вибору Курц йому не залишив.

Але було ще щось, щось погане, що сталося з ним… Коли? Років у вісім? Сім? Може, навіть раніше. Якось він грався на галявині перед будинком у Падьюка, батько ще не повернувся з роботи, мати кудись пішла, можливо, до молитовного будинку баптистів, готуватися до чергового ярмарку домашньої випічки (на відміну від Курца, для неї «хвала Господу» було не просто висловом), і побачив, як до будинку сусідів, Рейплоу, під’їхала «швидка». Сирена не гула, але мигалки працювали. З неї вистрибнули двоє чоловіків у комбінезонах, схожих на той, який зараз був на самому Овені, і побігли до будинку Рейплоу, на ходу розкладаючи блискучі ноші. Жодного разу не збившись із кроку. Це було схоже на цирковий фокус.

Не минуло й десяти хвилин, як вони винесли на ношах місіс Рейплоу. Очі її були заплющені. Містер Рейплоу вийшов за ними, не зачинивши дверей. Містер Рейплоу, який був одного віку з батьком, раптом зробився схожим на старого діда. Ще один фокус. Містер Рейплоу подивився праворуч, коли його дружину вантажили у «швидку», побачив Овена в шортиках, на колінах, на травичці з м’ячем у руках. «Вони кажуть, це удар! — крикнув містер Рейплоу. — Лікарня Святої Марії! Передай матері, Овене!» Після цього він заліз у «швидку», і «швидка» поїхала. Наступні хвилин п’ять Овен грався з м’ячем, підкидаючи його в повітря і ловлячи, але при цьому поглядав на двері, які містер Рейплоу залишив відчиненими, і думав, що їх потрібно зачинити. Таку дію мати назвала б актом християнського милосердя.

Нарешті він устав і підійшов до газону Рейплоу. Рейплоу завжди були з ним добрими. Нічого особливого («Нічого такого, через що варто було б підхоплюватися посеред ночі й черкати листа додому», — сказала б його мати), але місіс Рейплоу готувала пречудове печиво і не забувала пригощати його, не кажучи вже про те, що весела повнощока місіс Рейплоу дозволяла йому в себе на кухні вилизувати тарілки й миски, у яких готувалися глазур і тісто для булочок. А містер Рейплоу навчив його робити паперові літачки, які літали по-справжньому. Трьох різних видів. Тому Рейплоу заслуговували на милосердя, християнське милосердя. Однак, ледь переступивши поріг будинку Рейплоу, він зрозумів, що прийшов сюди не через християнське милосердя. Коли займаєшся християнським милосердям, твоя штука не твердне.

П’ять хвилин — чи, може, п’ятнадцять або півгодини, час минав, як уві сні, — Овен просто ходив по будинку Рейплоу, нічого не роблячи, і весь цей час його штука, тверда як камінь, стояла сторчма і від напруги навіть пульсувала, як друге серце. Це було не боляче, ні, це було приємно , і через багато років він зрозумів, чим було це мовчазне блукання — прелюдією. І тому, що він не мав нічого проти Рейплоу, тому, що вони йому навіть подобалися, чомусь було ще приємніше. Якби його спіймали (а його так і не спіймали) і запитали: навіщо ти це зробив, — він би відповів: не знаю , і це була б свята правда.

Та він і не накоїв нічого особливого. У ванній на нижньому поверсі знайшов зубну щітку з написом «Дік». То було ім’я містера Рейплоу. Овен спробував помочитися на щетинки зубної щітки, ось що він задумав, тільки його штука була занадто твердою і сечі з неї не витекло ні краплі. Тому він просто плюнув на щітку, втер пальцем слину й поставив її на місце. На кухні він розлив склянку води на пальники електричної плити. Потім дістав із серванта великий порцеляновий таріль. «Вони кажуть, це дар, — промовив Овен, піднімаючи посудину над головою. — Напевне, дар від Господа. У неї буде дитина». І жбурнув таріль у куток, де він розлетівся на тисячу уламків. Після цього він вибіг із будинку. Сила, що сиділа всередині нього, від якої його штука затверділа, а очі, здавалося, стали завеликими для орбіт, покинула його, дзвін розбитої порцеляни вичавив її, немов прищик, і, якби батьки так не турбувалися про місіс Рейплоу, вони б помітили, що з їхнім сином щось не так. Утім, скоріш за все, вони б просто вирішили, що він теж хвилюється про здоров’я сусідки.

Наступного тижня він спав мало, а коли спав, бачив погані сни. В одному з них місіс Рейплоу повернулася додому з лікарні з дитиною, яку їй приніс лелека, тільки дитина була чорною і мертвою. Овена гризли почуття провини й сорому (проте не настільки, щоб зізнатися, та й що, в ім’я Господа Бога, йому було говорити, коли б мати-баптистка запитала в нього, що з ним?), і все ж таки він ні на хвилину не забував того солодкого задоволення, яке пережив, коли стояв у ванній зі спущеними на коліна шортами, намагаючись помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, або того збудження, яке пронизало його, коли розбився таріль. Якби він був трохи старшим, то, напевне, кінчив би в штани. Невинність полягала в безглуздості; щастя — у дзвоні уламків; післясмак — у повільному й приємному погойдуванні на хвилях жалю про скоєне і страху бути викритим. Містер Рейплоу говорив про дар, але батько, прийшовши ввечері додому, розповів, що в неї не дар, а удар . Кровоносна судина лопнула в мозку місіс Рейплоу, це й називається удар.

І ось усе повторилось.