Розділ «Частина 1 Рак»

— Серйозно?

— Слухай, я не знаю. — Піт відвернувся й наче засоромився.

Генрі ледь пригадав цей курінь… А те, що дах провалився, навіть добре, бо, якщо він провалився як слід, у цього жалюгідного притулку з’явилася хоч якась стіна, за якою можна ховатися від вітру.

— Як далеко?

— Півмилі. Може, три чверті.

- І ти впевнений?

— Ага.

— Ти зможеш стільки пройти зі своїм коліном?

— Думаю, так… Але чи зможе вона?

— Здається, їй уже краще.

Генрі поклав руки на плечі жінки й повернув її до себе обличчям із широко розплющеними очима так, що вони мало не зіткнулися носами. Війнуло огидним диханням — антифриз із домішкою чогось маслянистого й органічного, — але він не відсторонився.

— Треба йти! — сказав він їй. Не крикнув, але промовив голосно, тоном наказу. — На рахунок три підете зі мною. Один, два, три!

Узявши жінку за руку, він провів її навколо «скаута» на дорогу. Після секундного опору вона слухняно пішла за ним, схоже, навіть не помічаючи різких поривів вітру. Так вони йшли хвилин зо п’ять, Генрі тримав її праву руку своєю лівою, доки Піт знову не хитнувся.

— Зачекайте, — сказав він. — Кляте коліно знову вирішило пограти.

Поки він, нахилившись, розтирав коліно, Генрі подивився на небо. Вогнів там уже не було.

— Ну що, порядок? Зможеш дійти?

— Дійду, — відрубав Піт. — Уперед. Ходімо.

Вони без проблем минули поворот, піднялися до середини пагорба, а потім Піт упав і зі стогоном та прокльонами схопився за коліно. Побачивши, як дивиться на нього Генрі, він видав незвичайний звук, щось середнє між сміхом і гарчанням.

— Не переймайся щодо мене, — сказав він. — Пташка Піт упорається.

— Ти впевнений?