Розділ «Частина 1 Рак»

— Поправ їй шапку.

— Що? — Піт теж підвівся, хоч і тримався на ногах не дуже впевнено.

— Не хочу її відпускати. Поправ їй шапку, прибери з очей.

Дуже обережно Піт простяг руку і поправив вушанку. Жінка трохи нахилилася, скривилась і пукнула.

— Велике спасибі, — гидливо мовив Піт. — Концерт закінчено, до побачення.

Генрі відчув, що жінка похитнулася, і взявся за неї міцніше.

— Ходімо! — закричав він їй просто в обличчя. — Разом зі мною! Робіть крок на рахунок три. Один, два, три !

Він рушив у зворотний бік, у напрямку до «скаута». Тепер жінка дивилася на нього, і Генрі тримав її погляд. Не дивлячись на Піта — щоб не втратити її знову, — він сказав:

— Візьми мене за ремінь і веди.

— Куди?

— На інший бік «скаута».

— Не знаю, чи зможу…

— Треба, Піте. Роби.

Мить нічого не відбувалося, потім він відчув, як рука Піта ковзнула під його куртку, намацала ремінь і вхопилася. Незграбною вервечкою, подібно до танцюристів конґи, вони втрьох перетнули вузьку дорогу в жовтуватому світлі від єдиної цілої фари «скаута». На іншому боці перевернутої машини вони опинилися хоча б частково захищеними від вітру, і це було добре.

Несподівано жінка різким рухом вирвала руки з пальців Генрі й одночасно нахилилася вперед, розкривши рот. Генрі відступив, щоб його ніщо не обляпало, коли її знудить… але замість блювання вона видала відрижку, ще гучнішу, ніж усі попередні. Потім, залишаючись зігнутою, знову випустила гази. Ніколи Генрі не чув подібного звуку, а він міг би заприсягтися, що за час роботи в лікарні в Західному Массачусетсі чув усе. Однак жінка втрималася на ногах, по-конячому шумно втягуючи повітря крізь ніздрі.

Захриплим чи то від жаху, чи то від благоговіння, чи то від того й другого голосом Піт пробелькотів:

— О Господи, дивись.

Роззявивши рот і витріщивши очі, він вдивлявся в небо. Генрі простежив за його поглядом і не повірив своїм очам. Яскраві кола світла, всього дев’ять чи десять, повільно пливли по низько навислих хмарах. Щоб їх розгледіти, Генрі мусив примружитись. На мить він згадав прожектори, які освітлюють небо під час гучних голлівудських прем’єр, але тут, у лісі, таким прожекторам, зрозуміло, було нізвідки взятися, а навіть якби вони тут і були, він би побачив не тільки кола, а й промені світла, що піднімаються в засніжене повітря. Хоч яким було джерело цих кіл, воно перебувало або над хмарами, або в них. Кола пересувалися хаотично, без будь-якої чіткої послідовності, і Генрі раптом охопило якесь первісне, позасвідоме відчуття жаху… піднялося звідкись із самих глибин єства. За одну мить його спинний мозок немов перетворився на крижаний стовп.

— Що це? — мало не плачучи, пробелькотів Піт. — Господи, Генрі, що це таке?

— Не зна…