Розділ «Частина 1 Рак»

— Так, тільки не треба про це патякати. Карла мені розповіла, але сам Джонсі цього, здається, не знає. Я ніколи… — Він невизначено махнув рукою, і Піт кивнув, чудово зрозумівши. «Я ніколи не відчував, що він це знає», — ось що Генрі мав на увазі.

— Я нікому жодного слова, — запевнив Піт.

— Так буде краще.

— А ти так і не побачився з Даддсом.

Генрі похитав головою.

— Коли почалася вся ця метушня з Джонсі, я просто забув. Потім прийшло літо, і ти знаєш, як воно буває.

Піт кивнув.

— Але — знаєш? Я зовсім недавно про нього думав. Коли ми були в крамниці Ґосселіна.

— Через пацана у футболці з Бівісом і Батхедом? — запитав Піт. Слова вилітали з його рота хмарками білої пари.

Генрі кивнув. «Пацанові» могло бути і дванадцять, і двадцять п’ять — у хворих із синдромом Дауна важко визначити вік. Рудоволосий, він плентався центральним проходом напівтемної крамнички за чоловіком, який, судячи з усього, був його батьком (та ж мисливська куртка в зелено-чорну клітину і, що важливіше, таке саме вогняно-руде волосся, хоч і поріділе так, що крізь нього просвічувалася шкіра голови). Чоловік цей кинув на них погляд, який говорив: «Якщо не хочете неприємностей, нічого не кажіть про мого сина», — і, зрозуміло, ніхто не мовив жодного слова, вони їхали двадцять миль із «Діри в стіні» по пиво, хліб і сосиски, а не по неприємності, до того ж вони колись були знайомі з Даддітсом — можна сказати, досі знайомі з Даддітсом, — посилали йому подарунки на Різдво і листівки на день народження, і Даддітс у якомусь такому неповторному сенсі був одним із них. Чого Генрі не міг повідати Пітові, це те, що він час від часу думав про Даддітса відтоді, як півтора року тому зрозумів, що хоче позбавити себе життя, і кожен його вчинок був або способом відтермінувати цю подію, або готуванням до неї. Іноді він навіть бачив уві сні Даддітса і Бобра. Останній говорив: «Я все владнаю, старий», — а Даддітс питав: «Сьо аднаєс?»

— Піте, думай собі на здоров’я про Даддітса, що тут такого страшного? — сказав він, затягуючи саморобні санчата з жінкою в курінь. Генрі вже сам почав задихатися. — Даддітсом ми міряли себе. Він був нашим зоряним часом.

— Ти так гадаєш?

— Ага.

Генрі важко сів, щоб перевести подих, перш ніж взятися до наступної справи. Поглянув на годинник. Майже полудень. Джонсі та Бобер до цього часу вже, напевне, перестали думати, що сніг просто затримав їх у дорозі, і, найімовірніше, почали підозрювати щось серйозне. Мабуть, хтось із них заведе снігохід («Якщо він працює, — знову нагадав він собі, — якщо ця чортова штука працює») і поїде на пошуки. Це багато чого спростило б.

Він подивився на жінку, що лежала на брезенті. Волосся її збилося на одне око, повністю приховавши його; друге око дивилося на Генрі — і крізь нього — з крижаною байдужістю.

Генрі вважав, що кожній дитині в житті випадає хвилина, за якою вона себе мірятиме в подальшому житті, і що дитячі компанії поводяться в такі хвилини рішучіше, ніж одинаки. Такі групи нерідко чинять погано, відповідаючи на неприємності жорстокістю. Генрі та його друзі повелися добре, невідомо з якої причини. Зрештою, це не має ніякого значення, але корисно іноді згадувати (особливо коли в тебе на душі чорно), що колись ти на все плюнув і вирішив попри все повестися шляхетно.

Він розповів Піту, що збирається робити і що робитиме Піт, потім підвівся, щоб узятися до роботи, бо хотів, аби до заходу сонця вони всі опинилися під безпечним дахом «Діри в стіні», в чистому, добре освітленому місці.

— Добре, — сказав Піт, але якось нервово. — Сподіваюся тільки, що вона не помре в мене на руках. І що ці вогні не повернуться. — Він висунув голову, щоб подивитися на небо, де тепер не було нічого, крім темних низьких хмар. — Що це було, як ти гадаєш? Яка-небудь блискавка?

— Та це ж ти в нас експерт із космосу. — Генрі підвівся. — Давай, збирай хмиз… Тобі і вставати для цього не доведеться.

— На багаття?