Розділ «Частина 1 Рак»

Жінка подивилася вгору, побачила вогні й заволала. Волання її було до того гучним і сповненим жаху, що Генрі аж самому захотілося закричати.

— Вони повернулись! — репетувала вона. — Вони повернулись! Вони повернулись!

Потім вона затулила очі руками і ткнулася лобом у шину переднього колеса перевернутого «скаута». Волати припинила і тепер тільки стогнала, як істота, що потрапила в пастку і не має надії на порятунок.

Хтозна, як довго (може, хвилин п’ять, хоча їм здалося, що довше) вони спостерігали пересування яскравих плям світла на небі; ті кружляли й ковзали, зависали то праворуч, то ліворуч і починали перестрибувати одна через одну, як у дитячій грі. Якоїсь миті Генрі раптом зрозумів, що їх тільки п’ять, а не десяток, потім їх стало лише три. Поруч із ним пукнула жінка, і він усвідомив, що вони стоять посеред лісу незрозуміло де і витріщаються на якесь викликане сніговою бурею небесне явище — хоч воно й цікаве, проте ніяк не допоможе їм потрапити в сухе тепле місце. Він абсолютно чітко пам’ятав останній показник одометра: 12,7. Тобто майже десять миль[34] до «Діри в стіні». Це досить велика відстань і за звичайних умов, а тут справжня снігова буря, просто ураган якийсь. «До того ж, — подумав він, — я єдиний, хто може йти».

— Піте.

— Здуріти, — видихнув Піт. — Це ж бісове НЛО! Точнісінько як у «Секретних матеріалах». Як гадаєш, що…

— Піте, — Генрі взяв Піта за підборіддя, відвернув його обличчя від неба і повернув до себе. Над головою в них блідли останні дві плями. — Це лише звичайне природне явище, викликане електрикою.

— Думаєш? — Піт здавався безмежно розчарованим.

— Так… Що-небудь, спричинене бурею. Але навіть коли це перша поява прибульців-метеликів із планети Альнітак, для нас це нічого не змінить, якщо ми всі тут перетворимося на морозиво на паличці. Мені потрібна твоя допомога. Я хочу, щоб ти виконав свій трюк. Можеш?

— Не знаю, — сказав Піт, кинувши останній погляд на небо. Там уже лишилася тільки одна світлова пляма, та й то настільки тьмяна, що не помітиш, коли не знати, куди дивитися. — Мем? Мем, вони майже зникли. Відімріть.

Вона не відповіла, просто стояла, сховавши обличчя в шину. Стрічки на її шапці маяли на вітрі. Зітхнувши, Піт повернувся до Генрі.

— Що ти хочеш?

— Знаєш курені лісорубів уздовж дороги?

«Їх було вісім-дев’ять», — подумав Генрі. Це були навіть не курені, а просто конструкції з чотирьох стовпів та іржавого листа рифленої бляхи замість даху. До весни в них зберігалися колоди й деяке устаткування.

— Авжеж, — відповів Піт.

— Де найближчий? Можеш сказати?

Піт заплющив очі, підняв палець і почав водити їм від себе — до себе. При цьому він тихо клацав язиком по піднебінню. Стара звичка, ще з середньої школи. Не така давня, як жування Бобром олівців та зубочисток або любов Джонсі до фільмів жахів і детективів, але все ж з’явилася давно. І зазвичай не підводила. Генрі чекав, розраховуючи, що вона не підведе й зараз.

Жінка, можливо, зачувши в свистінні вітру тихе клацання язиком, підвела голову й озирнулася. На лобі в неї темніла велика пляма від шини.

Нарешті Піт розплющив очі.

— У той бік, прямо. — Він показав у напрямку «Діри в стіні». — За цим поворотом буде пагорб. Якщо спуститися по ньому з іншого боку, там буде пряма ділянка дороги, в її кінці стоїть курінь. З лівого боку. Частина даху провалена. Одного разу в людини на прізвище Стівенсон там текла кров із носа.