Розділ «Частина 1 Рак»

— Знаю, — сказав Генрі. — Я їх теж люблю. Пам’ятаєш ті розповіді про сатаністів штату Вашингтон? Про яких у середині дев’яностих у газетах писали? Виявилося, що сліди ведуть до літніх людей, які жили зі своїми дітьми — в одному випадку з онуками — у двох маленьких містечках на південь від Сіетла. Масові скарги на сексуальне насильство над дітьми в дитячих садках, судячи з усього, почалися після того, як дівчата-підлітки, які підробляли вихователями, підняли тривогу одночасно в Делавері та Каліфорнії. Можливо, збіг, а можливо, просто настав час для таких розповідей, і дівчата відчули в повітрі цю хвилю.

Як повільно злітали слова з його вуст — можна подумати, вони мали якийсь сенс. Генрі говорив, людина поруч слухала його з мовчазним захопленням, і ніхто (принаймні Піт) не міг припустити, що на думці в Генрі рушниця, мотузка, газова труба і таблетки. Просто в голові Генрі мав повно плівок із записами, а язик програвав їх, як магнітофон.

— У Салемі, — продовжив Генрі, — істерика старих і дівчат з’єдналась, і, вуаля, маємо процес салемських відьом.

— Я дивився цей фільм із Джонсі, — покивав Піт. — Там грав Вінсент Прайс. Я від страху мало в штани не наклав.

— Не сумніваюсь, — сказав Генрі й розсміявся. На секунду в нього виникла божевільна думка, що Піт мав на увазі «Суворе випробування». — А коли істеричним ідеям найбільше вірять? Ясна річ, коли урожай зібраний і настає погана погода. Це саме час для страшних розповідей і всіляких злочинів. У Венатчі, штат Вашингтон, це поклоніння дияволу та ритуальні вбивства дітей у лісах. У Салемі — відьми. А на Джефферсон-тракт, де стоїть єдина у своєму роді крамниця Ґосселіна, це дивні вогні в небі, зниклі мисливці й армійські маневри. Не кажучи вже про оте дивне червоне на деревах.

— Не знаю щодо вертольотів і військових, але ці вогні бачило стільки народу, що вистачило б на загальноміські збори. Мені старий Ґосселін розповів, поки ти консерви купував. До того ж люди в Кінео дійсно зникають. Це вже не істерія.

— Чотири побіжні зауваження, — сказав Генрі. — По-перше, на Джефферсон-тракт не може бути загальноміських зборів, бо там немає жодного міста, навіть Кінео — це всього лише селище з власною назвою. По-друге, це зібрання проходитиме навколо печі старого Ґосселіна і половина присутніх питимуть м’ятний шнапс або каву з бренді.

Піт хмикнув.

— По-третє, чим іще їм займатися? І по-четверте — це стосується мисливців, — вони, ймовірно, просто втомилися від усього цього й повернулися додому або ж повпивались і вирішили спробувати щастя в індіанському казино в Каррабассетті.

— Гадаєш? — пригнічено промовив Піт, і Генрі раптом відчув приплив симпатії до нього. Він поплескав Піта по коліну. — Та не бійся, — заспокійливим тоном промовив він. — У світі ще повно різних дивовиж.

Якби у світі дійсно було повно дивовиж, Генрі б так не поспішав його покинути, але коли психіатр щось і вміє робити досконало (крім виписування рецептів на прозак, паксил і амбієн), то це брехати.

— Коли одночасно зникають четверо мисливців, це, на мою думку, доволі дивно.

— Анітрохи, — розсміявся Генрі. — Якби зник один, це було б дивно. Двоє — дивно. Але четверо? Вони разом кудись звалили, повір моєму слову.

— Скільки ще до «Діри в стіні», Генрі? — це в перекладі означало: «Чи я встигну випити ще пива?»

У Ґосселіна Генрі обнулив лічильник пробігу «скаута», стара звичка, ще з тих часів, коли він працював у Массачусетській лікарні, де платили по дванадцять центів за милю під час виїздів до всіляких старих психопатів. Відстань від крамниці Ґосселіна до «Діри в стіні» запам’ятати було легко — 22,2 милі[30]. На одометрі зараз було 12,7, що означало…

— Обережно! — закричав Піт, і Генрі знову кинув погляд на лобове скло.

«Скаут» щойно в’їхав по крутому схилу на підвищення, поросле деревами. Сніг тут валив густіше, ніж деінде, але Генрі з увімкненим дальнім світлом фар чітко побачив людину, яка сиділа прямо на дорозі, футів за сто[31] попереду, людину в теплій куртці, помаранчевому жилеті, який за спиною маяв на дедалі дужчому вітрі, мов плащ Супермена, і в хутряній шапці-вушанці. До шапки цієї були прикріплені помаранчеві стрічки, і вони теж майоріли, що Генрі нагадало прапорці, які іноді вішають над місцем, де продають старі автівки. Тип сидів посеред дороги, ніби індіанець, який збирається викурити люльку миру, і навіть не поворухнувся, коли в нього вдарило світло фар. Генрі встиг помітити очі, широко розплющені, але нерухомі, абсолютно нерухомі, яскраві й порожні, і подумав: «Так виглядали б мої очі, якби я за собою не стежив так ретельно».

Зупинитися вони не встигли б, та ще й при такому снігу. Генрі вивернув кермо праворуч і відчув поштовх — це «скаут» знову вискочив із колій. Іще раз помітивши біле застигле обличчя, він устиг подумати: «Дідько, та це жінка!»

Щойно «скаут» вискочив із колій, його відразу ж занесло. Цього разу Генрі повернув кермо проти ходу, навмисне грузнучи колесами в снігу, оскільки розумів, навіть не замислюючись (часу подумати все одно не було), що це єдиний шанс для тієї, яка сидить на дорозі. Та й той мізерний.

Піт закричав, і краєм ока Генрі побачив, як друг скинув руки перед обличчям, наче захищаючись від удару. «Скаут» спробував іти боком уперед, і тепер Генрі крутнув кермо назад, намагаючись керувати ковзанням машини, щоб її задня частина не розтрощила обличчя тієї на дорозі. Кермо з запаморочливою, масляною легкістю повернулося в його затягнутих у рукавички руках. Секунди три «скаут» у хмарах снігу мчав під кутом сорок п’ять градусів униз по заваленій снігом Просіці, почасти через маневри Генрі Девліна, почасти через буревій; фари ковзнули двома світлими плямами по обліплених снігом соснах ліворуч від дороги. Три секунди — зовсім небагато, але Генрі ці три секунди здалися вічністю. Він побачив, як повз пропливла фігура, ніби це вона їхала, а не вони, хоча вона так і не поворухнулася, навіть коли іржавий край бампера «скаута» прокреслив засніжене повітря за якийсь дюйм від її обличчя.