Розділ «Частина друга. Випускний»

— Може, й візьму. — Але він не збирався її брати. Тепер уже ні. — Ходи. Поїдемо до міста.

Вони спустилися й пройшли порожньою танцювальною залою, де стільці так і стояли відіпхнуті, а на столиках видихувалося пиво.

Виходячи через пожежні двері, Біллі сказав:

— Тут усе одно було паскудно.

Вони сіли в його машину, і Біллі завів двигун. Коли він увімкнув фари, Кріста закричала, притуливши скручені в кулаки долоні до обличчя.

Біллі відчув те саме: щось дивне в голові

(керрі керрі керрі керрі)

чиюсь присутність.

Десь за сімдесят футів[18] перед ними стояла Керрі.

Яскраві промені фар показали її в гидких чорно-білих тонах із фільму жахів. Її обліпило згустками крові, що повільно стікала донизу. Немала кількість тієї крові тепер була вже її власною. Ручка м’ясного ножа й досі стирчала з плеча, а сукня вкрилася брудом і плямами від трави. Більшу частину шляху з Карлін-стріт вона півпритомно проповзла, щоб знищити цю придорожню… певно, ту саму, що призвела до її фатального зачаття.

Вона постояла, викинувши руки вперед і хитаючись, як екстрасенс на сцені, а тоді непевною ходою подалася в їхній бік.

Усе сталося за крихту секунди. Кріста не встигла докричати свій перший крик. Біллі мав хороші рефлекси, і його реакція була миттєва. Він поставив низьку передачу, різко зняв ногу зі зчеплення і втопив газ.

Шини «шевроле» завищали на асфальті, і машина рвонула вперед, як старий страшний людожер. Постать у лобовому склі більшала, і присутність у голові ставала дедалі

(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)

гучнішою

(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)

наче радіо, яке накручують на повну гучність. Час ніби замкнувся навколо них рамкою, і в якусь мить вони застигли у своєму русі: Біллі

(КЕРРІ наче собак КЕРРІ наче триклятих собак КЕРРІ хотів би я брюсі КЕРРІ щоб це був КЕРРІ ти)

і Кріста

(КЕРРІ господи не вбивай її КЕРРІ не хотіла вбивати її КЕРРІ біллі я КЕРРІ не хочу КЕРРІ цього бачити КЕ)