Розділ «Частина друга. Випускний»

Її серце глухо билося в грудях. Нежива? Вона зважила своє знання про цю подію, намагаючись не звертати уваги на той настирний факт, що дізнаватися про щось із нічого дуже дивно.

Так, Марґарет Вайт мертва. Щось із серцем. Але вона вдарила Керрі ножем. Керрі сильно поранена. Вона… Більше нічого.

Сью підвелася й побігла назад до материної машини. Через десять хвилин вона зупинилася на розі Бранч-стріт і Карлін-стріт, котра саме горіла. Тут ще не було машин, які б боролися з вогнем, але хтось наставив козлів для пиляння дров з обох боків вулиці й кіптявих та димних олійних ламп, що підсвічували знак із написом:

НЕБЕЗПЕЧНО! ВИСОКА НАПРУГА!

Сью пройшла навпростець через два двори й пробилася крізь набухлу бруньками живу огорожу, що пошкрябала її короткими стирчаками. Вона опинилася за одне подвір’я від будинку Вайтів і рушила до нього.

Будинок палав, на даху танцювало полум’я. Годі було й думати про те, щоб якось підійти ближче й зазирнути всередину. Але в яскравому світлі вогнища дівчина побачила дещо краще: слід із пролитої Керрі крові. Вона пішла по ньому, опустивши голову, проминула більші калюжі, де Керрі переводила подих, тоді продерлася крізь іншу огорожу, через задні подвір’я будинків по Віллов-стріт, а потім крізь незабудовану ділянку, порослу чахлими сосенками й дубками. За нею була коротка, немощена доріжка — заледве не стежка, — що звивисто вибиралася на підйом праворуч, віддаляючись від траси 6.

Вона зупинилася, коли її з нещадною в’їдливою силою раптом уразив сумнів. Що, як вона її знайде? Що тоді? Серце зупиниться? Одяг загориться? Вона втратить контроль над тілом і буде змушена вийти на дорогу під колеса легковика чи пожежної машини? Її особливе знання підказувало, що Керрі здатна на все це.

(знайти полісмена)

Вона коротко посміялася з цього й сіла на росяну траву. Вона вже знайшла була полісмена. І навіть якщо припустити, буцімто Отіс Дойл їй повірив, що тоді? Вона уявила картину, в якій сотня відчайдушних шукачів оточують Керрі, вимагаючи її кинути зброю і здатися. Керрі покірно піднімає руки, знімає голову зі своїх пліч і вручає її шерифові Дойлу, котрий сумлінно кладе ту голову в плетений кошик із написом «Для речових доказів».

(і томмі помер)

Ну, ну. Вона заплакала. Поклала обличчя в долоні й заридала в них. Вітерець промайнув ялівцевими кущами на вершечку пагорба. Трасою 6 промчали з виттям інші пожежні машини, схожі на велетенських червоних гончаків на нічному полюванні.

(місто от-от згорить ох)

Вона гадки не мала, як довго так просиділа й напівпритомно проплакала. Навіть не розуміла, що рухалася слідами Керрі, які ведуть до «Кавалера», — не більше, ніж людина усвідомлює процес дихання, доки не зверне на нього уваги. Керрі важко поранена й наразі рухається вперед виключно на нелюдській рішучості. До «Кавалера» три милі, навіть навпростець, як рухалася Керрі. Сью

(побачила? подумала? яка різниця)

як Керрі впала в струмок і вибралася з нього, як вона здригалася й тремтіла. Те, що вона ще не спинилася, справді вражало. Але, звісно, це було заради мами. Мама хотіла, щоб вона була Ангеловим Полум’яним Мечем, щоб вона знищила…

(і вона знищить це теж)

Сью знову підвелася й незграбно побігла, покинувши дивитися на кривавий слід. Тепер вона й без нього знала, куди йти.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 164—165):

Незалежно від наших думок про справу Керрі Вайт, вона лишилася в минулому. Зараз уже пора звернутися до майбутнього. Як зазначає Дін Макґаффін у своїй блискучій статті в щорічному альманасі журналу Science, якщо ми цього не зробимо, нам майже напевне доведеться заплатити за цю розкіш — і ціна, скоріш за все, буде високою.

Тут постає колюче моральне питання. Наразі розвиток науки невпинно наближає нас до точного визначення гена телекінезу. Наукове товариство здебільшого припускає (див., наприклад, статтю Бурка і Геннеґана «Думки про виокремлення гена телекінезу й рекомендації щодо контрольованих параметрів» у «Щорічнику мікробіології», Берклі, 1982), що коли буде розроблена процедура тестування, усі діти шкільного віку муситимуть пройти його так само планово, як проходять пробу Манту. Але телекінез — не хвороба, а така сама риса людини, як колір очей.