Розділ «Частина друга. Випускний»

— А ти хочеш зняти?

— Чорта з два, — весело сказав він. — Якщо переможеш, то тільки й робитимеш, що сидітимеш отам угорі, поки гратиме шкільний гімн і наступний танець, махатимеш скіпетром і виглядатимеш, як ідіот. А на додачу тебе ще й фотографують для випускного альбому, щоб усі запам’ятали, що ти виглядав ідіотом.

— За кого ж проголосуємо? — Вона замислено перевела погляд з бюлетеня на олівчик, що лежав коло її човника з горіхами. — Це більше твій народ, ніж мій. — Вона коротко хихотнула. — Коли вже казати, то в мене й нема ніякого свого народу.

Він знизав плечима.

— Голосуймо за себе. До біса вдавану скромність.

Вона розсміялася вголос, а тоді махом прикрила рота долонею. Той звук був для неї майже зовсім чужий. Не встигши задуматись, вона обвела їхні імена — третю позицію згори. Олівчик зламався у неї в руці, і вона зойкнула. Одна трісочка шкрябнула їй пучку пальця, і на ній набігла намистинка крові.

— Ти поранилася?

— Ні. — Вона всміхнулась, але всміхатися раптом стало важко. Вигляд крові був їй огидний. Вона промокнула її серветкою. — Але я зламала олівець, а то мав бути сувенір. Така незграба.

— Ось тобі кораблик, — сказав він і підсунув його до неї. — Ту-тууу. — Їй перекрило горло і здалося, що вона зараз розрюмсається й засоромиться. Цього не сталося, але її очі заблискали, мов скляні призми, і вона опустила голову, щоб він цього не побачив.

Гурт продовжував грати легеньку музику, щоб заповнити паузу, а помічники з Товариства честі тим часом збирали складені навпіл бюлетені. Їх усі віднесли до столика напутників коло дверей, де Вік, містер Стівенс і подружжя Люблінів їх перераховували. Міс Ґір свердлила всіх своїми суворими очима.

Керрі відчула, як усередині потихеньку наростає непрохане напруження, як воно скорочує м’язи її живота і спини. Вона міцно тримала Томмі за руку. Звісно, це якесь безглуздя. Ніхто й не думав за них голосувати. За скакуна, може, й проголосували б, так, але не тоді, коли він запряжений у пару з волицею. Переможуть Френк із Джессікою або, може, Дон Фарнгем із Гелен Шайрз. Або… Чорт!

Дві купки росли швидше за інші. Містер Стівенс закінчив розкладати бюлетені, і всі четверо по черзі заходилися рахувати більші купки, на вигляд приблизно однакові. Вони схилили голови разом, порадилися й порахували знову. Містер Стівенс кивнув, ще раз перебрав бюлетені, як людина, що збирається роздати колоду карт, і віддав їх Вікові. Той вийшов на сцену й підійшов до мікрофона. Оркестр Біллі Боснана зіграв фанфари. Вік нервово всміхнувся, кахикнув у мікрофон і аж блимнув від його раптового писку. Він ледь не впустив бюлетені на підлогу, встелену товстими електричними дротами, і хтось у залі зареготав.

— Ми тут трохи вскочили в халепу, — вирішив не вимудровувати він. — Містер Люблін каже, що таке сталося вперше за всю історію Весняних балів…

— Це він тут з якого року? — буркнув хтось позаду Томмі. — З тисяча вісімсот якогось там?

— У нас нічия.

У натовпі забурчали.

— Суха чи результативна? — гукнув Джордж Довсон, і дехто засміявся.

Вік смикано всміхнувся і знову ледь не впустив бюлетені.

— Шістдесят три голоси за Френка Ґріра і Джессіку Маклін, і шістдесят три — за Томаса Росса й Керрі Вайт.

За цим якусь мить було тихо, а тоді в залі почали наростати оплески. Томмі глянув через стіл на свою пару. Вона опустила голову, ніби засоромившись, але він раптом відчув дещо