Розділ «Бурлачка»

– Чи ти, Василино, не спиш?

Василина зирнула на його і ще більше здивувалась. В неї в голові все переплуталось: і день, і вечір, і глибокий яр коло криниці, і той вишник, де вона сходилася з Іваном, і порон, і шинк…

– Чи це ти, Іване, – спитала вона в Михалчевського.

– Я, Василино, – смутно обізвався Іван.

– Де це я лежу? Що це сталося зо мною? Де ж це мій керсет? – питала Василина, озираючись на всі боки.

Михалчевський розказав Василині все, – як вона пила з бурлаками в заросянському шинку, як перевезлась через Рось і впала на гатці, як один чоловік облив її водою, як люди сміялись з неї, як він привів її до своєї хати і поклав на призьбі.

Василина слухала і почала пригадувати все, що діялось з нею з самого ранку. Вона почала гірко плакати. Для неї здалося, що Михалчевський одкинеться од неї після такого вчинку, а стара Михалчевська зроду не прийме її в хату як свою невістку.

– Не плач, Василино! Не плач, моє серце! Ти думаєш, що я буду на тебе сердитись та лаяти тебе? Я не буду тобі докоряти, бо ти вдруге не зробиш того, щоб над тобою всі люди знущались так, як сьогодні знущались на гатці коло перевозу.

– Іване, голубчику мій. Не женися ти зо мною! Я пропаща навіки на цім і на тім світі! Мабуть, мене бог карає за якісь тяжкі гріхи. Я всею душею рада б покинути пити й гуляти по шинках, та не маю сили. От і сьогодні… Тільки твоє кохання держить мене наче на крилах, і ти неначе м’ята та васильки для мого серця.

Василина затулила лице обома руками і почала плакати. Сльози річкою текли через її тонкі білі пальці і капали на призьбу. Вона неначе почула над собою якусь страшну силу, котра карає її за минувше життя, за тяжкий вчинок, за проступство.

– Серце Йване! пропаща я на віки вічні, пропаща, пропаща, пропаща! Прости мене, що я тебе так вірно любила. Я тобі тільки зав’яжу світ. Але ти ще молодий. Знайдеш кращу од мене і будеш щасливий.

– Не плач, Василино, і не вбивайся. Я тебе ні за що в світі не покину, хоч би з мене сміялися всі люди на світі. Як станеш господинею в моїй хатині, ти забудеш своє бурлацтво. Не плач, не край ножем мого серця. Я тебе ніколи не покину, і хіба тоді тебе перестану любити, як навіки очі заплющу. Нехай люди сміються з тебе, нехай глузують з мене, – мені байдуже, аби ти мене любила.

Тим часом прийшла на причілок Михалчевська і побачила, що Василина прокинулась. Михалчевська принесла їй висушену одежу і не промовила до неї ні одного лихого слова.

– На, дочко, свою одежу та приберись, щоб часом з тебе люди не сміялись, як будеш вертатись додому. Біжи, Йване, та принеси кухоль з водою та винеси рушничок! Вмийся, дочко, та йди повечеряєш з нами, – сказала Михалчевська.

Михалчевська знала, що син дуже любить Василину. Для неї шкода було сина, жаль було й Василини, її молодих літ та дивної краси. Її старе добре серце взрушилось і вона здержала докірливі слова.

Василина прибралась, умилась і ввійшла в хату. Михалчевська посадила її кінець стола. Василина покірливо сіла, наче мала дитина, і не сміла підвести очей. Для неї було сором дивитись людям у вічі. Михалчевська зняла з мисника миску, зняла тарілки, витерла рушничком, поставила три тарілки на столі й почала насипати в миску вечерю. Василину обняло якесь тихе, хатнє спокійне життя. У печі весело палали соснові стружки. Чистий білий комин, чистий припічок аж лисніли проти ясного полум’я. Останні червоні проміння вдарили в одно вікно, й червоні огнясті пасма впали на мальований зелений мисник, на рядки чистих білих тарілок та полумисків на миснику.

Хата була невеличка, але дуже чиста. Одвірки аж лисніли, так були чисто вимиті. В кутку на покуті висіли образи. На образах висіли вишивані білі рушники. Стіл був застелений чистою скатертю. Через двері в кімнаті було видно лежанку, ліжко, застелене веселим ясно-зеленим укривалом. Кінець стола проти Василини сидів Михалчевський і дивився на Василину тихими ясними очима з невимовною жалістю. Василина глянула в ті очі, і з тих очей неначе полився на неї тихий ласкавий світ.

Михалчевська поставила на стіл вечерю і сама сіла. За вечерею вона розпитувала Василину за її матір, за батька, про рідне село, а найбільше за матір. І Василині чогось здалося, що коло неї сидить рідна мати, така сама добра і ласкава, недокірлива, що вона сама сидить у батьковій хаті за столом, що тут недалечко за стінами росте розкішний батьківський садок, в садку цвітуть квітки. І на Василину разом повіяло рідним духом рідної хати, рідної сім’ї, рідного села. Вона почутила, як її серце пом’якшало, подобрішало, забажало рідної хати, свого кутка, де б можна було прихилити голову на все живоття.

Всі встали з-за стола і перехрестились перед образами. Василина не сміла підвести очей на Михалчевську, тихо подякувала і попросила вибачити їй, нещасній, за той клопіт, який вона вчинила Михалчевській.

– Ти, дочко, приходь до нас щонеділі, та посидимо, та поговоримо. Я тебе поведу в гості до своїх стеблівських людей, до знайомих. Одцурайся, серце, од тих бурлак. Ти така молода! Тобі так легко збитися з пуття у твоїх літах, – говорила стара Михалчевська на прощанні з Василиною.