Розділ «Бурлачка»

Василину здавило коло серця. Вона забула в той час за батька, за матір, за свою мандрівку. В неї прокинулось ще раз серце, прокинулось кохання до Ястшембського.

– Патлата, руда, погана! Піду, подивлюся на неї! Піду, обірву з її голови патли, задам панові сорому перед усіма панами, – крикнула Василина й кинулась прожогом у покої.

Двері в залу були одчинені. Ясний світ лився в прихожу. У одному покої коло зали грали богуславські жидки. Повбирані панни й паничі танцювали. Обидві тітки Ястшембського сиділи на канапі коло столу з родичками пана Ястшембського. Панна Броніслава танцювала з Ястшембським. Вона була вся в рожевому. На голові розкішними хвилями вилися русі локони, а на локонах неначе цвіли білі та рожеві квіти.

– Котра вона? – спитала Василина в Олени у прихожій.

– Ота, що з ним танцює, – сказала Олена.

Василина, бліда, як смерть, несамовито вскочила у залу й стовпом стала. Проз неї понеслась, як вихор, панна Броніслава з Ястшембським й повіяла на неї тонкими пахощами. Василина вп’ялась в її лице очима. Якби могла, вона задушила б її своїми руками.

– Руді брови! Коси, як коноплі! Очі, як у сови! Ой погана ж! – засичала вона через зуби. – Чи такі ж мої брови, мої очі!

Василина вибігла із зали так швидко, як і вбігла.

Ястшембський на льоту в танці вглядів Василину, примітив її страшне, бліде лице й дикий погляд і трохи не випустив з рук панни Броніслави. Він боявся Василини. Декотрі гості, що стояли близько од порога, вгляділи Василину, почули її слова. Їм здалося, що Василина п’яна.

Але Василина з’явилась і щезла, як мара. Вона кинулась за двір і побігла ночувати до Одарки, проклинаючи пана Ястшембського і його двір.

– Погана, руда, патлата, з рудими бровами! – крикнула вона за двором, показуючи кулаком на вікна. – А я думала, що вона гарна!

Якби панна Броніслава здалась Василині гарною, бог зна, чого б Василина наробила у залі Ястшембського. Щастя Ястшембського, що панна Броніслава здалась Василині поганою, рудою та патлатою.

До самого світу грали музики, до самого світу танцювали гості. Ястшембський увивався коло панни Броніслави, розсипав свою ласкавість, сам підносив для неї дорогі наїдки та напої, але все поглядав скоса на одчинені двері. Він боявся, що у залу знов вбіжить страшна, як мара, бліда Василина, з дикими очима.

Його душа була дуже неспокійна, але зовсім не од того, що він запагубив людину, запагубив молодість, красу, честь молодої дівчини.

Тим часом Василина впросилась до Одарки на ніч. Вона спала ніч, як не спала, і як тільки почало розвиднюватись, розпрощалась з Одаркою й вирядилась в дорогу.

– Будь проклятий той час, та година, коли я вступила у цей панський двір, – промовила Василина, вийшовши за село.

Вона глянула з гори на далекий ліс. За тим лісом стояла Комарівка. Червоне небо яснішало та яснішало. Ліс неначе виринав з туману. Там за лісом, на яру, у садках стояла рідна хата.

– Прощай, мамо, прощай, тату! Я одна винна, що пропадаю. Мамо моя, серце моє! Нащо ж оце я так вразила вашу душу?

Василина заплакала голосно, як плачуть малі діти, ще раз глянула на синій ліс і пішла шляхом, сліз не втираючи.

А ранок розгорювався, як золото на сонці. Небо червоніло, як рожі в садку. Пташки щебетали. Надворі пахло холодком та польовим зіллям. І в небі, й на землі було розлите розкішне щастя пишного літнього ранку.