Розділ «Бурлачка»

– А яких ти більше любиш, чи чорнявих, чи білявих? – спитав Прушинський.

– Чорнявих, таких, як ви, – сміливо сказала Одарка.

– Он як! – крикнув Прушинський і вхопив Одарку за руку.

Одарка засміялась і заверещала.

– Ой лишечко! ще й намисто на мені порвете. Гетьте, йдіть собі до паннів, – заверещала Одарка.

Прушинський вхопив Одарку за руки й здушив з усієї сили. Одарка закричала на всю хату.

– Їй же богу, оця компанія подобається мені більш, ніж компанія наших, дуже вже звичайних, аж пісних паннів: там все на пундиках та на цукерках, а тут схочеш – вщипнеш, як тобі уподобно, – сказав Прушинський й з тими словами вщипнув Василину за руку.

– Я цього не люблю! Нехай мене той займає, хто кохання в серці має, – сказала сердито Василина.

– Але ти сердита, як я бачу, – сказав Прушинський.

Василина надула губи, крутнулась назад і пішла в куток. За нею слідком погнались чотири пари паничівських очей. Василина повернулась назад, перейшла залу од кутка до кутка помаленьку, як походжають по горницях панни, й перейшла з такою грацією, з такою повагою до себе, якій позавидували б панни.

– Пане Ястшембський! Розворуши як-небудь Василину, щоб вона потанцювала, – просив Хшановський.

– Треба дати молодицям по чарці, щоб у їх трохи заморочилась голова, – сказав Ястшембський і звелів Ярині подати пляшку з горілкою й другу з вишнівкою.

– Ану, молодиці, по чарці, може, будете веселіші! – гукнув Ястшембський.

– Я до того торгу й пішки, – обізвалась Одарка.

– Напиймося хоча тут, на тім світі не дадуть, – затягла й собі Ярина.

Передніше випили по чарці паничі й закусили, а за паничами ковтнули по чарці молодиці. Ястшембський налив Василині вишнівки. Василина запишалась, закопилила губи й випила півчарки, втираючи губи хусткою. Чарка пішла за чаркою. В кінець всього Василина хильнула повну чарку горілки до самого дна.

Мошицький сів за фортеп’ян й заграв козачка.

Старий фортеп’ян зашипів, заклацав поодбиваними клавішами, як вовк зубами, але все-таки Мошицький виволік з його мелодію до танців. Одарка не втерпіла й пішла дріботіти козачка. Проти неї стала Ярина. Скінчила дрібушки Одарка, а проти неї, неначе посипала дрібним горохом, Ярина. Одарку взяла зависність. Вона взялась у боки, підвела голову угору, підняла лице до стелі й вдарила тропака так дрібно, що аж склянки на столі задзвеніли. Вона тричі перекрутилась сама, вхопила Ярину за плечі й з нею ще тричі перекрутилась.

– Василино! та йди-бо! Чого це ти соромишся! – гукнула Одарка до Василини й потягла її за руку.

Василині давно вже хотілось танцювати, та вона сама якось не сміла виступити перед паничами. Тепер вона не втерпіла. В неї закрутилась голова. Музики, дим од тютюну, паничівські очі й брови – все вдарило разом по її нервах, неначе смичок по натягнутих струнах. Вона взялась пальцями за червоний хвартушок, трошки підняла його й пішла в танець. Червоні чоботи неначе літали по помості, не черкались об землю. Дрібно миготіли ноги, зливаючись в червоний світ блискучими іскряними скалками. Рівно перейшла Василина залу дрібушками. Тонкий стан не зігнувся ні на одну кришку. Плечі неначе пливли тихо. Василина держала голову гордо угору й разом з тим пишалась, спустивши очі додолу. Вінок червоних та жовтих рож на голові не поворушився ні одним листочком. Вінок з золотих квіток, перемішаних з сріблом, чудово блищав на чорних косах над самим чистим блискучим високим лобом і кидав золотий світ на високі чорні брови, на чудові щоки.