Розділ «Бурлачка»

– Ой гарна ж я, гарна! Брови мої, як шнурочки, очі, як терночок! Ой боже мій, яка я гарна. Он чого панич так чіплявся до мене!

Одарка заглянула в кабінет. Василина одскочила од дзеркала.

– Ярино! Чи ти ба! Панич забув ключі од комори, – гукнула Одарка.

– Невже! Де ж вони? – обізвалась Ярина.

– Осьдечки, коло дзеркала на столі! – сказала Одарка і вхопила ключі.

Ярина кивнула й моргнула на Одарку, показуючи на Василину.

– Йди, Василино, трохи погуляй абощо. Все одно тобі нема роботи, – сказала Одарка.

Василина вийшла за двір, а Одарка з Яриною бігцем побігли до комори, хватькома набрали сиру, масла, яєць, меду, крупів і всякого поживку й ледве донесли до пекарні. В пекарні, замість несмачного кулішу, молодиці розпочали готувати собі таку вечерю, яку не щодня їв і сам Ястшембський.

Василина вийшла за двір і пішла понад ставком на греблю. Тудою йшов шлях на Комарівку. Півдня вона побула в чужому домі, між чужими людьми, і людьми якимись чудними, а за того півдня її взяла така нудьга, що в неї була думка піти в Комарівку і не вертатись до пана.

Василина тихо йшла через греблю під високими, старими вербами. Сонце тільки що зайшло. За ставком, за садками червоніли хмари, неначе обсипані рожами. В тихій воді було видно синє глибоке небо. По йому неначе десь глибоко-глибоко під водою плавали червоні лебеді. Василина задумалась. Проти неї з-за млина вийшов Василь Кравченко. Василина стала, аж злякалась.

– Добривечір, Василино! От тепер ти в нас у Журавці, – сказав Василь. – А я оце йшов до панського двору, думав, чи не побачуся з тобою.

Василина ледве опам’яталась. Її дума літала над Комарівкою, коло батькового садка, коло матері. Вона стояла і мовчки дивилась на Василя.

– Чого це ти, Василино, мовчиш? Чи не впізнала мене, чи що?

– Ба впізнала… Я йду та все собі думу думаю. Одна дума снувалась за другою. Ти мене аж злякав, – тихо сказала Василина.

– Невже я став такий страшний? Півдня побула в дворі і мене вже злякалась.

Василина пильно дивилась Василеві в вічі: ті ж чудові чорні очі, ті ж чорні брови на широкому лобі, ті ж чорні кучері, та чогось Василь став не такий гарний, як був передніше. Вона неначе вперве вгляділа, що в Василя були широкі губи, що спідня губа була товста, ніс короткий, ще й перенісся між бровами дуже глибоко запало.

– От тепер, серце Василино, ти вже не вийдеш з нашої Журавки, – сказав Василь.

– Хто його зна… Чогось мене сум бере в Журавці, – сказала Василина, – я не звикла до тих панських покоїв, не знаю, як в їх і повернутись, як і ступити.

Василина говорила і дивилась на ставок. Вода в ставку блищала між зеленими садками та вербами, неначе в зелених рамах, і Василина чогось пригадала здорове дзеркало в широких рамах в панських покоях. Ті пишні зелені береги здавались для неї рамами, тиха вода стояла, неначе блискуче скло. Вона неначе вгляділа свою гарну вроду, свій осміх, і тут, поруч з своїм лицем – прегарне лице Ястшембського з рожевими устами, з тихими, але пишними, синіми очима.

– Чого ти, Василино, стала така смутна? Звикай до нашого села та виходь до нас на вулицю.