Розділ «Бурлачка»

Парубок осміхнувся, скоса поглянувши на дівчат, взяв шапку і подякував. Ястшембський роздав парубкам шапки й пояси і замкнув контору. Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї.

Молодиці й дівчата вийшли за двір і все роздивлялись на свої гостинці. Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію і притулила до свого стану. Для неї здалося, що вона вся зацвіла квітками, як калина в лузі. Василина, йдучи через греблю, обернулась, глянула вгору, де зеленів панський садок, і їй здалося, що вся гора неначе була вкрита червоним маком та рожами. Вийшла вона за село, глянула на зелене поле, – і там неначе цвіли рожі. А пишне сонце сяло на садках, на вербах, на ставку. Вода блищала, як золото. Гаряче сонце дражнило молоду душу. Ввесь світ неначе разом зацвів рожами та маківками перед очима в молодої дівчини.

«Як наймуся в пана та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на селі подуріють», – думала Василина, йдучи в Комарівку лісом.

Василина оддала батькові гроші і розказала, що посесор хоче найняти її за птичницю або й горничну.

– Не пущу я тебе в найми до панів, – сказав батько, – коли хоч, то наймайся в мужика.

– А хіба ж мужик дасть їй на рік двадцять карбованців? – сказала Паляничиха. – Дівці треба кожуха й намиста, треба й на рушники дбати. Не сьогодні-завтра до неї прийдуть старости. Нехай наймається, коли трапляється добра служба.

Паляник не любив панів, одначе знав, що жінку трудно переговорити, і тільки махнув рукою.

Василина цілу весну їздила на буряки і часто ночувала в курені.

– Ой, гарно на буряках! – хвалилася Василина дівчатам. – З ким хочу танцюю, з ким хочу гуляю, і ніхто за те й не питає, й ніхто за те не лає.

Минули жнива, і Василина впросила матір, щоб вона одвела її на службу до журавського посесора. Паляничиха повела дочку в Журавку. Вони вступили з Василиною в панські покої і поклонились панові.

Ястшембський вглядів Василину з матір’ю, осміхнувся, але прикинувся поважним чоловіком і розпочав розмову.

– А що, молодице, чи пустиш в найми свою дочку? Мені треба наймички і до покоїв і до птиці. Коли хоч, то наймай дочку на рік.

– А що ж ви, пане, дасте на рік? – спитала Паляничиха.

– Те дам, що й другим даю: я плачу наймичкам двадцять карбованців ще й даю юбку чи там яку удяганку, – сказав пан.

– Я прошу вашої милості, щоб ви поступились юбкою, ще й двома сорочками, – сказала Паляничиха, – а коли ваша ласка, то ще прикиньте день оранки. В нас волів тільки одна пара.

– Цього, молодице, не можна. Мені треба волів і для себе, а коли хоч, я ще прикину чоботи. Правда, дівчино, чоботи кращі од оранки, та ще якби, борони боже, червоні?

Василина осміхнулась і спустила очі додолу. Ястшембський не зводив з неї очей. Її чорні тонкі брови гнулись дугами вгору, а чорні довгі вії спускались ніби коліщатами вниз. Василина була пишна, як троянда.

– То нехай буде й так, – сказала Паляничиха.

– Як так, то й могорич зап’ємо, – сказав Ястшембський і звелів Одарці винести пляшку з горілкою.

Запили могорич. Паляничиха подякувала і пішла додому. Василина пішла в пекарню. В пекарні була куховарка Ярина і дробінниця Олена, повна, білява, маленька на зріст молодиця. Всі вони дуже неласкаво поглядали на Василину. Ярина якось з нехтуванням попросила Василину сісти.