Розділ «Бурлачка»

Через годину ввійшов в пекарню Ястшембський і звелів Василині ставати за горничну, а Одарці за ключницю. Одарка насупилась і почервоніла.

– Що, Василино, маєш гарну одежу? – спитав пан. – До покоїв треба тобі причепуритись в гарну одежу.

– Що на мені, то те й маю, – сказала Василина, – мати принесуть завтра мою празникову одежу.

– Ну, нічого; я тобі справлю до покоїв одежу, аби тільки мене слухала, – сказав пан. – Будеш мене слухати? – сказав пан і вщипнув Василину за плече.

– Одарко! знайди хутчій Василині юбку та квітки й стрічки, – сказав пан до Одарки, – та позабирай оте, що тепер на їй.

– Авжеж! Нехай Ярина знайде. Я не знаю, де вона їх сховала, – сказала Одарка з великою досадою.

– Не дурій, Одарко, та шукай: нехай дівчина прибереться, бо, може, сьогодні гості наїдуть; та знайди й червоні чоботи, – сказав пан.

Ястшембському хотілось швидше вбрати Василину в нову гарну одежу, в квітки та стрічки, і подивитись на неї прибрану. Він звелів Василині передягтися, вбутися в червоні чоботи і подавати в покої самовар.

– Бери ж та наставляй самовар, бо ти ж горнична, чи що, – сказала з злістю Одарка.

Василина почервоніла, взяла з лави самовар і не знала, що з ним робити: зняла покришку і конфорку, витягла кран і поклала на лаві. Молодиці сміялись.

Ярина була добріша за Одарку і показала Василині немудру справу коло самовара. Самовар закипів, і Василина однесла його в покої і поставила на столі.

Ястшембський звелів їй погарячити й повитирати стакани, а сам сів коло стола і не зводив з Василини очей.

Надворі вечоріло. Сонце стояло над самим садком і через одчинені в садок вікна заливало світом всю здорову кімнату. Широкі смужки червоного світу слались на помості через усю світлицю і падали на стародавній довгий фортеп’ян, схожий на крокодила з вузьким хвостом, з тонкими куцими ніжками. Між вікнами висіли стародавні здорові дзеркала в широких чорних рамах, з золотими вузькими обідками.

Василина витерла незручно руками стакани і ненароком повернулась до дзеркала. Вона вгляділа себе всю до самих червоних чобіт, вгляділа на собі чудовий керсет, ввесь в маківках та в рожах, нову спідницю й червоні чоботи. Для неї здалося, що вона бачить в дзеркалі якийсь чудовий кущ, ввесь в квітках, од верху до самого низу.

– Ану, Василино, ще раз подивись на себе в дзеркало, – сміявся Ястшембський.

Василина засоромилась і почервоніла. Ястшембський милувався нею, роздивлявся на її брови, вії, червоні губи.

– Подивись-бо на себе в дзеркало! Яка ти, дівчино, несмілива, – сказав Ястшембський і з тими словами встав з-за стола, взяв Василину за руку і повів до дзеркала. Василина почервоніла.

Вечірнє сонце облило Василину світом, як золотом. Вона засяла в дзеркалі, наче блискучі кришталеві квіти. Червона широка стрічка на цупкому папері, чи «кибалка», обхоплювала її чорноволосу голову, наче червоний вінок. Над стрічкою позвішувались червоні зірки та настурці, оргинії та чорнобривці. Вся голова в Василини цвіла квітками, а зелений барвінок позвішувався китицями кругом тонкої шиї. На білих рукавах горіли повишивані червоні та сині квітки. Увесь керсет був ніби закиданий червоним маком. Василина вся сяла й розливала світ кругом себе, мов кришталевий букет. Од червоних чобіт лився одлиск по помості і по дзеркалі. Широкий чистий лоб з високими бровами, чудові щоки і повні виразні губи неначе були вправлені в якийсь букет з настурців, маку, оргиній, зірок, чорнобривців, барвінку та рути.

– Чого ж ти спустила очі додолу? Подивись-бо на себе, яка ти гарна! – сказав Ястшембський і підвів рукою голову дівчини, взявши її за підборіддя.

Василина блиснула круглими карими очима і знов спустила вії на щоки. Її веселі очі блиснули, неначе дві зорі зайнялися між квітками. Ястшембський милувався Василиною: лице в дзеркалі було біліше й делікатніше і грало одлиском вечірнього сонця та квіток.