Розділ «Бурлачка»

Лейбі трохи стало ніяково.

– Авжеж гарна, як жінка гарна для чоловіка, – сказав Лейба.

– А які очі в тієї дівчини? – спитав пан, сміючись.

– Ой! там такі очі, такі очі! такі ясні, як червінці! – сказав Лейба.

Пан зареготався.

– Ну, а брови гарні? – спитав пан.

– Ой-ой-ой! Ще й які гарні; такі круглі, як карбованці.

Пан приснув од сміху і захлинувся чаєм.

– Ой, бодай тебе собаки порвали! – насилу вимовив пан. – Ну, а губи гарні?

– Ще й які гарні! там такі губи, такі губи, як золото, а коси такі чорні, неначе на голові лежить штука чорного сукна; вона зветься Василина і сьогодні прийде за грішми, – сказав Лейба, – вийдіть самі розплачуватись з людьми, то й побачите її.

– Ну, а щоки, мабуть, такі, як сторублеві асигнації? – спитав пан.

З кімнати виглянула Одарка і так подивилась на Лейбу, неначе п’ятака кинула.

– Ну добре! сьогодні піду сам розплачуватись з політниками: подивимось, яка то дівка, схожа на твою Суру, – сказав Ястшембський і встав з-за стола.

В покої вбігла друга молодиця, висока, рівна станом, дуже гарна, білява, з карими очима, з тонкими панськими пружками лиця, з червоними, як корали, губами. То була куховарка Ярина. Вона попросила в Ястшембського ключі од комори. Ястшембський дав їй ключі і пішов з Лейбою в контору.

Дівчата, вглядівши пана, встали з колодок. Народ рушив слідком за паном. Хлопці не скинули шапок перед Ястшембським. Музики й Лейба рушили в контору разом з робітниками. Тільки що Ястшембський одчинив контору і висипав на стіл з торби гроші, Лейба вискочив з гурту і став коло столу в пана за спиною. В його очі так і забігали.

– Чого ж ти товпишся! – сказав пан до Лейби вже зовсім не фамільярно. – Геть, оступись!

Лейба знав, коли можна підступити до пана запанібрата і коли треба зігнутись в три погибелі. Він знав, що пани братаються з жидами на самоті, а перед людьми держать себе на потрібній дистанції. Лейба поклонився й оступився до порога.

Ястшембський викликав дівчат і хлопців по списові й одлічував їм гроші. Він все придивлявся до дівчат. Коли це з гурту виступила й наближилась до стола Василина Паляниківна. Ястшембський зирнув на неї, а потім на Лейбу. Лейба кивнув своєю гострою борідкою зовсім, як цап до собак. Перед столом стояла молода, рівна станом дівчина й неначе сяла своєю красою, – круглими темно-карими очима та високими бровами. Вся голова в Василини цвіла червоним маком та настурцями. За вухами зеленіли листочки барвінку та дрібної рути. Чорні товсті коси зміями вилися поміж квітками, а на широкому та високому чистому лобі аж сміялись брови, як веселки. Біле лице не боялось навіть сонця. Розкішні червоні та сині квіти, повишивані на рукавах, дуже приставали до чорних брів, до червоних губів. Перед столом стояла дівчина, неначе спахнула полум’ям перша маківка серед зеленого листу.

– Ти, дівчино, з Комарівки чи з Журавки? – спитав Ястшембський, дивлячись Василині просто в вічі.

– З Комарівки, – сміливо одказала Василина.